Сьогодні — 141-й день народження громадсько-політичного діяча, літературознавця, публіциста, академіка, віце-президента ВУАН, одного із засновників української журналістики Сергія Єфремова.
Юрій Коцюбинський
Юрій Коцюбинський, про якого, власне, йтиме мова, – син класика української літератури Михайла Коцюбинського. Коли для окупаційних більшовицьких військ Антонова-Овсієнка та Муравйова, котрі вдерлися в Україну в січні 1918 року, з політичних та пропагандистських розрахунків знадобився безперечно «український» так званий головнокомандувач їхньої армії (зрозуміло, номінальний, бо рішення приймалися урядом Леніна), причому необхідно було, щоб це був діяч, доволі відомий в Україні (або хоча б з відомим прізвищем), то вибір припав саме на Юрія Коцюбинського, сина великого батька й представника славетної родини. Якраз його постать вирішено було пред’явити як «доказ» «українського» характеру «робітничо-селянської революції», що вирувала на наших теренах.
І якраз Юрій Коцюбинський, що номінально обіймав у перші тижні 1918 року посади «в. о. народного секретаря у військових справах» та «народного секретаря внутрішніх справ» маріонеткового радянського уряду в Харкові, а також певний короткий час іменувався навіть «головнокомандувачем військ Української Народної Республіки», якраз ця 22-річна молода людина мала «освятити» авторитетом покійного батька все, що коїли тоді окупанти в Києві та в Україні взагалі: безсудні розстріли прихильників українства (нерідко траплялось – лише за вживання рідної мови); розправи над заможними людьми – лише за те, що вони заможні; варварські артилерійські обстріли Києва; брутальну зневагу до бодай найменшої законності. І він це зробив.
Але саме в ті ж жорстокі січневі дні 1918-го, не через роки або десятиліття, знайшлася людина, котра, жорстко розставивши всі крапки над «і», опублікувала відкритий лист до Юрія Коцюбинського, де вголос сказала все, що думали сотні й тисячі совісливих українських інтелігентів про зраду сином свого батька й своєї Вітчизни.
Цей лист написав видатний український учений-філолог, політичний і громадський діяч Сергій Олександрович Єфремов; надрукований лист був на початку 1918 року в газеті «Нова Рада».
Наведемо текст цього твору.
Лист без конверта. До «командуючого українським військом» та «народного секретаря» Ю. Коцюбинського
Пане Коцюбинський!
Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ – це серце України й красу землі нашої – в руїну, зробити з нього купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили – одне ім’я спиняє на собі увагу, од одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище – Коцюбинський.
Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квіти на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю! Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кістки його, напевне, перевернулися в могилі над Десною – і Десна принесе ще до старого Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може не послати ота забута вами й дорога нам могила.
Та це сентиментальність, пане Коцюбинський, і за неї прошу мене вибачити. Не до лиця нашим лютим часам подібні сентименти. Я про інше хочу з вами говорити.
Ви – командуючий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви – людина, що в своїх руках держить – чи на довго? – життя і долю мільйонів людей; я один з тих мільйонів, може, один із призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші посіпаки.
Ви тільки починаєте свою життєву путь; я, може, її кінчаю. Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. І проте я не заздрю вашій силі й не поміняю її на мою несилу; і проте я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не бажаю вам кінчати, може, призначеним мені. Не бажаю, бо це було б полегкістю за нечуване діло, що тяжить на вас, а полегкості – скажу по щирості – вам я зичити не можу. Єсть учинки, пане Коцюбинський, яких нічим ні одкупити, ні спокутувати й за які опрощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків.
Не буду вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано вас, по смерті батька вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля й жаху. Не говоритиму також і про ваші способи політичної боротьби: про них можна б сперечатися, як і про всякі способи. Але ось не сентименти вже і не такі справи, про які можна сперечатись.
Десять день мільйонове місто, місто беззбройних і беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі жахи – я їх бачив, пане Коцюбинський! – од яких божеволюють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька що любив – і це я знаю – наше місто – ви його не захистили.
Коли ваші «вороги», – од яких ви не стидалися, проте, брати допомогу, – щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником, і, сіючи мізерні брехні про «буржуазність» та «контрреволюційність», чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться – ті гори трупу, що навергано во ім’я рівності й братерства без жодного суду і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте нечуване злочинство – ви робите нові. Ви по-блюзнірському знущаєтесь з усього, що дороге українському народові й що було дороге вашому батькові. Ви українською мовою розповідаєте про свій тріумф. Ви нею ж слебизуєте свої накази воякам...
Навіщо ви це робите?
Коли Юда поцілував свого Великого Навчителя – цей одповів йому самим коротким запитанням: «Чи поцілунком продаєш Сина чоловічого?» Що вам сказати про цей ваш поцілунок? І яким голосом відповідатимете, коли невсипущий сторож людський, совість, запитає вас: «Де брат твій, Авель?» Та найбільші зрадники в історії людськості, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу, «стенай і трясийся», другий – «шед удавися». Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не трястиметеся. Ви не повіситесь. Це ж сентиментальність. На це треба того, чого вам бракує органічно. Ви спокійно хліба-солі заживатимете, і коли вам, пане Коцюбинський, нагадають, що на ваших руках кров, – ви, як Щедринів Молчалин, усміхнетесь безтурботно: «Я вымыл-с»... і, сідаючи за стіл, не прийде вам на згадку та сім’я, яку шестипудовий набій усю знищив саме за обідом.
Нічого вам не скаже і той шестиліток-хлопчик, що вдарив себе ножем, коли його тата – чуєте, пане Коцюбинський, тата! – одірвали од його, беручи на катівську розправу. Не скажуть і ті ранені, яких з шпиталів брали на розстріл, і тільки тим з них, що самі і йти вже не здолали, – ласкаво кидали: «Ну, ждіть черги»... Ви скажете – то буржуазна кров... Звідки ви знаєте?
І чи не більше за цих проклятих десять днів пролито крові пролетарської? А втім, для мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п’янить вона людей, що можуть полоскатися у ній. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, які снопами розвозили по вулицях – вони німо свідчать, що п’яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтва своєму не знають. І коли у вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялося рука на Київ, коли ви можете чесним ім’ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли ви досі жити можете – то вам вже нічого боятися: можете спокійно спати...
Спіть спокійно. Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати.
Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи і рук чистих треба докладати, а нечисті руки і найчистішу справу загиджують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте їх – не змити вам ганьби і неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Я знаю – ви тепер цього не годні зрозуміти. Але хоч те ви, може, зрозумієте, що заважає мені, рядовому письменнику, цього листа до вас, «народного секретаря», хоч задля годиться, заради самої ввічливості, підписати – і з звичайною пошаною".
Сергій Єфремов. 28 січня (10 лютого) 1918 року
І декілька слів про подальшу долю цих людей
Сергій Єфремов. У 1920-ті роки – віце-президент Всеукраїнської академії наук. Назавжди залишив для історії класичний курс «Історії української літератури», блискучі дослідження творчості Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, інших велетнів нашого слова.
Особливе місце в нашій історії та культурі посідає його знаменитий «Щоденник», без прочитання якого неможливо уявити механізм тоталітаризму в Україні. Більшовицька влада нічого йому не забула й не пробачила: заарештований у липні 1929 року, Сергій Єфремов був оголошений на процесі Спілки визволення України (СВУ) головним ідеологом цієї організації. Загинув у сталінських таборах.
Юрій Коцюбинський. У 1920—1930-ті роки – на дипломатичній (працював у пост. представництві СРСР в Австрії та Польщі) та господарській роботі (у 1930—1934 рр. – заступник голови, згодом – голова Держплану УРСР). Восени 1934 р. його було звинувачено у «прикритті дворушництва контрреволюціонерів-троцькістів». Перебував на засланні в Алма-Аті, потім – у Сибірі, 1936 р. – заарештований вдруге й після важких катувань засуджений до розстрілу 8 березня 1937 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР.
Ігор Сюндюков, 1576.com.ua
