Ігоря Білозіра українці пам’ятають як талановитого композитора й виконавця, лідера вокально-інструментального ансамблю «Ватра».
Легендарному українському композиторові Ігорю Білозіру сьогодні мало б виповнитися 62 роки. Він загинув 17 років тому (у 2000-му) після того, як його побили поблизу кафе у Львові блатні покидьки, яким не сподобалися пісні композитора, пише ZIK.
Ігоря Білозіра нема з нами нині, але залишились його пісні, які зігрівають серця українцям – «Пшеничне перевесло», «Мамина світлиця», «Весільний марш», «Ніби вчора, моя мамо», «Коханий», «Голубий сніг», «Лицарі» тощо.
Яким був Ігор Білозір, хто вплинув на його формування, можемо дізнатися зі спогадів рідних та близьких композитора, які зібрав журналіст, дослідник української естради Михайло Маслій.
«Ігор – дитя справжньої великої любові – був четвертою і останньою дитиною у сім’ї. Найстаршою (їх розділяло сім років, як сім нот – число яке так пізніше він любитиме) була улюблена сестричка, соратник, вірний і перший друг, розрадник і порадник у всьому Руслана. Батько був душевною, доброю, чесною і світлою людиною. Навколо нього завжди гуртувалися дорослі і малеча. Мав чудовий голос і ніжну творчу натуру, віртуозно грав на мандоліні, сам добирав мелодії. Керував шкільним учительським хором і хором старшокласників. Йосип Дмитрович любив народний фольклор і пісні композиторів, які були близькі у творчості до віками невичерпного і життєдайного та цілющого джерела. Найбільше до душі малесенькому Ігоркові були виспівані татовим голосом «Вівці, мої вівці...», яку 1958 року написав Михайло Гринишин, учень Соломії Крушельницької», – загадує Михайло Маслій.
«Я була ще маленькою, а Ігор ще менший на той час, коли батько співав, а деколи тато співав навіть у чоловічому тріо, – згадує ті незабутні миті щасливого дитинства сестра композитора Руслана Білозір. – Ігор любив собі сідати на східцях, які вели на сцену і слухати... Одного разу відбувається концерт у залі радехівського клубу, повно людей, виступає хор, тато диригує. Пісня серйозна, а в залі чується сміх, здавалось би, нема приводу для сміху, а виявляється, наш Ігорчик (тато називав його Ігорко) виліз на ті східці, став собі і так само, як тато, диригує, копіює його. Народ у залі вмирає від сміху і дивиться не на тата, а на малого, який повністю копіював його, диригував щосили. Тоді він ще був зовсім мацьопусіньким, трирічним, а вже диригував...».
Мати – Марія Іванівна була першою слухачкою синових мелодій і першим вдячним шанувальником. Тішилася за нього, адже відчувала з ранніх років справжній талант. Мабуть, від батька в Ігоря талант музиканта, адже пішов його життєвою стежиною, музика стала сенсом його життя. Ігор зростав і виріс людиною рідкісної доброти, ніколи не ображаючи нікого. Любив розмовляти з собаками, кішками, ніколи не зачепив ні комара, ні мухи, ні бджоли чи оси. Дитинно тішився кожною миттю від спілкування з природою, її мелодійними звуками.
«Коли Ігор ще був маленький, купила йому акордеон, – згадує мати композитора Марія Іванівна. – Він зразу не хотів грати. А пізніше почала йому говорити, все розказувати: «Ти ж, може, вийдеш у люди, якщо будеш мати бажання грати». І він дослухався, почав грати, потім пішов у музичну школу. Його тягнуло до музики. Ще маленьким брав дерево, стругав гітару. Я йому кажу: «Що ж ти будеш на ній грати?» – «Мамо, що ти знаєш!..» Дуже бажання у нього було велике до того. Ще в школі, у сьомому класі написав першу пісню. Прийшов до мене, на акордеоні грає: «Мамо, ну як? Як воно тобі?». Я уважно слухаю, а потім кажу: «От у тому місці воно щось не дуже важно звучить!». До моїх зауважень дослухався». Думку мами про свою музику син цінував не менше, аніж батькову.
Вчителька майбутнього митця Єва Степанівна Похмурська згадує Ігоря Білозіра як приємного, милого, спокійного, вдумливого хлопчика. «Його вирізняла уважність, наполегливість, вдумливість. А з роками відчула в ньому неабиякий талант, всіма силами тягнувся до прекрасного. Не пригадую бодай разу, щоб зробила йому зауваження в чомусь. А ще він завжди добре вчився. З усіх предметів», – зазначила вчителька.
За спогадів сестри Руслани Ігор, ходячи до школи, щось собі писав і нікому не показував. «Він був дуже сором’язливим, скромним хлопчиком і важко визначити, що домінувало: скромність ховалася за всидливістю».
Ще у школі Ігор Білозір організував ансамбль – старша сестра Руслана у шкільному ВІА була ведучою, а музикант, початкуючий і практикуючий школяр–«композитор» Ігор Білозір грав і співав.
Шкільний товариш та музикант радехівського ансамблю Ігоря Білозіра Андрій Приступа згадує, що Ігор завжди був веселий і компанійський: «А найбільше, що в ньому мені подобалося, – організаторські здібності. Ще з шкільної парти. За що не брався, все йому вдавалося. Міг домовитися, знайти необхідних людей зі зв’язками. Він дотримував слова. Йому вірили і довіряли. З ним хотіли мати справи і дружити всі, хто його знав».
Марта Кінасевич згадує перший запис на обласному у 1969 році Ігоря Білозіра: «Ігор учився в сьомому класі в Радехові – райцентрі Львівської області. Якось, коли прийшла на роботу, мені сказали, що мене хоче бачити юнак. Це і був Ігор Білозір. Сором’язливо зізнався, що пише пісні. Я вирішила зробити його «героєм» програми «Мікрофон для всіх». До речі, за ту назву мені також «влетіло», позаяк наше керівництво вічно обурювалося: «Як то так – «для всіх»? Невже кожний з вулиці може виступити перед мікрофоном?!». Але Ігор Білозір був «не кожний з вулиці»: про це свідчили пісні, написані юним композитором… Вирішила запросити в радіостудію його «ансамбль» в неділю, у вихідний день, і, в результаті, було записано сім пісень. Шкода, що з того нічого не збереглося. Подібно, як щезли з редакції копії передач тих років. Але Ігор тоді повірив у свої сили. Про це пізніше він мені сам розповідав».
«Усе починало народжуватися, вихлюпуватися: то в словах, то в музиці, то у словах плюс музиці, приміром, «Біла пава», «Гірський танок», «Квіти у росі», – твердить Руслана Білозір, лікар за фахом, янгол–охоронець молодшого брата. – Мені досі дивно, що маленький хлопчик написав таку пісню «Квіти у росі», «немов сльози...».
