chrome firefox opera safari iexplorer

1 квітня виповнюється 210 років від дня народження великого Миколи Гоголя

01 квітня 2019 о 11:12
radiosvoboda.org

Українська душа Гоголя так і не змогла почуватися «вдома» серед російської дійсності, яку він не любив і з якої відчайдушно-гірко сміявся. Дотепний і артистичний, Гоголь став однією з трагічних постатей в історії письменства. Його ніжна любов-туга  до України потребувала чину відваги, до якої тоді (як, зрештою, й нині) міг піднестися далеко не кожен. І, може, через це наприкінці днів земних та любов-туга проривалася в нього аж наче ненавистю…

Але попри те вона, любов до рідної  України, вперто і натхненно  являла себе впродовж усього літературного і загалом земного життя його, залишивши по собі неповторні описи української природи, унікальні українські типажі й зразки питомо українських моральних засад і душевних порухів.

Отже, розмислімо про Миколу Гоголя вкотре – з нагоди ще одного його ювілею…

Більшість джерел називає дату народження Миколи  Васильовича Гоголя «за новим стилем»  – 1 квітня 1809 р... Хоча подибуємо часом  іншу – 31 березня. Народивсяя майбутній письменник на Полтавщині, у містечку Великі Сорочинці, в гарній і талановитій українській родині. Маму Гоголя, Марію Іванівну (з дому Косяровську) видали заміж, коли їй ледь виповнилося 14 років; наречений був удвічі за неї старший. Гоголі народили у шлюбі дванадцятеро дітей, із яких вижили тільки троє – Микола та три його сестрички. Коли після пологів померли перші двоє дітей, подружжя переїхало до Сорочинців, де Марія, вже будучи при надії, годинами стояла у Свято-Преображенській церкві перед іконою Миколи-чудотворця, благаючи зберегти дитя. Тож як хлопчик народився і лишився жити, його охрестили Миколою.

Марія Іванівна, слід сказати, по батьковій лінії походила зі священиччого роду і була надзвичайно побожною, тож свою велику віру передала синові.

Дід Миколи Гоголя по батькові, Панас Дем’янович, дістав дворянську грамоту 1792р. і став називатися «Гоголь-Яновський» (сам письменник говорив, що прізвище «Яновський» — «вигадка поляків» і його цурався). Батько, Василь Панасович, залишив цей світ рано – коли синові ледь виповнилося 15. Одначе -прекрасний оповідач, актор, автор п’єс для домашнього театру українською мовою — вочевидь, встиг передати синові палку любов до театру. І, звичайно, величезний вплив на внутрішній світ майбутнього пиьменника справила українська пісня, яка лунала завжди й зусібіч. Особливо прищеплювала хлопцеві любов до української пісні його бабуся Тетяна Семенівна, мамина мама – та, що походила з Мазеп. «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!», — напише якось Гоголь. Згодом він збиратиме українські народні пісні та прислів’я, матеріали для українсько-російського словника.

Навчався Микола Гоголь у Полтавському повітовому училищі, Ніжинській гімназії вищих наук. До речі, саме на сцені гімназійного театру він уперше виступив як актор і режисер-постановник (вистави «Едіп в Афінах», «Урок дочкам» та інші). Грав на сцені й сам: один із його товаришів, Іван Пащенко, згодом напише, що «Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».

У гімназії Микола  зажив слави неабиякого дотепника. То чудернацьку говірку вигадає, до всіх слів чіпляючи зменшувальне «оночки» — «писатоночки», наприклад, замість «писати».То своїм приятелям роздасть прізвиська за іменами французьких письменників: «Бальзак», «Гюго», обидва «Дюма», ба навіть «Софія Ге»…

У гімназії Гоголя дууже цікавили українські історія, звичаї, народна творчість. Ходив ніжинськими базарами, слухав живу мову, записував фрази, а то й цілі сценки, уважно придивлялвся до колоритних українців та українок, які згодом стануть персонажами його безсмертних творів.

У Ніжині Микола Гоголь написав свої перші твори – драматичні, сатиричні, поему «Ганс Кюхельґартен», низку віршів. Оприлюднив їх у рукописних журналалах. Із юнацьким запалом присягнув присвятити себе служінню добру і справделивості: «Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага».

1828р. Микола Гоголь їде до Петербурга. Щоб якось прожити, служить чиновником у Департаменті уділів…
1829р. в журналі «Отечественные записки» вийшла друком густо замішана на українському колориті повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала» — перша з майбутнього циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Сприйнята була схвально.

Наприкінці 1833р. Микола Гоголь подає клопотання про місце професора історії в Київському університеті Св. Володимира. Свого друга й земляка, професора і майбутнього ректора цього славетного вишу — М.Максимовича —  незавдовго до цього умовляє:«Киньте, справді, кацапію та їдьте на гетьманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо до Києва!.. До давнього, до прекрасного Києва! Він наш, він не їхній, чи не так?»

І ще з одного листа до Максимовича: «До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої…»

Хто знає, як склалася би особиста і творча доля Миколи Гоголя, якби випало йому викладати у Київському унверситеті? Втім працювати довелося у Санкт-Петербурзькому, на кафедрі історії. Щоправда, недовго: за якийся час полишає професорську діяльність і поринає у світ драматургії.

«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв'язаний заєць…», — пише в цей час Гоголь. Проте гумор його «Женитьби», та, власне, й певною мірою «Ревизора» (1836р.) важко назвати аж надто дошкульними. Проте «Ревізор» петербурзькій публіці став не до шмиги: надто впізнавальні образи. От і сам цар-батечко Микола I після прем’єрної вистави зауважив: «Ну й п'єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»

Невдовзі Микола Гоголь вирушає за кордон: Франція, Італія, Німеччина, Швейцарія. Починає працювати над поемою-романом «Мертві душі» (перший том виходить друком у 1842р.) Починається конфлікт Гоголя з російським суспільством: письменникові закидають «нелюбов» до Росії, «протиставлення» мальовничої, прекрасної, мелодійної України – брудній, сірій, «суконній» Росії. Російський критик і публіцист, слов’янофіл Костянтин Аксаков якось поділився з Гоголем враженнями читацтва від його «Мертвих душ»: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»…

У другому томі М.Гоголь намагається (надсилу?) «виправитися», показати Росію та російську людину позитивно, заледве не ідеально, однак, вочевидь, нежиттєвість створюваних образів безмежно гнітить письменника: тричі друга частина поеми-романа опиняється з волі автора у вогні.

1848р. Микола Гоголь повернувся до Росії. Посилено працював над другим томом «Мертвих душ», однак, здається, праця була рокована: автор спалив рукописа. Принаймні, такою є офіційна версія; самого рукописа так і не знайдено.

Невдовзі письменник вельми занепав духом: з’явилися дивні страхи, став часто плакати, годинами сидів у кріслі й пошепки молився.

За тиждень до початку Великого посту Микола Гоголь починає ревно говіти. Від 5 лютого не їсть майже нічого. Зачиняється вдома, нікуди не виїжджає, нікого не приймає. Поривається через графа А.Толстого передати рукописи митрополитові Московському Філарету, але граф відмовляється. За свідченнями очевидців, о 3:00 ночі з 11 на 12 (з 23 на 24) лютого 1852р. Микола Васильович  будить слугу Семена, велить відчинити пічні засувки і принести з шафи портфель. Виймає в'язку зошитів і жбурляє у вогонь.

18 лютого Гоголь зовсім перестає їсти і не підводиться з ліжка. Увечері 20 лютого впадає у безпам'ятство. На ранок 21 лютого помирає…

По смерті Гоголя виявилося, що письменник вів вельми бідне життя: його одяг був геть зношений, а особистих речей загалом назбиралося на 43 рублі 88 копійок. Майже три тисячі рублів, які зберігались у С.Шевирьова, той мав доручення від покійного передати нужденним студентам Московського університету…

Мало не 80 років раз-по-раз виринала версія поховання Гоголя у стані летаргійного сну. Було щось на цю тему в мемуариста В.Лідіна (Гомберга). Не встояв і поет Андрєй Вознесенський:«Вскройте гроб И застыньте в снегу. Гоголь, скорчась лежит на боку. Вросший ноготь Подкладку порвал сапогу»… Насправді ж, коли у травні 1931р. ліквідували частину некрополя біля Данилового монастиря, й М.В.Гоголя перепоховали, нічого незвичайного задокументовано не було.

А от погляди Гоголя на українські мову й літературу зазнали дивної трансформації. Якщо свого часу він захоплювався мовою й піснею своїх земляків, то згодом не раз висловлювався про українську літературу зневажливо, говорив, що українці мають писати лише російською. Більше того, на його думку, й поляки, й чехи, і серби, та й усі інші слов’яни мають також писати тільки російською. Говорив, що любить Тараса Шевченка як земляка та обдарованого художника, однак негативно ставився до його поетичної творчості – через українську мову та ще, мовляв, через те, що в ній, у творчості — «дьогтю… більше, ніж самої поезії». Перед тим, якщо пам’ятаєте (листи до М.Максимовича) називає українську «нашою мовою», тобто вважає її рідною.

«Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити...тільки одним: за природою свого духу і творчості він був чужий для великоруської літератури», — сказав сучасник Гоголя, громадський діяч і меценат А. Перетц.

Роздвоєність Гоголя просто кричала про себе. Її не могли не помітити меткі радянські «літературознавці», які намагалися зліпити з його трагедії заледве не фетиш: «Син українського народу, великий російський письменник», чия творчість – «приклад єднання російської і української культур, скріпленого у віках спільною долею, самою історією двох братніх народів»…

Як воно – бути й почуватися сином одного народу, а говорити й писати – мовою іншого? А може, це та сама любов-туга, ностальгія за тим несказаним – власним – словом «нашою мовою», за тими ненаписаними — українськими — творами, якими би пишався?..

Тяжко жити в чужому краї. Тяжко говорити ціле життя чужою мовою. Скільки б не вивчав її, не практикував, як би не вдосконалював – а не заграє вона, не заіскриться всіма барвами, як чисте джерело під сонячним промінням, бо не стала вона твоєю душею. Хіба що там і тоді, де й коли говориш, а надто – пишеш — про рідний край, український… Одвічна українська роздвоєність, розчахнутість – чи нам цього не знати?..  

А тим часом – ось уже мало не двісті літ плине й плине, полонить і зачаровує українська ритмомелодика, що вперто й відважно проростає з неукраїнської мови: «Чуден Днепр при тихой погоде…Синий, синий, ходит он плавным разливом и середь ночи, как середь дня; виден за столько вдаль, за сколько видеть может человечье око. Нежась и прижимаясь ближе к берегам от ночного холода, дает он по себе серебряную струю; и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли; а он, синий, снова заснул. Чуден и тогда Днепр, и нет реки, равной ему в мире!..»

Та ще оце – про Київ — сучасне, як ніколи, й таке  важливе  саме з уст його, великого Гоголя: «Він наш, він не їхній!.. Він наш, він не їх!... Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої…»

Олена Бондаренко,

 Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

22 серпня

Інші дати
Народився Ісаак Шмарук
(1910, м. Ніжин Чернігівської обл. - 1986) - український кінорежисер. Фільми: "Украдене щастя", "Доля Марини", "Зірки на крилах", "Чумацький шлях", кіноповість "Твоє мирне небо" та ін.
Розгорнути
Народився Петро Юрченко
(1900, с. Медвин, Київська область – 1972) – український архітектор та мистецтвознавець. Співавтор проекту будинку уряду УРСР (1927) у Харкові, житлового масиву Промінь (1929) у Харкові, Курського вокзалу у Москві. Автор надбудови ротонди на Аскольдовій могилі (1935) і проекту відкритого театру біля неї (1936—1937).
Розгорнути