Сьогодні 211 років тому, імператорським указом Олександра І було відкрито Харківський університет, який є другим за віком (після Львівського) на території сучасної України.
Саме ж заснування, відбулось трошки раніше, 17 листопада 1804 року з ініціативи видатного просвітника Василя Каразіна.
Це був другий університет на півдні Російської імперії. Його було засновано з ініціативи місцевої громади, передусім зазначеного вище Василя Каразіна, а також братів Тихоцьких — секунд-майора Ізюмського гусарського полку Якова Андрійовича Тихоцького (до 1736–1800), полковника 1-го гусарського полку Павла Андрійовича Тихоцького (задовго до 1763 — після 1809). Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Керував збором коштів син Якова Тихоцького — провідник дворянства Куп'янського повіту Іван Якович Тихоцький (1772 — після 1820). Куратором університету було призначено графа Северина Потоцького, а першим ректором став філолог Іван Рижський. Серед професорів у перші десятиліття існування університету переважали іноземці, головним чином німці, найвизначніші з яких — філософ Й. Б. Шад та історик Д.X. Роммель. Чисельність студентів у 19 ст. постійно зростала: у 1805 — 57, 1810 — 118, в 1860-х роках — приблизно 425, у 1887 — 1520.
З ініціативи діячів університету з'явилися перші періодичні видання на Слобожанщині. В перший період свого існування (1805–1835) університет здійснював вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині.
Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також наприкінці 19 — на початку 20 ст. Ще до того як Київ став осередком українського національного життя в Наддніпрянщині, у середині 19 ст., тут велися дослідження народного побуту, історії та мови, розгорталася літературна діяльність, формувався україномовний театр. У другій половині 19 ст. Харківське історико-філологічне товариство розгорнуло широкі дослідження з історії та побуту Слобідської та Лівобережної України. Студенти об'єднувалися в українські громади (у яких брали участь, зокрема, Олександр Потебня, Василь Мова-Лиманський та ін.), висуваючи також політичні вимоги українського руху.
А. Зайкевича рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 р. університет присвоїв звання почесного доктора лідерам українського національного руху Михайлові Грушевському та Іванові Франку, а 1910 р. — авторці «Истории украинского народа» Олександрі Єфименко. В 1907 р. Микола Сумцов, Дмитро Багалій та Михайло Халанський почали читати в університеті лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою.
За радянських часів університет носив назви: Вільна академія теоретичних знань (1920–1921), Харківський інститут народної освіти (1921–1932), Харківський державний університет імені О. М. Горького (1932—1990-ті).
11 жовтня 1999 р. Президент України Леонід Кучма своїм указом, «ураховуючи значний внесок Харківського державного університету у підготовку висококваліфікованих фахівців та розвиток науки», надав йому статус національного та присвоїв ім'я його засновника — Василя Назаровича Каразіна.
