Позавчора конкурсний перегляд міжнародної програми Одеського кінофестивалю був особливим — демонстрували українську стрічку Валентина Васяновича «Звичайна справа». Люди, що стежать за кінопроцесом у нашій країні, на цей сеанс збиралися з деяким побоюванням. «Звичайну справу» запустили кілька років тому, потім у 2008–му через брак фінансування знімальній групі довелося взяти дворічну паузу — а такі тривалі тайм–аути картині швидше зашкодять, аніж допоможуть... До того ж «Звичайна справа» — це дебют документаліста Васяновича в художньому кіно, а максималізм та амбіційність дебютанта повною мірою, звісно ж, не зможуть компенсувати досвід, який напрацьовується роками.

Побоювання виявилися недаремними. Зауважень до фільму багато.

Головний герой стрічки — сорокарічний психотерапевт Толік (Тарас Денисенко), який пише вірші й регулярно відсилає їх до редакцій, мріючи нарешті змінити своє життя і займатися лише улюбленою справою. Чоловік має дружину і сина, яких дуже любить. Але переступити через себе заради них не здатен. Коли героя нарешті звільняють з психіатричної лікарні, він... Ні, не йде шукати іншої роботи. Бо, як розмірковує він поза кадром, це у британських казках герої тяжко працювали і досягали успіху, у французьких — брали своє від життя розумом і наполегливістю. А Толіку в дитинстві читали казки про Іванка–дурника, який лежав на печі й чекав дива. Ось і він чекає цього дива вже сорок років. Тільки не на печі, а в захаращеній квартирі, де мало світла і багато бруду й непотребу.

Тема інтелігента, який не може знайти себе в меркантильному, спрощеному світі для кіно не нова. Але тут у глядача не виникає жодного бажання поспівчувати Толіку. У цьому фільмі є значно симпатичніший персонаж, роль якого виконує Віталій Лінецький (до речі, на фестивалі в Одесі — кілька фільмів за його участю, це справді найзатребуваніший на сьогодні український актор). З одного боку — пройдисвіт і аферист, який постійно генерує божевільні ідеї. А з другого — його непосидючість, небажання лежати на печі й чекати дива дає свій результат. У фіналі картини цей тип уже сидить на прес–конференції в УНІАН у респектабельному костюмі й розповідає свою програму кандидата на посаду мера. Тоді як закінчений пияка Толік бреде кладовищем у пошуках якихось харчів.

Режисер запевняє, що й не планував давати якісь поради чи натяки, «Звичайна справа» — це лише фіксація дійсності. Хоча його месидж більш ніж очевидний. Особливо після того, як глядач прочитав у титрах прес–конференції прізвище товариша, що виявилося дуже схожим на «Черновецький».

На екрані картина виглядає так, наче її знімали кілька десятиліть тому. Стилістику, операторську роботу дуже важко назвати сучасною. Як, власне, і певні композиційні моменти, темпоритм, сюжетну конструкцію, яку можна безболісно підкоротити на пару–трійку епізодів. Валентин Васянович зізнався, що взагалі–то на фестивалі побачили найновішу версію його картини, яка спочатку була значно довшою. (Режисер навіть переповів моменти, яких вирішив позбутися, і всі присутні погодилися: рішення було правильним).

У «Звичайній справі» старший колега Толіка їсть сухарик зі згущеним молоком. І сам фільм нагадує цей простенький десерт: сухарик зі «згущенкою», яким пригостили людину, що знає смак тірамісу, панакоти й віденського горіхового торта.

Після прем’єри на фестивалі в Одесі фільм, цілком імовірно, побачить і масовий глядач: Валентин Васянович розповів, що вже мав розмову з цього приводу з компанією, яка займалася прокатом фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».