Чому він?

Бо любить Закарпаття і показує усій Україні його красу. Вселяє віру у те, що Україна буде українською. Є одним із найцікавіших гостей Ужгородського прес-клубу, у якому побував вже неодноразово. Один із трьох народних депутатів, які успішно пройшли тест на відповідність критеріям доброчесності.

Який цінний життєвий урок Ви отримали останнім часом?

Останні 2,5 роки ми усі отримуємо чергові і політичні, і просто людські уроки. Дивлюся, як українські вчені від ректорів і завідувачів кафедр до бізнесменів і політиків змінили свою позицію після того, як помінявся президент. 
Серед них було багато людей, яких я вважав ідеологічно і світоглядно близькими. Виявилося, вони ідеологічно ближчі до грошей, ніж до цінностей.

За останній час пережив багато розчарувань: ніколи не сподівався, що за посаду люди зрадять переконанням. Це справді серйозний період розчарування у людях для мене.

Але є і приємна новина — навіть якщо мою взяти рідну Черкащину, то останні поїздки показують, що ситуація суттєво міняється. Люди розуміють, що не можна мовчати, терпіти далі. Думаю, Черкащина найбільше постраждала від донецького політичного режиму: біля 160 посадовців, які займають серйозні посади – вихідці з Донецька або з інших областей, але не з Черкащини. До головних лікарів, ледь не начальників жеків. Це виглядає як окупація чи татаро-монгольське нашестя. Але люди починають це усвідомлювати і це радує. Водночас, багато людей з Черкащини, яких я поважав, не пройшли випробування донецькою владою.

Що рятує від подібних емоцій?

Намагаюся, щоб негативна енергія не брала гору. Рятує велика кількість моїх громадських проектів, які збалансовують і дають можливість триматися впевненіше. Якби я не реалізовував їх і жив виключно у вимірах політичної боротьби, то це розчарування могло б мене вибити із строю. А так, і за нинішніх обставин можу реалізувати добрі і красиві українські речі, разом з багатьма людьми, які залишилися в команді. Це дає можливість бути стриманим, але оптимістом.

Похвалюся перед закарпатською громадою: завершив зйомки передач «7 природних чудес України». У циклі з 10 програм буде і Закарпаття. Про Синевир – одна з найкращих передач. Ми знімали його з унікальних місць, зокрема, і верхніх точок гір. Покажемо Україні цю красу. Думаю, 99 % українців не знаю нового проекту, який здійснюється у заповіднику — дуже людського і благородного, який мало хто має у світу. Йдеться про реабілітаційний центр для ведмедів. Впевнений, що за рахунок цього багато людей захочуть прихати у заповідник. Ще одна передача покаже підйом на Говерлу із закарпатського боку (спуск — на франківський бік).  А ще жартую, що українці нарешті побачать червону руту. Бо всі знають пісню, натомість ніхто не знає, як виглядає ця квітка. Перша програма вийде вже близько Дня Незалежності.

Крім того, привіз диски «7 чудес України: замки, палаци, фортеці» — у допомогу закарпатським вчителям історії, адже через фортифікаційні споруди ми намагалися показати історичні події, що розгорталися довкола них.

Скільки років Ви у парламенті і чи принципово для Вас потрапити туди і у 2012-му?

З 2002-го. Завжди жартую, що я спочатку вчив депутатів (з початку 90-х провів сотні семінарів для молодих політиків), а в якийсь момент зрозумів, що треба теорію з практикою поєднати.

Я б сказав таким чином: сьогодні так складається, що для того, аби реалізувати якийсь проект, яких я маю достатньо багато, треба мати певні ресурси – або ресурс грошей, або впливу. Якби я був мільярдером, то ніколи не йшов би у депутати. А оскільки ніколи не займався бізнесом і не вмію це робити, то є можливості через інші важелі зреалізувати якісь речі. Наразі я опозиціонер, ніколи у виконавчій владі за часів Януковича працювати не буду. Тому парламент залишається єдиним ресурсом, який можна використати для тих же просвітницьких, культурницьких, освітніх, оздоровчих, спортивних проектів.

Я міг би змінити характер діяльності, стати завідувачем кафедри і читати лекції. Але залишаюся на тій позиції, яку колись для себе обрав: у таких умовах неправильно писати історію, краще робити і змінювати її, поки є можливість. Коли побачу, що держава у такому стані, що можна описувати її історію, то повернуся в університет.

За що Вас варто любити?

За те, що я знаходжу час робити красиві і вічні речі. Бо за політичні дії можна поважати або ні, політичну позицію можна або підтримувати, або ні. А коли ви інвестуєте свій інтелект, своє серце у красиві речі, які будуть вічними — це поодинока штука. Намагаюся своїми проектами сказати, що я люблю цю країну. Це дає підстави і мене поважати, я думаю. Адже знаходжу можливість у такий непростий і не дуже позитивістський час для України здійснювати проекти для людей. Вірю, що за такі речі, як «7 чудес», за мої проекти по Тарасу Шевченку (почав перевидавати його альбоми і пропагувати саме як геніального художника), мої дошкільняцькі і шкільні освітні проекти отримаю добру оцінку людей. Це ціннісні речі, там нема жодної політики.

Син розділяє Ваші погляди та ідеї? Він став читачем Ваших книг?

Він інший, адже це покоління більш раціональне і прагматичніше. Але, думаю, романтизму у нього так само вистачає, які і у його батьків. Син реалізовується в іншому, експериментує, наразі його хобі — фотографія. Якщо я більш статичні речі роблю, то він через фото передає своє уявлення про світ. Наразі це захоплення – лише для сім’ї та друзів, я поки не переконав його брати участь у конкурсах чи долучатись до якихось проектів. Сподіваюся, звичайно, що матиму партнера у своїх ініціативах, адже потребую майстерного фотографа для пропагування України. Син – магістр економіки (цього року захистив магістерку), ми з дружиною і жартома, і всерйоз кажемо, що досить гуманітаріїв у родині (ми – історики за фахом), хтось повинен і приносити гроші в сім’ю. Тому Павла орієнтуємо (та він і сам зорієнтований) на підприємницькі проекти.

Що Ви особисто записали вчора у графу «Що я зробив для України» у щорічнику Вашого ж авторства?

Це досить символічне питання, оскільки саме вчора я з директором видавництва «Веселка» підписав угоду про випуск «Українського щорічника» на 2013 рік. Загальна концепція збережеться, але дещо модернізуємо. Хочемо, щоб він вийшов до Дня Незалежності, щоб поширювати заздалегідь, а не у переддень Нового року. Раджу його всім, хто хоче озброїтися знанням української історії, культури. Крім того, погодив з видавцем роботу над факсимільним виданням першого альбому Тараса Шевченка – часів, коли він ще не мав акварелей, а використовував туш, гуаш, олівець, робив чорно-білі малюнки. Там є блискучі речі, добре видно стиль Шевченка, технологію ходу його думок у 39-40 році. Факсимільне видання – дуже складна робота, займає багато часу, але прийняли рішення працювати над цим.

Якщо не собою, то ким би Вам хотілося бути?

Я завжди мріяв жити у етапні, героїчні часи. Наприклад, думаю, що був би непростим, але цікавим періодом 17-ий рік, часи Української революції, також до козацької доби із задоволенням долучився б. Можливо, у період Хмельницького. І добу Київської Русі хотів би зсередини побачити, відчути велич найпотужнішої євразійської імперії, можливо, за Володимира, Ярослава чи княгині Ольги.

Які 3 речі Вам необхідні для щастя?

Сім’я, в якій було б все гаразд, адже вона була і залишається основою натхнення, усіх творчих проектів. Мої друзі. Хотілося б, щоб вони могли спокійно проходити ті непрості випробування, які кожен має у житті. Під друзями розумію і командні речі, бо без політичної команди важко реалізувати свої ідеї. І певні раціональні речі, як, наприклад, віра в те, що наступлять кращі часи, буде можливість допомогти собі, сім’ї, друзям і, найважливіше – допомогти країні стати більш успішною.

Отже, сім’я, друзі і віра.

Які історичні особи викликають у Вас антипатію?

Можливо, це не дуже справедливо, але не українці. Маємо чимало зрадників, але вони в українській історії. Думаю, ми найбільше потерпіли у сталінсько-беріївський період. До слова, це парадоксальна і трагічна штука, що в Україні досі залишаються люди, які думають, що це був «правільний чєловєк», який думав про робочих. Людина, яка мало не знищила націю, залишається у системі координат серед позитивних героїв... В Україні зводять пам’ятники жінці, яка у мене однозначно в шкалі антиукраїнських персонажів.

І з кожним роком не зменшується кількість прихильників таких людей. Це біда.

Катерина ІІ згубила найбільше, що ми мали – свободу. Щось унікальне, чим ми славилися. Теоретики марксизму визнавали, що ми мали класичний зарок демократичної народної республіки. Натомість є багато людей, які вважають, що вона «хорошая женщина». Для мене важливо пояснити громадянам, молодим українцям у тому числі, що не можуть бути нинішніми героями діячі, які знищували наш дух, нашу історію, наші цінності.

Якби Ви мали змогу зустрітися із будь-ким, хто коли-небудь жив на землі (ось так, за кавою), хто б це був?

Може банально звучить, але оскільки багато займаюся Шевченком, то з ним. І – з Лесею Українкою. Вона для мене є ідеалом. Цікаво було б з Грушевським, можливо, він підказав би своєю мудрістю, досвідом. Як я вже згадував, цікава козацька доба, такі інтелектуали, як Хмельницький чи Мазепа. Пилип Орлик — один із найінтелектуальніших українців, було б цікаво з ним поспілкуватися.

А що б Ви сказали Богові при зустрічі?

Щоб не забував Україну. І крім чорнозему та унікальної української пісенності, можливо, ще б трохи з удачею або фартом допоміг. Потенційно ми – найбільш щаслива нація. Маємо те, чого не має жодна країна. Але все ще не складаємо все це в єдине ціле, щоб реалізувати себе у світі. Можливо, бракує саме удачі. Можливо, щось не від нас залежить. Попросив би, щоб частіше дивився на територію України і доля наша стала щасливішою.

Які асоціації найпершими виникають у вас із словом Закарпаття?

По-перше, це природа. Друге – рекреація, оздоровлення. Я ніколи не сприймав якісь інші перспективи для Закарпаття (місце, де золото видобувають, зводять 300 ГЕС чи, не дай Бог, хімію або переробну промисловість). Це поодиноке місце на Землі, ідеальне для відпочинку, оздоровлення і туризму. На цьому можна заробляти і прославлятися на увесь світ, тільки треба мати розуміння, як це зробити, відповідну управлінську модель і нормальну державну політику у ставленні до Закарпаття. Не треба нічого добувати, у промисловому сенсі, супервеликого будувати, а лише використовувати наявний природний потенціал.

Ваш душевний стан у цей момент?

На Закарпатті я завжди, не дивлячись на жодні політичні речі, набагато спокійніший, ніж у Києві. Тут не хочеться швидко ходити і активно рухатися, як у столиці. Відчуваєш, що тут треба дивитися уважніше, дихати активніше, знову ж на відміну від Києва. І просто відчувати, що стаєш ближче до природи. У Києві її майже немає. Там треба постійно бути у режимі роботи. А тут можу відчути себе людиною, що народилася на Землі з місією саме людини, а не тільки політика чи громадського діяча. Як не дивно, Закарпаття – поодинокий регіон, де можна відчути себе ще людиною.

Ви любите каву?

Так, щоранку п’ю каву. Але як пропагандист здорового способу життя вживаю її після чаю. Вдома – чай, а на роботі – каву, такий принцип. Так я можу пояснити, що не створюю проблему для організму, бо не натщесерце п’ю каву, а виключно як засіб включення в роботу. Інтернет і кава – перше, з чого я починаю робочий день.

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб