chrome firefox opera safari iexplorer

Шевченків сад у пустелі Казахстану

13 червня 2016 о 13:45

Парк у місті Форт-Шевченко — один-єдиний у Мангишлацькій пустелі. Але це не просто оаза, а одне з творінь нашого Тараса, образно кажучи, його природний Кобзар, в якому замість віршів — кількасот дерев.

Довідково 

Місто Форт-Шевченко було засноване 1846 року як Новопетровська фортеця, 1857 року перейменоване на Форт-Олександрівський. 1939 року назване на вшанування Тараса Шевченка, який тут відбував заслання у 1850–1857 роках. Тут знаходяться меморіальний музей імені Т. Г. Шевченка і закладений ним парк.

Цей живий зелений острівець на тлі сірої і мертвої пустелі — символ перемоги живого над мертвим. А почалося все з вербової палиці, знайденої поетом на вулицях Гур'єва дорогою до місця своєї служби — Новопетровського укріплення.

«Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…», — писав Тарас своїм друзям.

Потім він посадив іще кілька дерев, які теж прийнялися. Жодне з джерел не містить свідчень про те, коли ж саме посадив Шевченко вербову гілку на гарнізонному городі в долині за два кілометри від фортеці. Але немає сумніву, що це сталося на другий чи третій день після прибуття новобранця в укріплення, бо якби пізніше, то пагін навряд чи прижився б.

То був період суворого карантину, коли з прибулого не спускали очей і ганяли як сидорову козу. Хтось йому допоміг. Можливо, на воротах саме вартували земляки, а в казармі «прикрили» товариші по службі, а може, наш солдат утік у самоволку, коли офіцери пиячили, що частенько бувало.

Стояла пізня осінь, але Тарас мало не щодня бігав до верби, щоб полити її. І сталося диво: гілка пустила листочки. Це справді було диво, адже на сотні кілометрів — жодного деревця. Як тішився з цього Тарас! Не верба відроджувалася в пустелі — його душа. Не верба прийнялася на камінні — він сам вижив у пеклі.

Солдат Шевченко розмовляв із нею, обціловував плачучи, радів кожній новій гілочці. Це був його храм, місце, звідки подумки линув на Вкраїну. Майже кожний запис у його щоденнику починавсь і закінчувався згадкою про деревце. «Моя верба…» — писав ніжно. Під нею читав, думав, малював. Це, зрештою, був його дім протягом останнього року служби у форті, після того як комендант Іраклій Усков запропонував йому працювати в саду.

Тарас запрошував сюди своїх друзів, «знайомив» їх із вербою. Вона і все пов'язане з нею, звичайно ж, було в центрі розмов. Тарас намагався знайти філософське пояснення феномену її воскресіння. Любив розповідати легенду про розбійника, що розкаявся: з його дрючка виросла груша і почала плодоносити. Жартував, що його верба теж виросла з палиці, але гріхів йому Бог не відпускає.

«Це, мабуть, тому, що той був великим розбійником, а я всього-на-всього поетом», — розмірковував.

Шевченковий парк із північного заходу на південний схід перерізає алея, обабіч якої ростуть клени, китайські айланти, акація, кущі барбарису, шипшини, карагачі. Останніх найбільше, бо це дерево вважається рідним, мангишлацьким: стійке до посухи, холоду і вітрів. Але і його треба в перший рік щедро поливати, інакше замість дерева добре якщо виросте заморений кущик.

«Але ж для цієї оази потрібно багато води…» — кажу. «Ми маємо свою свердловину, а в часи Шевченка тут був виритий арик — щілина в кам'янистому ґрунті завглибшки десять метрів, де вмонтовано велике дерев'яне колесо, котре крутив верблюд, приводячи в рух тодішню примітивну зрошувальну систему…» — пояснює одна з головних хранительок пам'яті про нашого генія в Казахстані Нурсула Шангріївна Суйін і показує те місце. Колесо збереглося, для повної картини не вистачало тільки верблюда.

fort

 gazeta.dt.ua

Попри те що парк — як на долоні, займає всього 4,6 га, — тут досить затишно. Злі вітри, немов боячись поколотись об шипшину й карагачі, обминають це місце. Ліворуч — гармата часів громадянської війни. З її допомогою оборонці Новопетровського укріплення відбивалися від англійців, трохи далі праворуч — невеличкий меморіал землякам, які загинули у Другу світову війну. На граніті близько двохсот прізвищ. Багато, як для маленького містечка.

Алея веде до музею Тараса Шевченка — це одноповерхова добудова до колишнього садового будиночка коменданта Іраклія Ускова. Але перш ніж відчинити двері в це святилище, оглядаємо його з усіх боків. Овва! А хто це сидить на галявинці серед карагачів у солдатському картузику із шинелькою, накинутою на плечі. Ну звісно, наш Тарас. Замріяний, сумний, якусь думу думає. Цей пам'ятник — дарунок України місту на 160-ліття поета.

Донедавна з 1927 року тут стояв скромний бронзовий бюст на високій колоні. Він за кілька метрів звідси. А спершу, розповідають, за розпорядженням коменданта 1881 року було встановлено погруддя Т.Шевченка, витесане з місцевого ракушняку. То був перший у світі пам'ятник Кобзарю.

Десь тут має бути й ота священна Тарасова верба. «Чи жива вона?» — із надією запитую завідувачку відділу в Музеї комплексу в місті Форт-Шевченка Нурсулу Суйін. З'ясувалося, що верба прожила 147 років. Кремезна, розлога, вона вирізнялася серед дерев парку. Здавалося, приваблювала до себе людей, намагаючись їм щось повідати.

Кажуть, що прихворіла після того, як надійшла звістка про смерть Тараса. Потім ожила. Але на початку 1990-х стала всихати. Музейники викликали ботаніків. Висновки їхнього консиліуму були невтішні: «Проти старості наука безсила…» І якось навесні 1997 року, начебто в квітні, од буревію дерево впало. Поплакали над ним працівники музею, як над живою істотою, а потім розпиляли і віддали в якийсь комунальний заклад на дрова.

В останній момент вирішили залишити в музеї невеличкий пеньок. Тепер шкодують, мовляв, треба було зберегти всю вербу, бо навіть сухе дерево несло енергію Тараса, пам'ять про нього. Зрозуміли це тоді, коли побачили, з яким хвилюванням торкалися сухого пенька відвідувачі. На місці верби тепер стоїть пам'ятний знак. 

«Але чому було не посадити нову вербу?» — запитую Нурсулу. Щороку після смерті Шевченкового дерева приїздили делегації з України, привозили пагони верби й калини, садили їх, працівники музею сумлінно поливали, проте нічого не вийшло, пояснила вона. Ніхто не зміг повторити Тарасове диво. Мабуть, для цього треба було зробити те, що зробив він: знайти вербову палицю на вулиці Отирау, перевезти човном по Каспію, піднятися з нею на Курганташ, потім посадити, поливати впродовж кількох місяців солдатським картузиком і щодня над нею молитися. Чи повторить хтось таке, хтозна.

Але можна втішитися тим, що багато гостей з України брали з собою гілочки Тарасової верби, коли вона ще була жива, і, певно ж, садили на батьківщині. От було б добре знайти її дітей на Вкраїні.

Потім господарі ведуть мене у бік споруди, яка нагадує льох. Це Тарасова землянка. Дочка коменданта Іраклія Ускова Надія згадує: «В саду батько наказав вирити землянку, бо літа в цих краях спекотні. Землянку батько подарував Тарасові Григоровичу, в ній поет ховався від спеки…»

Землянка як землянка. Стіл із ліхтарем, тапчан — ось і все «умеблювання». Посидів на жорсткому тапчані. Це данина традиції. Так робили майже всі, хто приїздив з України, — поети, художники, державні діячі, вочевидь, у такий спосіб намагаючись набратися Тарасової мудрості.

Музейники розповіли, що один з українських президентів наказав залишити його в землянці самого. Пробув півгодини, що робив, невідомо, але, судячи з розпашілого обличчя й сліз на очах, йому таки вдалося увійти в контакт із Тарасовим духом. Хоча цілком імовірно, що останній надавав главі держави ляпасів. І ми знаємо, за що. Навіть кількахвилинне перебування в землянці змушує серце битися частіше. І не дивно. Це одна з небагатьох автентичних пам'яток, пов'язаних з Тарасом.

Його чернеча келія, в якій він ховався не лише від спеки, а й од світу. Грецький філософ Діоген, щоб мати можливість як слід подумати, усамітнювався в діжці, а Кобзар, наш національний філософ, монах української ідеї, — в землянці. В невеликому замкнутому просторі-вулику він збирав докупи і викохував свої думи. Святе місце. Запам'ятаймо його.

Біля входу в землянку — шматок сухої Тарасової верби. «Чи можна доторкнутися?» — запитую поглядом Нурсулу. «Так» — ледь киває вона. Це не такий уже й великий гріх порівняно з тим, коли можновладні відвідувачі з України просили відпиляти їм на пам'ять дровину. Якщо так піде далі, то від експоната не лишиться й сліду. Кладу долоню на суху теплу шорстку поверхню деревини. Здалося, що потиснув таку ж гарячу й шорстку від мотики, лопати й кирки Тарасову долоню. Наче бачу, як він лежить під вербою, підклавши руки під голову, і вдивляється в синє безхмарне мангишлацьке небо. А ось він працює на городі, співаючи: «Ой поїжджає по Україні та козаченко Швачка…» або «Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя…»

Людська уява і справді може творити дива, особливо після прочитання щоденника Тараса. «Після обіду я також за звичкою заснув під своєю фавориткою вербою, а перед вечором вдягнув чистий кітель, саморобного солом'яного капелюха і пішов на туркменські бакчі… На горизонті чорніла довга смуга моря, а на березі горіли в червонуватому світлі скелі, на одній із них сяяли білі стіни другої батареї і всього укріплення. Я любувався своєю семирічною в'язницею. Повертаючись на город, натрапив на стежину, на засохлій глині якої було видно відбитки мініатюрних дитячих ніжок…»

Поряд із вербовою дровиною ще один експонат — кам'яний столик. Низенький, розрахований на те, щоб сидіти за ним, підібгавши під себе ноги по-казахському. Недарма ці експонати поруч, бо столик стояв колись під вербою, утворюючи разом зелений кабінет поета. Цей предмет Тарасові подарував його товариш місцевий умілець Каражусуп, який привіз якось із пустелі на верблюді великий камінь і витесав з нього корисну річ.

Відомо, що під час заслання у Мангишлацькій пустелі Тарас написав кілька повістей російською мовою, намалював близько 250 малюнків і… жодного вірша українською.

Зате потім його душа вибухнула низкою поетичних шедеврів. Птахи теж починають співати, тільки коли їх випускають на волю, а дерева, пересаджені з пустельного у благодатний ґрунт, — буйно плодоносити…

Олександр Карпенко, Дзеркало тижня

5 грудня

Інші дати
День працівників статистики
Відзначається День працівників статистики в Україні 5 грудня. Це професійне свято, встановлене Указом Президента від 02.12.2002 № 1120/2002.
Розгорнути
Народився Михайло Дерегус
(1904, с. Веселе, Харківська область - 1997) - український графік і живописець. Автор картин «Тарас Бульба на чолі війська», «Тарас слухає кобзаря», «Дума про козака-бандуриста», «Маруся Богуславка», «Козака несуть», «Народження пісні».
Розгорнути
Народився Григір Тютюнник
(1931, с.Шилівка Полтавська область - 1980) - українського письменника. Автор творів «Вогник далеко в степу», «Климко», «Син приїхав» та інші.
«Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». (Григір Тютюнник)
Розгорнути
Народився Олександр Олесь (Кандиба Олександр Іванович)
(1878, м. Білопілля, Сумська область – 1944) – український поет. Автор збірок «З журбою радість обнялись», «Поезії».
«Сміються, плачуть солов'ї Ти не дивись, що буде там, І б'ють піснями в груди: Чи забуття, чи зрада: "Цілуй, цілуй, цілуй її - Весна іде назустріч вам, Знов молодість не буде! Весна в сей час вам рада» (Олександр Олесь)
Розгорнути