25 березня 1999 року Чорновіл загинув у автокатастрофі. Герой – це той, хто зібрав у собі риси, які відповідають ідеалам чи ідеям, до яких прагнемо. Таким, без сумніву, є В’ячеслав Чорновіл – про нього треба дізнаватися, знати про що він думав і чим жив. Як справедливо написано в одній з публікацій про Героя, «він спалахнув як висока і чиста зірка на українському політичному небосхилі й навіки залишиться там, у небі наших надій, нашої Правди і нашої Волі».

Зі спогадів

Дружина Чорновола, Атена Пашко описує так чоловіка: «Працював він самовіддано і справді багато. Вставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В'ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи. Він був людинолюбом, яких сьогодні мало».

Вірменський дисидент та багаторічний політв'язень брежневських та горбачовських концтаборів Паруйр Айрікян пише про свого друга:

«Пригадую такий епізод – у нашу зону перевели Славка Чорновола. Він тримав голодівку.

Виявляється що в 17-й зоні контролером був Чекмарьов – особливо шкідливий тип. Політв'язні, які встали проти цілої імперії, були змушені виступити проти однієї людини. Вони оголосили голодування, але мента не прибрали, а Славка перекинули до нас.

Я думаю, що вони хотіли, щоб він припинив голодування, і тому перевели до Василя Стуса. Саме тут ми й познайомилися. Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму – ми шили рукавиці – виконував не за вісім годин, а за три години – решту часу він був зайнятий сам собою.

Ми планували певні дії. Звичайно, в центрі був Чорновіл – тоді він уже розробляв ідею статусу політв'язня.

Я помітив, що він і Василь начебто і не в таборі були – вони говорили про літературу, про мистецтво,

історію українського народу.

Про своїх друзів я можу говорити нескінченно. Василь і Славко супроводжують мене все життя».

Історик Василь Деревінський так пише про політика:

«Він вважав себе у в’язниці як ніби на своєму місці і навіть почувався б скривдженим, коли б його обійшли з покаранням. Уважав, що ознакою порядності стало на той час саме перебування у в’язниці».

«Мав стабільні погляди, незважаючи на малу ймовірність можливості якихось суспільно-політичних змін у близькому майбутньому. Незмінність його позиції забезпечувала віра, що правда і справедливість є на його боці».

Фрагменти з автобіографії В'ячеслава Чорновола

• Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.
• Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки «Правосуддя чи рецидиви терору» і «Лихо з розуму» – про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в'язням: «Що? Навчилися у Чорновола?». Це було журналістське дослідження на власному досвіді.
• Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св. Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю – це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил.
• Маю право сказати, що чесно виконую оту свою студентську клятву служити Україні, дану під час випускного вечора 1960 року на Володимирській гірці в Києві. Може, це звучатиме банально, та все ж скажу: я хотів би ще раз прожити своє життя.

Що часто можна було почути від нього?

Коли у В'ячеслава Чорновола запитували: «Звідки Ви родом?» – він, який народився й виріс на Черкащині, відповідав: «Я людина всієї України». Завжди вважав, що Україна – одна цілісна держава.

«Треба мати на українській землі державу українського народу».

«Я вірю в силу духу українського народу!».

«Україна розпочинається з тебе!».

Де дізнатися більше?

2011 року вийшла монографія історика Василя Деревінського «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика», рецензію на яку два роки пізніше написав Вахтанг Кіпіані на «Українській правді». Пан Кіпіані також рекомендує нарис про Чорновола, написаний його другом, письменником-дисидентом Михайлом Хейфецем «Зеківський генерал».

Цього року 25 березня «Історична правда» опублікувала біографічну підбірку фотографій «15 років без В'ячеслава Чорновола. Життя і безсмертя у фото».

До праць пера самого В’ячеслава Чорновола належать найперше «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму (портрети двадцяти «злочинців»)», за які автору довелось відсидіти у радянських таборах суворого режиму. У першій він розкрив жахливий механізм політичних репресій 1960-х років, показав аморальність правоохоронних органів, розповів про долю своїх друзів, які за свої непересічні

погляди опинилися у в’язницях і виправно-трудових таборах. А «Лихо з розуму» – це погляд зблизька на тих, кого Чорновіл добре знав, котрі були його товаришами, кого «система» кидала за грати і «кого по праву можна віднести до еліти української нації: автор неповторних живописних полотен Панас Заливаха, повновладний володар слова Михайло Осадчий, упорядник рим української мови, перекладач Шекспіра і Байрона Святослав Караванський, один з організаторів Київської капели бандуристів Ярослав Геврич, літературознавець і мистецтвознавець Богдан Горинь, талановитий психолог-експериментатор Михайло Горинь та інші постають перед читачем через призму їх багатогранної творчості, подвижницької громадської діяльності» (зі статті історика Олега Бажана «В’ячеслав Чорновіл – провісник духовної свободи»).

2006 року кіностудія Довженка презентувала фільм про В'ячеслава Чорновола «Той, хто пробудив Кам’яну державу». Як відзначали і режисер, і дружина Героя Атена Пашко автори стрічки не прагнули зробити цей фільм біографічним, а тому за жанром він скоріше відноситься до художньо-документальних фільмів. Онищенко підкреслив, що дуже важливу роль в цьому фільмі зіграли екранізовані протоколи допитів В'ячеслава Чорновола у виконанні акторів Сергія Романюка і Євгенія Паперного. Прем’єрні покази фільму відбулись в 20 містах України. Зокрема, у Львові перший показ фільму відвідали більше тисячі осіб.

Також цікавим фактом є те, що кожного року до 24 грудня, Дня народження громадського діяча, Державний комітет телебачення і радіомовлення України оголошує прийом творів на здобуття премії імені В’ячеслава Чорновола за найкращу публіцистичну роботу у галузі журналістики. За умовами конкурсу учасники повинні подати оригінальні публіцистичні твори у галузі журналістики, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної свідомості та самобутності, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.