В дискусіях про те, якою повинна бути державна політика у сфері фізичної культури і спорту, важливим є одне непопулярне рішення, про яке я кажу вже більше 10 років.
Це – визначення системи пріоритетних видів спорту, які будуть підтримуватися на державному та регіональному рівнях. Всі решта, непріоритетні види спорту (де немає відповідної національної спортивної школи, кадрового потенціалу, належного рівня тренерів та відповідної інфраструктури) мусять фінансуватися або в окремих регіонах за умов регіонального поширення, або шляхом бізнесової чи меценатської підтримки.
Адже нинішня держава не здатна рівною мірою фінансувати сотні видів спорту, особливо неолімпійські види і ті, що, фактично, є хобі.
Для того, щоб підтвердити хибність і неефективність використання бюджетних коштів у цій сфері, наведу приклад системи преміювання спортсменів України за результатами виступів на міжнародних спортивних змаганнях за останні роки.
Документи, на які я посилатимусь, надані працівниками Міністерства молоді та спорту.
Одразу скажу, що ситуація виглядає, м’яко кажучи, неадекватною. Так, співвідношення між видатками на виплату винагород з олімпійських та неолімпійських видів спорту складало: 13% та 87% відповідно у 2012 році; 30% і 70% у 2013 році; 15% і 85% у 2014 році. У поточному, 2015 році, це співвідношення склало 25% і 75% відповідно.
Зрозуміло, що нинішній підхід до преміювання є абсолютно хибним навіть з міркувань справедливості.
У так званих неолімпійських видах спорту – хобі — участь у міжнародних змаганнях беруть лише 10-30 країн, а кількість їх учасників сягає кількох сотень. Натомість, скажімо, в олімпійських конкурентних видах спорту беруть участь більше ста країн і тисячі спортсменів.
Тому, звісна річ, золоту медаль в легкій атлетиці чи плаванні важко порівняти, наприклад, з медаллю у риболовецькому спорті чи підводній ловлі.
Давайте детально проаналізуємо видатки на виплату винагород спортсменам у 2015 році. Як я вже згадував, на олімпійські види спорту передбачено 25% видатків, а на неолімпійські – 75%.
Наприклад, у 2015 році на винагороди спортсменам такого неолімпійського і «страшно популярного» в Україні виду спорту як СУМО передбачено 782,4 тис. грн. А на винагороди з ПЛАВАННЯ – лише 70 тис. грн.! При цьому, у змаганнях з сумо беруть участь 30 країн і 300 учасників, а у змаганнях з плавання – 180 країн і 1500 учасників. Риторичне питання: де важче буде вибороти медаль і чи буде адекватною винагорода?..
Ще один приклад: на премії для ПІДВОДНОГО СПОРТУ передбачено 633 тис. грн., а на ЛЕГКУ АТЛЕТИКУ – 143,5 тис. грн... У неолімпійському підводному спорті беруть участь аж… 12 країн і 56 учасників, а у олімпійській легкій атлетиці – 205 країн і 1900 учасників.
Ще у нас для держави важливим виявився так званий РАДІО СПОРТ (38 країн і 118 учасників), на який передбачили 369 тис. грн. для винагород, а удвічі менш важливою (судячи з передбачених коштів) — олімпійська СПОРТИВНА ГІМНАСТИКА (80 країн та 800 учасників) – лише 180 тис. грн.
Отож, цілком очевидно, що йдеться не лише про неефективне використання бюджетних коштів, а взагалі про дискредитацію системи заохочень та можливі зловживання і корупцію в цій сфері.
Тож, необхідно, як мінімум:
- відмінити премії для неолімпійських видів спорту за виключенням тих, які входять до програми Всесвітніх ігор та Всесвітньої шахової олімпіади;
- кошти, що вивільняються, перенести на олімпійські види спорту;
- припинити виплати винагород за так звані «проміжні» змагання у неолімпійських видах спорту.
І найважливіше — нарешті визначитися з пріоритетними видами спорту для України, які будуть гідно підтримуватися на державному рівні.
Микола Томенко, віце-президент Національного олімпійського комітету України
