Вони зроблені з залізобетонних конструкцій, скла та різноманітних залишків будівельних матеріалів.
При цьому кожна з скульптур має індивідуальний вираз обличчя та очей. Фігури наче завмерли в минулому, так автор парку відтворив не легкий післявоєнний період.
“Післявоєнний час, коли жінок впрягали в плуг, в борону, тягнули за собою. Ось там один чоловік, а решта жінки. Для того щоб вижити вони орали землю, щоб можна було щось посіяти”, — каже донька автора парку Тетяна Ковалева.
Парк схожий на невеличке поселення, де кожен з мешканців мимоволі займається своїм справами. В кожної скульптури своя історія та доля. На жаль, почути ці оповіді з перших вуст неможливо, автора парку Івана Кравчука вже немає серед живих.
“Це не вигадка, це бувальщина. Все, що він там розказував – це все бувальщина була. Це не казка”, — каже вдова автора парку Поліна Дьячек.
У воєнні роки чоловік мешкав на Західній Україні, — розповідає жінка, працював на лісоповалі, а після війни його відправили на заслання. Оселившись в Криму, місце майбутнього парку чоловік взявся засаджувати деревами, а потім приступив до створення скульптур.
“Суспільство було бездуховним, і ця бездуховність руйнувала нашу націю. Він хотів сказати це, щоб люди вернулися до Бога, щоби такого не було ніколи. Щоб час, який він прожив ніколи не повернувся, щоб ми діти його, внуки, правнуки жили в інший час”, — каже донька автора парку Тетяна Ковалева.
Вся родина автора парку мешкає поруч. Кожен з них в силу своїх можливостей доглядає за парком. Вже зауважили — випадкових відвідувачів тут не буває, побачене спонукає людей до роздумів. У когось виникає почуття розгубленості, у інших — гумористичний настрій. Сам автор називав своє створення — реалістичним парком сатири та гумору.
