Георгій Ґонґадзе народився 21 травня 1969 р. у Тбілісі.
Його обезголовлене тіло було знайдене 2 листопада 2000 р. в лісі поблизу Таращі, на Київщині, й поховане 22 березня 2016 р. у Києві, на подвір’ї церкви Миколи Набережного, парафіянином якої він був.
До викрадення та вбивства журналіста, згідно з основною версією, безпосередньо причетні високопосадовці з оточення тодішнього Президента Л.Кучми.
Оприлюднення аудіозаписів із голосами, схожими на президентський та його найближчих підлеглих, із яких випливає, що вказівка знищити Гонгадзе надійшла з української владної верхівки, стало початком «Касетного скандалу» — найгучнішого в історії сучасної України.
Родинне коріння Георгія дивовижне: його батько — грузин по батьковій лінії та фрацуз і німець – по материнській. Руслан Ґонґадзе був відомим режисером документального кіно, належав до середовища грузинських митців-дисидентів і борців за незалежність Грузії, згодом – до «антизвіадистської» опозиції.
Олександра Ґонґадзе, мати Георгія – львівська українка, донька першого в Галичині радіотехніка Теодора Корчака, лікарка. Вона майже 20 років після розлучення з чоловіком залишалася на його батьківщині, виховуючи сина грузином і українцем. До кінця своїх днів не вірила, що його немає серед живих.
Таїною оповите народження Георгія: його мати розповідала, що народила двійню, але другу дитину викрали одразу після пологів.
До двох років Ґія не говорив. Коли почав говорити – то вже одразу чотирма мовами: грузинською, українською, польською та російською.
У три роки пішов до дитсадка. Шестирічним зазнав тяжкого переживання: батьки розлучилися. Коли батько 49-літнім помер від раку в Києві, Ґія перевіз і поховав його у Тбілісі.
Школу Георгій закінчив добре. Займався танцями, спортом (легкою атлетикою та плаванням), малював.
Не полишаючи спорту, пішов працювати, 1987 р. вступив на вечірнє відділення Тбіліського державного інституту іноземних мов.
У 1987—1989 рр. служив у Афганістані. Повернувшись, поринув у атмосферу повсталого Тбілісі після збройного придушення масових протестів у квітні 1989-го, у боротьбу за незалежність Грузії. Батько на той час був одним із лідерів Національного фронту «За вільну Грузію», й син очолив інформаційний відділ.
За часів правління президента З.Гамсахурдіа, коли почалися переслідування політичних опонентів, Руслан Ґонґадзе, голова однієї з опозиційних партій, опинився в переліку 32 «ворогів країни», яких президент наказав заарештувати. Восени 1989-го Георгій переїхав до Львова, вступив (переведенням) на факультет іноземних мов Львівського університету ім.І.Франка. Брав участь у діяльності Студентського богатства, Руху, створив Грузинський культурний центр «Багратіоні». Одружився з Мар’яною Стеценко, проте шлюб виявився нетривким.
22 грудня 1991 р. Національна гвардія на чолі з Тенгізом Кетовані почала повстання проти президента Гамсахурдіа. Військове формування «Мхедріоні» під орудою професора і крадія в законі Джаби Іоселіані наводило жах на мирних грузинів. Мама Ґії людям Кетовані та Іоселіані готувала їжу і перев’язувала рани…
Георгій пішов на війну. Працював репортером у Абхазії та Осетії, у Сухумі дістав 26 поранень, частина осколків залишилася в тілі назавжди. Створив документальні фільми «Біль землі» (1993), «Тіні війни» (1994).
Повернувшись до Львова, зайнявся кінодокументалістикою — «Колиска» (1995), «Охоронці мрії» (1996).
1995 р. одружився з Мирославою Петришин, 1997 р. став батьком близнят Нони та Саломе.
Від 1995 р. – в Києві. Працює на телебаченні (програма «Параграф», «Вікна-Плюс», «Вікна-Новини», програма «Моє» та інші).
З 1 жовтня 1999 р., під час президентської, кампанії, веде щоденну програму «Перший тур з Георгієм Ґонґадзе» у прямому ефірі радіо «Континент».
17 квітня 2000 р. з'являється інтернет-видання «Українська правда», засновник і головний редактор – Г. Ґонґадзе. Видання різко критикує тодішнього Президента Л.Кучму.
Наприкінці червня 2000р. Георгій зауважує, що за ним оргшанізоване стеження, 14 липня повідомляє про це Генпрокуророві М.Потебеньку. Отримав відписку. По суті питанням ніхто не зайнявся.
16 вересня 2000р. біля 22:30 Георгія Ґонґадзе бачили живим востаннє.
2 листопада в лісі під Таращею було знайдено обезголовлене тіло. Дружина і колеги впізнали Георгія (за осколками, що лишилися з війни). Втім численні експертизи так і не дійшли остаточного висновку.
Слідство затягували й заплутували. Багато його матеріалів не розсекречено й досі.
Восени 2000 р. в Україні вибухнув «Касетний скандал» — після оприлюднення «плівок Мельниченка», які стали свідченням причетності низки високопосадовців до убивства журналіста.
Почалися масові акції з вимогою розслідування «справи Ґонґадзе», які через два роки вилилися у масштабний протестний рух «Україна без Кучми».
Широкого резонансу справа набула у світі. Лише Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила поспіль низку резолюцій, у яких містилися обурення наступом на свободу слова в Україні та вимоги негайного, всебічного й неупередженого розслідування убивства опозиційного журналіста.
Після перемоги Помаранчевої революції й невдовзі по інаугурації президента В.Ющенка, а саме — 4 березня 2005 р., напередодні допиту, публічно аноносованого генпрокурором С.Піскуном, був знайденим мертвим із кульовими пораненнями у голову колишній міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко, підозрюваний в організації вбивства Георгія Ґонґадзе. Слідство кфаліфікувало смерть як самогубство.
15 березня 2008 р. Апеляційний суд Києва визнав винними співробітників Департаменту зовнішнього спостереження та кримінальної розвідки МВС України О.Поповича, В.Костенка і М.Протасова у вбивстві Г.Ґонґадзе та засудив їх до позбавлення волі строком від 12 до 13 років.
21 липня 2009 р. було затримано колишнього начальника Головного управління кримінального розшуку МВС України О.Пукача, який показав, що наказ убити журналіста отримав від Ю.Кравченка, і що про це знали Л.Кучма і В.Литвин.
29 січня 2013 р. О.Пукач був засуджений до довічного ув’язнення.
23 серпня 2005 р. Георгієві Ґонґадзе було присвоєне звання Героя України (посмертно).
У грудня 2008-го в Києві. У сквері на великій Васильківській, постав пам’ятник Георгію Ґонґадзе і всім журналістам, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок. На його честь названо проспект у Києві.
Щороку у вересні громадськість вшановує памі’ять Ґонґадзе, а разом і всіх тих, хто полягли тому, що були –журналістами…
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
