30 липня виповнюється сім років, як не стало Віктора Баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови Національної спілки письменників України.
Його найвідоміший вірш — «До українців», який він написав весною 1989 року — сповнений гіркої іронії, досі не втрачає актуальності.
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці – Де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день, Коли ми перестали гордиться, що ми – українці? І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, І що ми на Вкраїні – таки український народ, А не просто населення, як це у звітах дається. І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина, І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не Вкраїна. Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори! Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався чад забуття Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога? Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як? Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили забрати судилось нам наш переляк, Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»? Українці мої! Як гірчать мені власні слова… Добре знаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий, Мене думка одна обсідає і душить на славу: Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву? Тож хіба не впаде, не закотиться наша зоря І хіба не зотліє на тлін українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми ще й досі спокійно себе почуваєм хохлами! Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
«З усього видно – поет написав його у стані душевного болю від того, що скоїли з його Україною. Відтоді – з часу написання «До українців» – минуло 20 років, аби з певністю констатувати: немає там ніякого перебільшення. І бути не могло, — писав Юрій Килимник про творчість Баранова у свой статті 2009 року. — Просто говорити вголос про це раніше було небезпечно. І кого не запитаєш з тих, хто вже читав цю поезію, чуєш у відповідь: «Та це ж про нас, українців, написано». Більшість погоджувалась, що все сказано правдиво, об’єктивно, справедливо. Вірш цей був актуальним в тому вже далекому 1989 році і залишається таким же сьогодні».
Таку поезію треба осягати без поспіху. Дуже добре, якщо ми знайдемо для себе відповіді на запитання: Хто сьогодні в українському домі господар? Чому? Як могло так статись? Де вихід? Тож частіше згадуймо цей знаковий поетичний твір красного письменства.
