Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто...

“Очевидно, є люди, що cвоє життя можуть згадувати, як суцiльну смугу радостi. Є люди, життя яких насичене i радостями, i печалями. Можливо, цi люди найщасливiшi, бо справжнє щастя може вiдчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощi? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повiльно пересуваючи ноги, не в силi скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроцi, знеможений у подальших, я шукаю свiтлої плями на пройденому шляху i не знаходжу...” В.Підмогильний.

Цi рядки проливають свiтло на життєвий шлях письменника та долю його лiтературного доробку. Адже у 20-тих роках Підмогильний був одним з найпомітніших молодих авторів. Про нього писали у газетах, журналах. І якби його життя трагічно не обiрвалось, вiн міг стати зiркою на українському та й свiтовому небосхилi.

Однак ті, хто забрали його життя, намагалися зробити те саме і з його творами. Проте вони помилилися, думаючи, що мостять йому дорогу в небуття. Із сталiнського мороку й брежнєвського фарисейства чесне i щире слово Валер'яна Пiдмогильного повернулося назавжди.

Сучасник Підмогильного, письменник Юрiй Смолич у 1972 роцi згадував: «Коли б хтось iз читачiв моїх лiтературних спогадiв запитав, кого з молодих українських письменникiв двадцятих-тридцятих рокiв я вважаю найбiльш iнтелектуально заглибленим, душевно тонким, найбiльш iнтелiгентним, то я б нi на хвилину не задумався i вiдказав: Валер'яна Пiдмогильного»

Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у великому степовому селі Чаплі Новомосковського повіту під Катеринославом у селянській родині. Батько його, Петро Пiдмогильний, який завiдував маєтком помiщика, помер дуже рано: «Так мало батькiвських пестощiв випало на мою долю». Односельчани також згадують лише про матiр письменника — звичайну селянку, без освіти, яка працювала у графа Воронцова-Дашкова i «видiлялася надзвичайною природною iнтелiгентнiстю».

Перший вiдомий твiр був написаний майбутнім письменником ще у 16 років. А вже за два роки в катеринославському журналi «Сiч» з'являються його «Гайдамаки» i «Ваня». З підліткового віку Підмогильний захоплюється вивченням iноземних мов. Пiзнiше вiн настiльки удосконалить своï знання, що стане одним з найталановитiших перекладачiв зарубiжноï лiтератури 20-30-х рокiв.

У 1919 році Валерiан Петрович Пiдмогильний вступає на математичний факультет Катеринославського унiверситету, але матерiальна скрута змушує його облишити навчання i йти працювати в школу. Вчителює спочатку в Катеринославi та Павлоградi, потiм у Ворзелi, неподалiк Києва.

1920 року виходить збiрка його оповiдань «Твори» том 1, до якоï увiйшли оповiдання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Добрий бог», «Гайдамаки», «На селi», «На iменинах», «Дiд Яким». 1921 року письменник одружується з донькою ворзелiвського священика Катрею Червiнською. Тодi ж створює цикл «Повстанцi».

Частина оповiдань Валерiана Пiдмогильного друкується в катеринославськiй газетi «Украïнський пролетар», але весь цикл вийшов лише за кордоном. Уже в цих оповiданнях письменник «став на вартi страждання людини», таким чином протиставивши себе майже всiй молодiй прозi, що пiддалася ейфорiï революцiйного романтизму з його сподiванням створити нового iндивiда. Не дивно, що соцiально заангажованi критики поставилися до молодого письменника досить стримано.

1922 року Валерiан разом з дружиною перебирається до Києва. За свiдченням сучасникiв письменника, дверi його квартири нiколи не зачинялися.
У Києвi Пiдмогильний з головою поринає у вир тогочасного лiтературно-мистецького життя. Стає активним членом щойно створеного «Аспису» (Асоцiацiï письменникiв), пізніше «Ланки», а з 1926 року «Марсу» («Майстерня революцiйного слова»). Ця організація об'єднувала багато талановитих киïвських лiтераторiв, серед яких були Б. Антоненко-Давидович, М. Галчин, М. Iвченко, Я. Качур, Г.Косинка, Т. Осьмачка, В. Пiдмогильний, Є. Плужник, Д. Тась (Могилянський), Б. Тенета, М. Терещенко, Д. Фалькiвський та iншi. Як згадує Юрiй Смолич «був Пiдмогильний якраз найдiяльнiший i найенергiйнiший органiзатор „Ланки“ (пiзнiше й „Марсу“), найвишуканiший авторитет помiж того кола письменникiв, яке ми, „гартовцi“, вважали сугубо попутницьким, навiть у якiйсь частинi право-попутницьким та не до кiнця радянським».

У 1927 р. виходить збірка оповідань «Проблема хліба». Бiльшiсть з них присвяченi приниженню людини перед «проблемою хлiба» насущного. Тогочасна критика, оцiнюючи твори Валерiана Петровича, зазначала, що це «специфiчно-iнтелiгентська лiтература». При цьому пiд iнтелiгентом розумiли людину, якiй не мiсце в пролетарському мистецтвi. Сам Пiдмогильний з тривогою зазначав, що у лiтературi, як i в iнших галузях життя, з'явився небезпечний тип «ура-комунiста», що продовжує «гопакiвськi традицiï», орiєнтуючись за будь-яких обставин винятково на примiтивнiсть свого мислення.

Крiм вищезгаданих оповiдань про голод у пореволюцiйнi роки на Украïнi, письменника хвилювала тема взаємин привiлейованоï верстви суспiльства з новим життям. Це були чи не найсильнiшi твори з мистецького i психологiчного боку в украïнськiй новелiстицi.

Але найiстотнiшою темою, яка по-рiзному варiюється у всiй творчостi письменника 20-х рокiв, є тема «революцiï й людини». Тiльки Валерiан Пiдмогильний бачив цю тему не так, як абсолютна бiльшiсть тогочасних письменників, а навпаки — «людини й революцiї».

Він добре розумiв, що вiдповiсти на питання, котрi поставали перед украïнською культурою й нацiєю можна лише зосередившись на найгострiшiй проблемi — проблемі мiста i села, яка найвиразнiше окреслювала минуле й особливо сучасне життя народу. Найглибше він розкрив її в оповiданнях «Третя революцiя» (1925), «Остап Шаптала» (1921) i в романi «Мiсто»(1928).

Останній є першим урбаністичним твором європейського рівня в українській літературі, оригінальним явищем, де широко висвітлювалися національні проблеми. Він писав про те, що селянська молодь прагне «вийти в люди» і покинути глушину занехаяних сіл, здобуваючи колись недосяжну науку. Тема актуальна в Україні і до сьогодні. Щоправда тепер ті, хто здобули науку, намагаються взагалі покинути батьківщину, воліючи жити і працювати на чужині, аніж виживати вдома.

Роман викликав бурю емоцій у тодішньому суспільстві. Байдужих не було. Одним він здавався здобутком украïнськоï прози, iншим — лише продовженням iдеологiчних збочень автора у трактуваннi теми «мiсто-село». Незабаром твір вийшов у російському перекладі і відразу зазнав нищівної критики з боку московських літераторів. Він прямо був названий «ворожим» і «антирадянським». Адже там не було показано «змички робiтникiв i селян», та ще й головним героєм став «мiщанин з куркульською ідеологією». Після такої оцінки Підмогильний готувався до в’язниці. Тому був здивований, коли його оминула доля 5 тисяч заарештованих у справi вигаданоï пiдпiльноï органiзацiï «Спiлка визволення Украïни» (СВУ).

Не зважаючи на нападки критиків, прозаїк пише новий роман «Невеличка драма», який за фабулою досить близький до «Мiста». Критик А. Музичка у статтi «Творча метода Валерiяна Пiдмогильного», опублiкованiй за кiлька мiсяцiв пiсля виходу «Невеличкоï драми», вiдзначав: «Знову Пiдмогильний вживає своï методи, щоб у замаскованiй формi забрати голос у таких справах, як нацiональна полiтика радвлади (украïнiзацiя), як боротьба за украïнську радянську культуру». Це було не далеким вiд iстини. Прозаïк справдi «забирав голос» у проблемi нацiональноï полiтики, але не в замаскованiй формi, хоча й бачив, чим обернулося це все для Миколи Хвильового, Миколи Кулiша, Юрiя Яновського.

На початку 30-х pp. В. Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й революція», а його твори — з журналів і видавництв. За три роки у «Літературній газеті» друкується його новела «3 життя будинку», де яскраво звучить трагічне передчуття: «... Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати....». За рік — у 34-му — він зайняв «цю посаду» класового ворога і терориста. Слiдство в Харковi й Києвi велося в справi контрреволюцiйноï боротьбистськоï органiзацiï, до якоï, крiм Пiдмогильного, були зарахованi Є. Плужник, М. Кулiш, В. Вражливий, В. Полiщук, Г. Епiк, М. Любченко (Кость Котко), О. Ковiнько, Г. Майфет — загалом 18 людей. На всiх допитах Пiдмогильний вiдповiдав слiдчим: «Винним себе не визнаю».

Не в багатьох письменників вистачало мужності йти раніше обраним шляхом. Проте В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця.

3 листопада 1937 року, до двадцятилiтнього ювiлею Жовтневоï революцiï, Валерiана Пiдмогильного розстрiляли разом iз великою групою украïнськоï iнтелiгенцiï, в лiсi пiд Сандармохом (Карелiя). Посмертно реабілітований у 1956 р.

До 110-річчя від дня народження письменника бібліотеки м. Києва пропонують:

• бесіда біля тематичної полички «Полинова доля Валеріана Підмогильного» (бібліотека ім. А.Чехова)
• перегляд літератури «Коротке, але натхненне життя» (бібліотека ім. Г.Квітки – Основ’яненка)
• перегляд літератури «Замальовки Валеріана Підмогильного» (бібліотека ім. Ю.Смолича)
• бібліографічний огляд «Шлях на Голгофу Валеріана Підмогильного»
• літературна експозиція «Екзістенційна проза В.Підмогильного» до 110 – річчя від дня народження письменника (бібліотека №143)
• літературно-мистецька виставка–диптих «Cogito, ergo sum»; «Поет чарів ночі» (Дніпропетровський національний Історичний музей імені Д.І. Яворницького).

Підготувала Аліна Астахова, для «Рідної країни»