vgolos.com.ua
Цей день вишитий на українському полотні Поезії. На полотні Українського Світу. Білим по білому.
Цього дня народилася Ліна Костенко.
Дисидентка, лауреатка премій Шевченка і Петрарки.
Її поезії з книги «Над берегами вічної ріки» і роман у віршах «Маруся Чурай» переписували від руки й передавали з рук у руки.
Її «Записки українського самашедшого» не лише стали бестселером, а й викликали шалену дискусію і в літературних, і в таких широчезних читацьких колах, у яких давно вже нічого не дискутувалося.
Вона ніколи не підробляла творчістю. І відмовилася від звання Героя України: «Політичні брязкальця не ношу!»
Насправді жодні премії та нагороди не можуть зрівнятися з даром, що ним її наділив Господь. І жодні звання не можуть зрівнятися зі званням – Ліна Костенко.
Ліна Василівна Костенко народилась у вчительській сім’ї. Батько Ліни самотужки вивчив 12 мов і був настільки талановитим та фаховим педагогом, що міг викладати будь-який шкільний предмет. 1936р. Костенки переїхали з рідного Ржищева до Києва, оселилися на Куренівці. По закінченні середньої школи Ліна навчалася в Київському педагогічному інституті. 1956р. закінчила Московський літературний інститут ім.М.Горького.
Поетичні збірки Ліни Костенко «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця» явили світові великий талант: ім’я поетеси зазвучало поряд із іменами видатних майстрів.
Щойно на початку 1960-х створився київський Клуб творчої молоді, як Л.Костенко взяла активну участь у його діяльності. Свіжість, новизна, оригінальність її поетичного слова сполучалася з критичним ставленням до радянського режиму. Від 1961р. почалися нагінки: їй закидали «аполітичність», припинилися зйомки фільму «Дорогою вітрів» за її сценарієм.
8 квітня 1963р. секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба на одній з ідеологічних нарад зазначив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко».
Це був відвертий сигнал: почався погром «шістдесятників».1963р. були зняті з друку книжки Ліни Костенко «Зоряний інтеґрал» та «Княжа гора». Вірші Л.Костенко друкувалися в Польщі й Чехословаччині, а в Україні вони з’являлися лише в «Самвидаві».
1965р. Ліна Костенко підписала протестний лист проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим та М.Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Михайлом і Богданом Горинями кинула їм квіти. Звернулася до редакції журналу «Жовтень» (нині «Дзвін») та до львівських письменників із закликом виступити на захист заарештованих українських інтелігентів.
У травні 1966р. під час зборів у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців» І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва, Б.Гориня, Ліна Костенко стала на їхній захист. Присутня в залі молодь зустріла її виступ оваціями.
1968р. Ліна Костенко написала і надіслала в усі можливі інстанції листи на захист В’ячеслава Чорновола; вимагала, щоб газета «Літературна Україна», яка надрукувала наклепницьку статтю проти нього, оприлюднила її листа.
Ліну Костенко заборонили друкувати. Однак вона натхненно працювала (це тоді називалося «писати в шухляду»).
1969 р. в українській діаспорі було видано книгу Ліни Костенко «Поезії», до якої увійшли її найкращі твори, в тому числі — «самвидавні» вірші.
1973р. прізвище Костенко потрапило до «чорних списків»,що їх склав тодішній секретар ЦК з ідеології В.Маланчук. Тих, хто опинився у цьому списку, було заборонено навіть згадувати.
1977р., після відходу від справ В.Маланчука, вийшла друком збірка «Над берегами вічної ріки» — та сама, вірші з якої читачі переписували й поширювали, адже наклад був мізерним порівняно з попитом…
1979р. спеціальною постановою президії СПУ було вирішено надрукувати роман у віршах «Маруся Чурай», що 6 років пролежав «на полиці». Твір став потрясінням. 1987р., вже за «тепліших» часів, він був відзначений Державною премією імені Т.Г.Шевченка.
Потім були «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», збірка віршів для дітей «Бузиновий цар», поема «Берестечко», що її ілюстрував геніальний Сергій Якутович. Окремо була видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (авторка прочитала її 1 вересня 1999 р. в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».Слухачі в залі не лише сиділи, а й стояли – так щільно, що плече торкалося плеча… )
Роман «Записки українського самашедшого» станом на червень 2011р.становив 80 тисяч примірників.
У лютому 2011р. вийшла поетична збірка «Річка Геракліта» — 50 нових поезій та написані раніше. Знову ж таки з ілюстраціями С.Якутовича.
2012р. в серії «Українська поетична антологія» видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» надрукувало книгу Ліни Костенко «Триста поезій».
Цього ж року видавництво «Либідь» презентувало монографію про Ліну Костенко авторства Івана Дзюби — «Є поети для епох»…
Вона кохала і була коханою. Навчаючись у МЛІ ім.М.Горького, Ліна Костенко познайомилася з польським письменником-мариністом Єжи-Яном Пахльовським, і це було шалене і романтичне кохання. Переповідають, що якось після зливи, аби кохана на намочила черевичок, Пахльовський просто в калюжу кинув свого білого плаща…
Шлюби між іноземцями в СРСР розцінювалися замало не як «зрада Батьківщині». Молоді побралися, народилася Оксана – і кожен обрав свою батьківщину…
Поїзд у Варшаву спогади навіяв,
Я на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами:
«Сo komu do tego, ze my tak kochamy!»
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але Батьківщина в кожного своя.
Як тебе згадаю, забринить сльозами:
«Сo komu do tego, ze my tak kochamy»
Поїзд у Варшаву йде крізь моє серце,
Сто доріг між нами, а печаль одна.
І минають роки, роки за роками:
«Сo komu do tego, ze my tak kochamy!..»
Потім у житті Ліни Костенко з’явився Василь Цвіркунов. За 11 років, коли він очолював кіностудію ім. О. Довженка. (1962—1973рр.) відродилося «українське поетичне кіно». Вийшли фільми С.Параджанова «Тіні забутих предків», Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», Л.Осики «Камінний хрест», В.Денисенка «Сон», Л.Бикова «В бій ідуть тільки старики»…
Коли вони познайомилися, їй було 33, йому – 46.
Розповідають, що одного разу Ліна Василівна підійшла до Василя Васильовича, взяла під руку – і вони пішли…
спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.
Так вони й ішли Життям – упродовж 25 років. Потім вона скаже: «Його не можна ні розлюбити, ні забути…»
У травні 1969р. народився син, Василь-молодший.
У 1973-му Василя Цвіркунова «пішли за власним бажанням» з кіностудії: перед тим на пленумі ЦК КПУ піддали нищівній критиці за «етнографічні нахили» українського кіно.
Пережив кілька інсультів, з усіх сил тримався. Помер у листопаді 2000-го.
Але… Чи можна, чи треба, чи варто – про особисте життя Ліни Костенко? Це все одно, як про особисте життя недосяжної зірки на небі, дзвінкому від перших приморозків. Чи вишневого пінного цвіту, розмаяного травневим вітром. Чи дивовижних взорів на українському полотні Життя. Білим по білому…
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
