Місто Хорол на Полтавщині дуже давнє – вперше у літописах він зустрічається під 1083 роком. Майже усі свої 938 років історії Хорол був невеликим укріпленим населеним пунктом, який постоянко руйнували у війнах і не давали йому розвиватись. Він ніколи не піднімався вище рівня сотенного містечка, але ніколи не опускався до рівня села. От і зараз тут мешкає близько 13 тисяч жителів – хоч і невелике, але місто.
У часи Другої світової війни тут діяла «Хорольська яма» (Дулаг №160) — нацистський табір для військовополонених Червоної Армії, що існував з 20 вересня 1941 по 15 вересня 1943. Протягом майже двох років в одному з найстрашніших німецьких таборів смерті в Хоролі за приблизними підрахунками загинуло близько 100 тисяч осіб — чоловіків і жінок, комуністів і безпартійних, уродженців різних міст і сіл Союзу.
Перу легендарного Прем’єр – міністра Великобританії (1940—1945, 1951—1955) Вінстона Черчилля належать фраза:
«Війна – це коли за інтереси інших гинуть абсолютно безвинні люди».
Через фантастичні і жахливі мрії Адольфа Гітлера про Велику Німеччину, Україна втратила мільйони людей. Практично у кожному населеному пункті німці та їхні союзники створювали табори смерті, де кожного дня помирали сотні людей.
Один з найбільших знаходився у місті Хорол, де жорстокість німецьких окупантів практично не знала меж. До історії цей табір ввійшов під назвою «Хорольська яма».
Фронт
Після катастрофи Південно-Західного фронту Червоної Армії, який практично припинив своє існування після програної оборонної битви за Київ (лише полонених радянських солдатів було більше 600 тисяч – прим. автора), німецько – радянський фронт різко повернув на схід. 12 вересня 1941 року 1-а танкова група та 17-а армія Вермахту завдали удару з Кременчуцького плацдарму на північ назустріч військам 2-ї танкової групи у напрямок Лохвиці, на шляху захопивши Хорол та Лубни.
Знищення євреїв Хоролу
У жовтні німецький комендант Хоролу Бренеке видав наказ, в якому пропонував всьому єврейському населенню міста з’явитися на Базарну площу. У цьому ж документі євреям наказувалось взяли з собою цінні речі, теплий одяг та продукти на два дні. Їх обіцяли відправити у Дубно на роботу.
Під конвоєм людей вели по Лубенському шосе. Коли підійшли до яру за межею міста, німці наказали повернути з дороги. Тоді місцеві зрозуміли, що насправді з ними буде. Вони кидали речі, благали пощади, багато кидалися бігти в різні боки, але коли німецький офіцер подав команду автоматні черги…
Перед цим дітей відвели у бік та кожному помазали під носом отрутою (можливо, це був морфій), через що вони незабаром померли. Загалом, того дня втратили життя близько 500 осіб.
Табір
На території цегельного заводу та елеватору у теперішній час відносна тиша на відміну від вересня 41-го, коли окупаційна влада вирішила влаштувати на цій території пересильний табір для військовополонених. За німецьким реєстром він отримав назву Дулаг №260.
«Тут була величезна яма, з якої до цього довгі роки бралася глина для різноманітних процесів. Зараз вхід на територію самого заводу закритий, бо це приватна власність, але цю її частину частково видно з боку одного з пам’ятників загиблим», – розповіла представник Хорольського краєзнавчого музею Неля Петльована.
Сама яма мала глибину від 3 до 5,5 метрів та була обнесена рядами колючого дроту. Навколо ходили вартові, готові розстріляти кожного, хто наблизиться до дроту.
«…дроту боялися як вогню. Якщо людину штовхнули чи вона впала на відстані менше метра до дроту, то миттєво лунав постріл з вишки…», – розповів під час допиту 16 листопада 1974 року львів’янин Анатолій Оверчук.
На цьому ж місці знаходилися три кулемета і дві гармати.
У 1974 році художник Олександр Зайцев розповідав:
«Котлован був оточений колючим дротом з чотирма вишками по кутах з прожекторами та кулеметами, уздовж дроту ходили солдати з автоматами, одягнені у форму німецько – фашистської армії.
Дно котловану постійно було вкрито товстим шаром бруду настільки сильно, що важко було витягувати ноги при ходьбі. Стіна котловану мала висоту 10 метрів. У цій «ямі» під відкритим небом знаходилося, по-моєму, близько 40 тисяч військовополонених.
Умови для утримання полонених були дуже важкими: я бачив, як кожний ранок виносили до виходу з «ями» не менше десятка трупів полонених. Медичного обслуговування не було.
Вдень видавалося близько 700 грамів баланди, тобто відварених у воді очисток картоплі чи буряка, а також двохсотграмовий шматок чорного хліба, спеченого з якимись домішками. За такою їжею влаштовувалися великі черги, люди товпилися й одного разу, у кінці вересня 1941 року, охоронці табору почали стріляти у цю чергу. На землі після пострілів залишилося лежати двоє чи троє людей…
Спали прямо на землі, постелити під себе не було нічого. Деякі полонені викопували у стінах котловану голими руками ніші та ховалися там від дощу, але основна частина людей мокла».
Як розповідали очевидці, день у таборі починався о 4-й годині ранку. До бараків, де знаходились полонені, вривалися поліцейські та істеричним голосом наказували підніматися. Поранених, які вже не мали змоги цього зробити, гітлерівці били нагайками. Всіх військовополонених німці виганяли на подвір’я табору. Там вони мокли під дощем, вмирали від голоду та холоду.
Саме до представників єврейського народу німці ставилися найбільш жорстоко. Кожного схожого на єврея вимащували фарбою, йому малювали зірку на спині, обмазували голову дьогтем та катували, поки той не вмирав. Полоненого вони роздягали до гола, прив’язували голову і ноги до дерев’яної колоди та залишали його на кілька діб, людина помирала.
Їжа
У перші два тижні полонених морили голодом, їм давали по півлітра смердючої рідини з гнилої картоплі та на 100-150 осіб – двокілограмову буханку хліба.
«…я по-німецьки попрохав солдата дати хліба, і німець кинув мені шматок. Я не пам’ятаю, як я вирвався з натовпу…», – розповідав після війни артист Ігор Лузанов.
Казанків майже ні у кого не було, тому військовополонені змушені були отримувати рідку баланду у подоли гімнастерок, у пілотки, кашкети, а багато хто просто у пригоршню. Зголоднілі накидалися на бочку, де роздавали їжу, перекидали поліцейських.
Розстріляні дні
У помічника коменданта, унтер-офіцера Міллера та обер-єфрейтор Ганса була своєрідна кривава забавка, яка коштувала життя не одному десятку полонених: час від час вони піднімалися на вежу і звідти стріляли у натовп з автоматів.
Олександр Окіненко (колишній в’язень):
«Сам комендант табору (Зінгер) був капітаном, років 45-50, без правої руки (протез), погони – суцільна бахрома, одягнений у мундир та брюки кольору хакі, нашивок жодних не носив. Мешкав в офіцерському бараці табору…
У таборі всі роботи виконували військовополонені. Але при обслуговуванні кухні та пральної для німців працювали жінки: одна з Харкова по імені Надя, років 30, яка начебто приїхала з Харкова, друга – Галя Здор, років 20 з Штомпелівки, третя – Ліля, років 18, німкеня – колоністка, втекла з німцями при відступі останніх….
Під час заморозків напівголі полонені перебували в дощатих бараках, вранці звідти виносили десятки замерзлих. Поранені та застуджені залишалися разом зі всіма, інколи їх кидали у відкритий барак, так звану «санчастину». Лікарі з числа військовополонених не могли надати їм справжньої допомоги, так як жодних медикаментів і перев’язувальних матеріалів не надавалося.
…у табір приїхав німецький лікар Фрюхте. За його вказівкою відібрали багатьох поранених і перевели в «лазарет». Там німецький кат зайнявся кривавою справою – «робив операції» пораненим та хворим, але майже ніхто не повертався до палати. Пошматовані на шматки, з відрізаними руками та ногами вони вмирали. Їх кидали до ями».
У таборі палицею по голові били скрізь будь-кого і без жодного приводу, не дивлячись на вік та фізичний стан. 28 і 29 вересня тисячі ув’язнених зовсім не отримали їжі, води не бачили по 5-10 днів, голодна смерть була звичайним явищем. Кожний день з табору виносили по кілька десяток померлих від голоду, вбитих та розстріляних.
За словами очевидців, одного дня до табору підійшла колгоспниця літного віку та кинула через дріт передачу для сина. Не встиг він до неї доторкнутися, як часовий вистрілив та вбив чоловіка на очах у матері.
24 вересня 30 полонених було розстріляно без будь-якої причини. Коли німці виявили одного єврея, який намагався приховати національність, вони нещадно побили його, а потім розстріляли…
Як розповів військовополонений Коваленко, 3 жовтня 1941 року німці напилися та озброївшись палицями стали бити полонених. 10 осіб винесли у напівживому стані. Ранок 5 жовтня почалося з того, що німці пострілом в упор вбили 50-літнього чоловіка та важко поранили полоненого червоноармійця. Останнього згодом добили.
«7 жовтня полонені отримали можливість ковтнути декілька крапель води. Почалася тиснява. Для «порядку» часовий відкрив вогонь з кулемету та першою ж чергою вбив 8 осіб.
9 жовтня весь день лежав труп військовополоненого, померлого від голоду. Того ж дня повісився чоловік, доведений до відчаю. Його тіло бовталося біля входу».
Смертність у лазаретах досягала 600 чоловік в місяць. Тільки з 22 вересня 1941 року по 1-е травня 1942 року згідно з німецькою статистикою у таборі померло 37600 осіб. Але це далеко не повні дані.
Після окупації
Після приходу Червоної Армії розпочалося розслідування звірств німців, яке через різні причини розтягнулося на місяці. Лише 27 лютого 1944 року було складено остаточний Акт за підписом голови спеціальної комісії Климентія Мисака, а також деяких місцевих мешканців – свідків існування табору.
Про події у Хоролі тривалий час було відомо не так вже й багато, хоча люди, які пережили німецьку окупацію не збиралися мовчати. Наприклад, завдяки творам письменника Дмитра Бедзика, художника Євгенія Кобитєва та Абрама Рєзніченка, а також багатьох інших колишніх в’язнів табору вдалося зберегти спогади про страшний період.
У даний час про події у Хоролі нагадують шість братських могил, у яких за різними даними поховані до 100 тисяч людей, а також меморіальний комплекс...
За інформацією видань «Україна інкогніта» та «Новини Полтавщини»
