Помирати «велике лісове бездонне, як говорили тамтешні люди, озеро» почало вже чимало років тому.
Не порахувати нарад і засідань, публікацій у пресі в пошуках шляхів його порятунку. Але, виходить, що насправді нам дуже байдужа наша ж спадщина, інакше б Нечимне таки врятували, пише «День».
Щоразу справа впиралася об якісь чиновницькі перешкоди, а озера, як і люди, один раз народжуються — один раз помирають. Про те, що озеро вже повністю висохло цього літа, і нині на його місці – зарості дикого рису висотою майже в людський зріст, повідомила Ольга Петрівна Бойко, котра завідує музеєм «Лісової пісні», філіалом Колодяжненського меморіального музею Лесі Українки. Його працівники і створювали тут експозицію.
Мешкає Ольга Петрівна у селі Скулин, що за кілька кілометрів від урочища Нечимне. Про екскурсії з нею домовляються по телефону, на роботу вона добирається велосипедом, скутером, а бува, що і пішки. У самому музеї постійно є доглядач. Бойко запрошує приїжджати сюди найперше навесні, бо тоді вся місцина навколо музею вкрита килимом анемонів. Влітку тут свої неповторності, а восени — багато опалого листя, яким дуже люблять гратися діти, вони часто тут бувають на екскурсіях. Цікавляться місцем, де народилася драма-феєрія «Лісова пісня» і поляки, бо скулинці вже багато років дружать з однією польською гміною з-під Хелма.
Недавно з Польщі передали у Нечимне два портрети Лесі Українки, виконані місцевими майстрами: один – на полотні, інший – різьба по дереву.
Дикий рис на бездонному озері, у якому і не купалися через це, посіяв мешканець також Скулина, аби дикі качки мали де ховатися у заростях. Рис же росте з такою швидкістю, що і озеро погубив. На дні – кількаметрові запаси мулу, сапропелю, цінного добрива. Чистити озеро земснарядом (аіншого варіанту просто нема) забороняли екологи. Ольга Петрівна пригадує, як вони стверджували, що після втручання у природу може зникнути унікальна рослинність навколо озера. Ну тоді зникло озеро...
Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева скулинського, куди він вибирався на літо пасти худобу.
Про ці відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. Тут Леся почула про мавок, Того, що греблі рве, водяного та інших осіб з народної творчості, котрих опісля поселила у драмі-феєрії.
Нема вже на березі і хати дядька Лева, родичі перенесли її у село, зробивши з неї хлівчик. Про хату нагадує лише знак. Такий, мабуть, поставлять і на місці, де було озеро Нечимне.
Ще є 300-літній дуб, описаний у «Лісовій пісні», криниця тих же часів. І туристи таки їдуть не таблички читати на місці зниклих артефактів, не копії документів у музеї, бо в Колодяжному – меморіальні речі.
Туристи їхали б побачити первісну природу, яка надихнулаЛесю на створення шедевру. Чи поїдуть тепер, після зникнення Нечимного, ще питання.
