Знов моя самотність повсякденна
Відліта за обрії німі…
Однак
Я б хотів, щоб хтось не міг без мене,
Просто так,
По-доброму не міг.
І коли піду у невідомість
Спочивати в голубій траві,
Хтось би мовив:
«То був добрий хлопець,
Свій!»
Коли згадуємо Василя Моругу, який 42-річним завершив свою земну путь, на думку спадає саме цей, теплий і печальний, його вірш…
Поет, перекладач,
журналіст Василь Моруга народився
у с.Сонцеве
Донецької області, в селянській родині. Батьки працювали в колгоспі. За кілька днів до народження хлопчика
батько – Василь-старший — помер від ран,
отриманих на війні.
Вдова Лідія з немовлям та старшим сином Борисом переїхала
на хутір Могучий неподалік с.Чубарівки, що на Запоріжжі – там мешкали її
батьки.
П’ятирічний
Василько, підглядаючи за навчанням старшого братика, й собі вивичвся читати та
писати. Тож коли почав ходити до Чубарівської школи – 5 кілометрів у один бік –
добре знав грамоту. Навчався відмінно, був гречною, вихованою дитиною. А як написав
першого вірша – про весну – вчитель Г.М.Книш розгледів у юному авторові талант
і порадив надіслати твір до районної газети, котра літературну спробу початківця
оприлюднила.
Школу Василь закінчив із золотою медаллю. Вступив на
філологічний факультет Київського університету ім.Т.Шевченка.
Після служби в армії працював на «Арсеналі», згодом
- у газеті «Комсомольское знамя»; журналі «Дніпро»; головним редактором дитячого
журналу «Барвінок».
Автор шести поетичних збірок (прижиттєвих
дві — «Грозовіття» та «Ключі до тиші»); докуменальних творів; казок для дітей.
Був також і талановитим перекладачем з іспанської,
французької, болгарської.
Колеги у «Барвінку» називали Моругу «Вася-льотчик» — дуже
вже він полюбляв швидкість.
У травні 1989 р. Василь Моруга, його наречена Юлія
Бурмакіна та друг, поет Ганнадій Літневський, вирушили Василевим автом до
Болгарії, на з`їзд
славістів.
14 травня 1989 р. на території Румунії всі троє загинули
в автокатастрофі: луснула шина, водій не впорався з кермуванням…
Василь Моруга залишив по собі немалий творчий спадок.
Вірші, оповідання, «дитячі» твори, статті.
Ми ж свою коротку оповідь про письменника завершимо одним з найкращих, на нашу думку, його творінь. Цей вірш свого часу перечитували і переписували поціновувачі. Він і залишився донині у барвистому квітнику української лірики.
Любов призахідної жінки —
Підбитий памороззю хміль.
Вона приходить, як обжинки
"Уже загублених весіль.
Коли давно скресала крига,
Вода одпінилась, в’юнка,
Але така глибока й тиха
Од літніх злив
стоїть ріка.
Коли по вичахлому вітті
Жарке завзяття опливло,
Але тужаві й соковиті
Сади чуттів і насолод.
Коли і сам ти облітаєш,
Як лист з обвітрених узвиш.
І юність більше не питає:
— Стривай, куди,
куди летиш!
Коли прогнулись мерхлі висі,
Та пружна обрію дуга,
І на стежках душі сплелися
Дві гілки: ніжність і жага.
Вона не кине під негоди
Тебе на плаху роздоріж,
Не зайде в тебе, як заходить
У тіло,прохолодний ніж,
А тільки тихо стане скраю.
До неї серцем прихились —
І ти, як всохлий ліс, палаєш
Од ватри,
згаслої колись.
Підготувала Олена Бондаренко
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»