20 квітня за новим стилем (7 квітня за старим) — День пам’яті святого благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, Величний Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний помер 20 квітня 1622 р.
У 2020 році Помісна Українська православна церква (ПЦУ) затвердила канонізацію гетьмана. Його внесено до Місяцеслова Православної церкви України.
В історії України є чимало імен, які навічно вкарбувалися у народну пам'ять. До таких видатних особистостей належить Петро Конашевич- Сагайдачний.
Які б сторони політичного життя України початку XVII ст. ми не заторкнули, всі вони більшою чи меншою мірою пов'язані з діяльності цієї людини.
Серед інших діячів того часу Сагайдачний виділявся гострим аналітичним розумом, палким патріотизмом, глибоким розумінням завдань і перспектив боротьби, а також дуже розвинутим почуттям власної гідності. Водночас у документах, на сторінках вітчизняних літописів та у спогадах сучасників ми знаходимо характеристики Петра Сагайдачного, як найвидатнішого полководця Європи, державного діяча, дипломата, захисника української культури й духовності.
Хто ж він був, цей славнозвісний і легендарний проводир українських козаків? Що переважало в його військово-політичній діяльності, яке місце займає він серед інших українських гетьманів.
Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. у с. Кульчицях поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині дрібного шляхтича православної віри «як герб на його образку натякає».
Про молодість Петра Сагайдачного ми знаємо дуже мало: всього два-три факти. Він навчається «час чималий» в Острозькій школі заснованій 1576 р. в м. Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким. Це була перша і найкраща на Україні греко-слов'янська православна школа вищого рівня. Курс навчання складався із знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії. В цій школі Сагайдачний не тільки здобув високу на той час освіту, а й сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд.
Потім, коли переїхав з Острога до Києва, він працює домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після Брестської церковної унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір «Пояснення про унію» (невідомо де це сталося у Києві чи Острозі під час навчання), названий литовським канцлером Левом Сапєгою в його листі до полоцького уніатського архієпископа Кунцевича «найдорогоціннішим». На жаль, твір цей не дійшов до нас і згадки про нього маємо лише в цьому листі. Покинувши службу у київського судді, Сагайдачний через деякий час опинився на Січі і вступає до війська. Відомий український дослідник козаччини Д. Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ».
М. Грушевський вказує, що П. Сагайдачного називають «учасником молдавської й лівонської війн (1600—1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно П. Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення. Добре розуміючи стан речей і потреби свого часу, П. Сагайдачний уже в перші часи свого перебування на Січі виявив велику політичну далекоглядність. «Ще не бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, — пише В. Антонович, - Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим».
Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом — і козацьким гетьманом. Відносно питання, коли П. Сагайдачний був обраний вперше гетьманом, однозначної думки немає. Наприклад, відомий французький дипломат і історик XVIII ст. Ж. Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного "козаки обрали гетьманом у 1597 р. Г. Кониський в «Історії Русів» свідчить, що "полки Малоросійкіе... согласясь съ Козаками Запорожскими, въ 1598 году вибрали себъ гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, й онъ первьій началъ писатися Гетьманом Запорожськимъ, а по немъ й всъ бывшіе Гетьмани въ титулах своихъ прибавлятъ войсько Запорожское начали. А за свідченням Д. Яворницького він «виступив близько 1606 року в званні гетьмана».
У своїх працях відомі вчені В. Антонович, М. Грушевський, О. Єфименко стверджують, що гетьманом війська Запорозького П. Сагайдачний став у 1614 році, а Н. Полонська-Василенко і І. Крип'якевич — у 1616 році. Намагаючись знайти відповідь на це питання, автор статті вважає слушною думку М. Грушевського: «гетьманом чуємо Сагайдачного вперше в морським поході 1616 р., що вславився здобуттям Кафи... Але настав на гетьманстві він мабуть трохи скоріше, бо вже від р. 1614 бачимо в козацькій політиці отой самий напрям, яким визначався Сагайдачний». З розвитком Запорозької Січі, активного, наступального характеру набирає боротьба козаків проти турків і татар.
На початку XVII ст., коли козаків, як свідчить В. Антонович «було більше ніж сорок тисяч» вони не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ, а й самі розгорнули активний наступ на володіння Туреччини та її васала — Кримське ханство, намагаючись перенести військові дії на територію грабіжників. Запорожці десятками, а деколи й сотнями «чайок» робили морські походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Але основним напрямком козацьких морських походів було узбережжя Туреччини.
Вперше ім'я Петра Сагайдачного — ватажка запорожців — стало відоме в 1606 році, коли внаслідок морського походу козаки здобули турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом і заблокувати козаків. Проте навіть такі перешкоди не зупинили звитяжців. Уже 1607 р. запорожці провели великий похід на Кримське ханство, захопили і спалили два міста, Перекоп та Очаків.
У наступному 1608 р. та на початку 1609 р. запорожці на чолі з Сагайдачним здійснили морський похід на 16 човнах — «чайках», увійшли в гирло Дунаю і атакували Кілію, Білгород та Ізмаїл. Добою героїчних походів назвали історики морські козацькі походи 1612—1614 рр., керовані Петром Сагайдачним. Козацькі «чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. Інколи із Січі виходило понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тис. козаків. Д. Яворницький, описуючи битви запорожців на «чайках» із турецьким флотом, зазначив: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».
Але він був не тільки геніальним проводирем, він був великим військовим реформатором. М. Загірня пише, що «він дуже добре вмів давати порядок військові». П. Сагайдачний провів реформу війська на Січі. Основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із війська своєвільні елементи, завів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини не рідко «карав на смерть». Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли воєнна слава запорожців сягнула апогею.
Найзначнішим із походів того року слід вважати морський похід «чайками» на Крим і взяття Варни і Синопу. Далі Запорозька ескадра сміливо атакувала турецькі кораблі, вийшла на морський простір і взяла курс на Кафу (Феодосія) — головний невільничий ринок у Криму. Козаки штурмом здобули цю могутню, з потужними укріпленнями, турецьку фортецю, розгромили 14-тисячний гарнізон і звільнили полонених. За наказом гетьмана П. Сагайдачного було знищено майже увесь турецький флот. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи, а за своїм мистецтвом набула загальноєвропейського значення. Слава про П. Сагайдачного залунала по всій Україні, її рознесли по всіх куточках української землі визволені невільники.
Після 1616 р. козаки здійснили ще цілий ряд морських і сухопутних походів. Очаків, Перекоп, Трапезунд, Царгород та інші турецькі і татарські фортеці і міста зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням П. Сагайдачного. За свідченням сучасників, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі і, по суті, контролювали навігацію між Босфором і Лиманом.
Відомий італійський мандрівник П'єтро де ла Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати. "Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, П. Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби і проти Речі Посполитої, але розумів, що виступати проти неї ще не час.
Воювати на два фронти Україна не могла. Та і досвід козацько-селянських повстань на чолі з К. Косинським і С. Наливайко показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили. Саме з цих причин гетьман Сагайдачний, «політик великий і справжній», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для досягнення своєї мети. Сагайдачний вважав, що краще піти на компроміс аби не доводити до збройного конфлікту з досить численним і сильним військом Речі Посполитої.
Очевидно політичну мудрість П. Сагайдачного не всі дослідники зрозуміли, тому у вітчизняній історичній літературі побутувала оцінка особи П. Сагайдачного як «польсько-шляхетського угодовця». Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначала, як стверджують деякі історики, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді. Гетьмана П. Сагайдачного глибоко хвилювала доля України поневоленої шляхетською Річчю Посполитою. І він завжди намагався використовувати слушний час для переговорів з королем. Так було у 1618 р, коли король звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава з безнадійного становища.
Сагайдачний, вислухавши короля, висунув такі вимоги:
- 1) розширення козацької території;
- 2) свобода на Україні православної віри;
- 3) збільшення чисельності козацького війська;
- 4) визнання з боку Польщі судової та адміністративної автономії України.
Король і сенат погодились на всі ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо Сагайдачний у серпні 1618 р. рушив через Сіверщину в межі Московської держави. На своєму шляху гетьман захопив міста Путивль, Лівни, Єлець; розбив ополчення князів-воєвод Д. Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня безперешкодно з'єднався з рештками польського війська королевича Владислава.
1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть можна було взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. Москву взяти не довелося. Чому? Що сталося?Джерела того часу про це нічого нам не пояснюють. Про боягузтво або підкуп Сагайдачного не може бути й мови: його мужність була відома усім, а багатіти він ніколи не прагнув, навпаки, усе своє добро завжди роздавав на корисні справи.
Залишаються здогади істориків. Може, гетьман хотів поквитатися з королем за невиконані обіцянки козакам; може не хотів торжества Речі Посполитої і врятував Московську державу від поразки і іноземного поневолення. А може, виникла у нього думка: залучити в майбутньому Московську державу в союзники проти Речі Посполитої. Отже, поки є здогадки відносно мотивів дій Сагайдачного, які потребують додаткового дослідження, аналізу і висновків.
Повернувшись з походу, П. Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було «проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького».
Підтримуючи освіту і православ'я, Петро Сагайдачний записується «з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до Київського братства». Прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для того часу історичний крок — поставив зброю на охорону освіти, культури і православ'я, можна сказати, гуманізував зброю. Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а Берестейську унію (1596 р.) ліквідовано. Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. Він бере його під охорону свого полку і звертається з проханням висвятити митрополита і єпископів.
Патріарх Феофан довго вагався, остерігаючись польського короля та єзуїтів. Але Сагайдачному вдалося схилити патріарха Феофана на свій бік і здійснити свої наміри.
6 жовтня 1620 р. у Києві патріарх Феофан зі своїми супровідниками — софійським митрополитом Неофітом і єпископом Авраамом висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом і п'ятьох єпископів у Полоцьк, Володимир-Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм. Згодом усі вони стали великими борцями за православну віру, освіту і українську культуру.
І. Крип'якевич пише: «Нововисвячені владики у своєму маніфесті привітали Запорозьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства». Таким чином, завдяки мудрій політиці П. Сагайдачного було відроджено на території України православну ієрархію і врятовано православну церкву від небезпеки залишитися без духовенства.
Польський уряд був дуже розлючений і відмовився визнати православну ієрархію за законну, але у 1620 р. почалася війна з Туреччиною. Під Цецерою турки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С. Жолкевського, який там і загинув. Король змушений був знову звернутися до козаків по військову допомогу і запросив у Варшаву особисто Сагайдачного. Але Сагайдачний не одразу погодився їхати до Варшави. Тільки після переконань патріарха Феофана, котрий ще перебував у Києві, Сагайдачний погодився очолити посольство і їхати до Варшави. Там йому виявили велику шану. Сам король звернувся до П. Сагайдачного зі словами: «Я посилаю сина під Хотин і доручаю його тобі».
Під час переговорів П. Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків:
- 1) скасувати посаду старшого над козаками від польського уряду;
- 2) визнавати владу обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною;
- 3) скасувати постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва;
- 4) надати населенню України свободу віросповідання.
Православна ієрархія (митрополит, єпископи) висвячені патріархом, мала бути визнана урядом і не повинна зазнавати гоніння від влади Речі Посполитої. Це був значний успіх: фактично визнавалася автономна козацька республіка на Україні на чолі з обраним гетьманом. Завдяки цьому українські козаки взяли участь у Хотинській війні і надали допомогу Речі Посполитій. Гетьманом тоді був Яків Бородавка (десь з початку 1620 р. і до серпня 1621 р.). Він повів 40-тисячне, добре озброєне козацьке військо, на з'єднання з польськими військами. Але з невідомих причин затримався, а потім більшу частину війська зосередив у Могилеві, а інших розіслав по Україні.
Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського табору, але запорожців там не знайшов. Негайно, у супроводі трьох корогв польських вершників, він вирушив на пошук козацького війська. Через кілька годин він зустрівся з козаками, які прямували від Могилева до Хотина, і розповів про позитивні наслідки переговорів у Варшаві. Козаки невдоволені невмілим керівництвом Бородавки, позбавили його гетьманства і обрали вдруге Сагайдачного. Не вдаючись до опису подробиць Хотинської баталії, лише зазначимо, понад 40-тисячне козацьке військо під проводом П. Сагайдачного відіграло головну роль у розгромі турецького війська.
Про це свідчать численні тогочасні документальні джерела. Французький історик першої половини XVII ст. М. Бодьє писав: «Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і стягів султана». Польський сеймовий комісар Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки».
Вірменський хроніст Авксентій писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу було здобуто тільки завдяки Богові й запорозьким козакам». Але дуже важко дісталася ця перемога козакам, а для гетьмана Хотин був останньою з перемог. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний їхав до Києва, лежачи у колясці в супроводі королівського лікаря. У Києві він дуже страждав від рани, але продовжував дбати про долю України і козаків, піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі.
Помер Петро Конашевич Сагайдачний 20 квітня 1622 р. у Києві. Перед смертю в присутності Київського митрополита Іова Борецького і майбутнього гетьмана Оліфера Голуба заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам. Поховали славетного гетьмана козаки і кияни з великими почестями в Богоявленській церкві Київського братства. Коротка доба гетьмана П. Сагайдачного, але має велике значення в історії України.
З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви.
З другого боку, своєю діяльністю П Сагайдачний повернув Києву значення культурного і релігійного осередку України. Петро Конашевич Сагайдачний — це одна з тих світлих постатей, яка назавжди залишається в народній пам'яті.
За матеріалами відкритих джерел
