Яка різниця, коли говорити про Чорновола? В день його народження чи будь-який інший? Для нього це, мабуть, не вельми важливо. А нам, гадаю, його уроки залишаються сучасними й актуальними.
Я не буду зараз писати про те, яким він був. Про це вже писано-переписано, і все по-різному. Бо він був дуже різним — як справжня людина. І ще – він був у кожного й кожної свій. Адже всі, хто любили його (а любила його, без перебільшення, мало не вся Україна), бачили виокремлену, найближчу серцю, рисочку. Колись я теж про це напишу, але іншим разом.
А зараз – от про що. Майже в день народження Чорновола зробила собі подарунок: знайшла серед книг число журналу «Вітчизна» за січень-лютий 1996 року. А в журналі, у рубриці «Свобода слова» — публікацію під назвою «Думка Голови Руху: Україна чи руїна?» Перечитувала і раз-по-раз думала: невже це написано десять років тому?..
«Я постійно ловлю себе на думці: чому вони не хочуть працювати на Україну? І роблю простий висновок – промисловим і аграрним генералам так само начхати на Україну, як і ясновельможним панам з печерських пагорбів. Гроші і влада, влада і гроші – ось їхній основний інстинкт. Україна для них не більше, ніж вим’я безмовної корови»…
«В чому біда виконавчої влади?
Вона в руках тих, кого я називаю «патріотами посад», а не держави.
Національно свідомі сили взагалі усунуті від влади… У президентському оточенні та в уряді поназбирано кадрів, які добиралися або за ознаками особистої відданості,або через знайомства й особливі, можна сказати, позастатутні стосунки…»
Україна «…була й поки що, на жаль, є країною на роздоріжжі. Ось і зараз Україна у смузі держав, які стоять між демократичною Західною Європою та Російською імперією з її невмирущим загарбницьким мисленням і синдромом великодержавності.
Попіл російського шовінізму впродовж віків сиплеться на голову української нації, але жодного разу не достукався до її серця –ні за доби Виговського, ні за доби Петлюри. Фатальним для нас, як і для решти націй, сусідніх з Московією, є те, що імперська ідея пече як тамтешніх червоних, так і білих, а тим паче — коричневих. Росія становить потенційну небезпеку для всієї Європи…»
Чи змінилася бодай дещиця з того, про що з болем писав Вячеслав Чорновіл узимку 1996-го?
За тими самими принципами і критеріями добираються владні кадри.
Так само «начхати» на Україну та українців нинішнім олігархам і «патріотам посад» із печерських пагорбів.
Тільки от попіл російського шовінізму вкриває вже не тільки наші голови, а й тисячі кілометрів нашої рідної землі, а вибухи та залпи не стукають — гатять у наші серця – і все ще не можуть достукатися…
Так і проситься суто українське: «Нема Чорновола… Він би врятував Україну…» Аж ні. Він рятував її завжди й що є сил і поліг за неї. А люди зібрались у величезні колони, щоб іти і плакати за ним, за Україною, за собою. І людям було, як нині, жалько його, і себе, й України.
Жаліти – не означає любити.
Любити – означає боронити, захищати, плекати, творити.
Себе і країну.
Це ж наша, рідна країна.
Олена Бондаренко, заступниця Голови Руху 1994—2001 рр.
