Роздуми 9 грудня: про Грінченка, його музей на Луганщині та подвижників-луганців — з нагоди уродин Просвітителя
В день народження великого лексикографа та етнографа, педагога і літературознавця, поета і прозаїка, автора першого словника української мови («Словарь української мови» у 4-х томах) варто і треба згадати отой невеличкий музей, безмежно дорогий луганським українцям. А також його ініціаторів, засновників і натхненників.
Довоєнна (2014р.) інформація про музей свідчить, що він налічує п’ять експозицій: перша — «Історія заселення території та відкриття школи»; друга і третя присвячені життєвому й творчому шляху Бориса Грінченка та, зокрема, періоду його вчителювання в Олексіївці; четверта – етнографії та фольклору краю; п’ята розповідає про історію створення та діяльність музею.
У музеї, що планувався як постійно діючий навчально-виховний центр, відбувалися екскурсії, заходи до дня народження Грінченка, літературні читання. Сюди звідусіль приїздили школярі, студенти, всі охочі.
Провадилася й дослідницька робота: у творчій лаборатії музею були зібрані зразки літературної, етнографічно та лексикографічної спадщини Б.Грінченка; копії фотознімків, листів, документів; фольклор та етнографія селища Олексіївки. А ще - відвідувачі мали змогу ознайомитися з прижиттєвим виданням Грінченкового «Словаря української мови».
При музеї працював учнівський художньо-краєзнавчий гурток, у якому юні краєзнавці записували і вивчали народну творчість краю. Свої записи передавали до музею.
А це адреса музею: Луганська область, Перевальський район, с.Олексіївка, вул.Грінченка, 8.
Ось уже три роки як цим краєм гримить війна.Чи збереглося щось від народного меморіально-літературного музею Бориса Грінченка в селі Олексіївці Перевальського району Луганської області, на «тимчасово непідконтрольній території»?..
Невелика річка Біла тихо плине до Лугані. З мосту через річку на трасі Луганськ-Алчевськ розпросторюється неповторна панорама: праворуч – широка долина й далі – розлогий український степ; ліворуч – високі кручі; просто перед очима – прегарне село Олексіївка. Восени 1990-го з цього мосту милувалися дивовижним краєвидом відомий учитель, незабаром – голова обласної «Просвіти» Богдан Пастух, головлікар обласного онкодиспансеру, подвижник на просвітницькій ниві та майбутній заступник представника Президента з гуманітарних питань Юрій Єненко і я, на той час – голова Луганського крайового Руху. Ми їдемо відвідати кімнату-музей Грінченка, що своїм створенням завдячує моїм поважним супутникам та голові Луганської обласної письменницької організації Микиті Чернявському…
1887р. Христина Алчевська, за рекомендацією М.Лободовського – письменника, етнографа, члена «Драгоманівської громади» — запросила Бориса Грінченка вчителювати до Олексіївської школи, побудованої 1879р. коштом родини Алчевських – українських громадських діячів, педагогів і меценатів.
Школа Христини Алчевської в Олексіївці стала частиною недовгого Грінченкового життя (помер у віці Шевченка – 47-річним), степовий край – частиною його світу, вчительська праця – покликанням. Подвижництво Бориса Грінченка припало на час, коли лютували горезвісні Емський указ та Валуєвський циркуляр, якими заборонялося все українське: сучасники зазначали, що слова «козак», «воля», ба навіть «Україна», — вилучалися з російських текстів, а українською зась було писати, перекладати, та, зрештою, й говорити деінде, крім власної хати. Й саме тоді, як згадувала дружина Грінченка, вчителька-просвітянка і письменниця Марія Загірня (Гладиліна), учні їхньої школи «…знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх твори, знали про тяжке, безправне становище України».
За відсутності підручників і дитячих книжок українською Борис Дмитрович та його дружина самотужки виготовляли їх «від руки» — писали великими друкованими літерами. Найперше – «Українську граматку» та «Рідне слово».
Блискучий оповідач і непересічний поет, Борис Грінченко волів донести дітям і геніальну пам’ятку давньоукраїнського епосу – «Слово про полк Ігорів». Ось як про це пише літературознавець, мій земляк-луганець Олексій Неживий: «…в 1885 році молодий письменник-педагог здійснює своєрідний переспів «Слова о полку Ігоревім». Сам визначив його жанр — оповідання. Тому й назвав просто — «Князь Ігор». Цей … твір тісно пов’язаний з первісним текстом, хоча його виклад певною мірою подавався спрощено. Адже цей спопуляризований давньоруський твір адресувався насамперед дітям. В ті жорстокі часи національного гноблення Борис Дмитрович смів мріяти про справді народну школу, про вивчення у ній однієї з перших писемних пам'яток вітчизняної культури.…»
Пізніше, 1894р., Борис Грінченко на кошти мецената-патріота Івана Череватенка створює в Чернігові єдине на увесь обшир імперії українське видавництво. Близько півсотні книжок загальним накладом понад 200 тисяч примірників побачило світ у видавництві Грінченка: з історії України, географії, природознавства; поради, як вести господарство, як впоратися з хворощами. Всі – українською мовою…
Патріоткою рідної землі виховало подружжя Грінченків і свою єдину доньку Анастасію. За революційно-просвітницьку діяльність юна студентка потрапила до в’язниці, там захворіла на сухоти, померла 23-літньою. Невдовзі помер і її маленький синок Воля. Горе підкосило Бориса Дмитровича, з новою силою спалахнув пригаслий було туберкульоз, лікування не допомагало.
6 травня 1910р. в італійському містечку Оспедалетті, куди поїхав був на лікування, великий український просвітитель покинув цей світ.
У середині 20-х років, під час «українізації», слава Бориса Грінченка, і раніше дуже популярного в народі, незмірно зросла. Вийшло друком найповніше – 10-томне — видання творів Б.Грінченка. У багатьох українських установах та оселях портрети Шевченка і Грінченка розташовувалися поруч. Імена Бориса Грінченка і Тараса Шевченка стояли поруч і в шерегу світочів української національної свідомості.
Під час більшовицьких репресій проти української інтелігенції , зокрема, в ході «судового процесу» над «Спілкою визволення України», Бориса Грінченка затаврували як «ідеолога українського націоналізму»: Грінченко, на той час давно спочилий, став «врагом народа». Псевдонауковці-прислужники більшовицького режиму громили у виступах та публікаціях усе, що зробив просвітитель, паплюжили його самого. «Словарь української мови» було заборонено і вилучено з бібліотек і навчальних закладів.
У середині 60-х років минулого століття учні та вчителі Олексіївської школи на чолі з її директором В.Поздняковим, окрилені «відлигою», створили музейну кімнату Б.Грінченка. На відкриття музею приїхав київський письменник Анатолій Погрібний, автор щойно тоді виданої книги «Борис Грінченко. Нарис життя і творчості». Лунали натхненні промови, сповнені віри у майбутні добрі зміни.
Та кімната-музей проіснувала недовго: місцеві партійні вождики наказали закрити її «з ідеологічних міркувань».
У 1986-87р.р. Юрій Єненко і Микита Чернявський зібрали підписи луганських митців на підтримку створення музею Бориса Грінченка в Олексіївці. Знайшлися свідомі українці у Михайлівській селищній раді, з ініціативи яких рада ухвалила рішення: до 125-річчя Б.Д.Грінченка обладнати в Олексіївській школі кімнату–музей видатного діяча української культури. 28 листопада 1988р. були урочисто відкриті музейна кімната і пам’ятник Б.Грінченку – перший і єдиний в Україні (автор – луганський скульптор Іван Чумак). У 1992р. з ініціативи Юрія Єненка, на той час заступника голови Луганської облдержадмінстрації, музей отримав звання народного.
2000р. об’єднали Михайлівську та Олексіївську школи, старе приміщення школи в Олексіївці, те саме — побудоване 1879р. за гроші родини Алчевських — вивільнилося й було передане музеєві Грінченка. У 2003р., після реконструкції та створення нової експозиції, музей Бориса Грінченка, тоді перший і єдиний в Україні, гостинно відчинив свої двері…
Працюючи на цією публікацією, я міркувала, що не можна говорити про музей Грінченка, залишаючи поза увагою подвижників, завдяки чиїм патріотизмові й наполегливості він створився. Юрій Єненко, Микита Чернявський, Богдан Пастух по-справжньому варті нашої вдячної пам’яті.
Отже, почну свою розповідь про людей, що на Луганщині творили і плекали Україну, з постаті Юрія Олексійовича Єненка, якого випало щастя мені знати особисто, з ким доводилося багато спілкуватися і хто залишився для мене прикладом служіння рідній країні.
Єненко видавався мені завжди подібним до Грінченка: і зовні (високий, ставний, волосся зачесане з лоба, коротка акуратна борідка, спокійний погляд мудрих очей), і глибокою інтелігентністю, а водночас – послідовністю й твердістю переконань, світоглядною чистотою. І ставленням до праці: слова про Грінченка – ніби про них обох: «Він більше працював, аніж жив»…
Від середини березня 1992р. до кінця вересня 1994-го Юрій Єненко працював на посаді заступника голови Луганської облдержадміністрації з питань соціальної та гуманітарної політики (спочатку посада називалася «заступник представника Президента України в Луганській області). Рекомендував його на цю посаду лідер Руху Вячеслав Чорновіл (до речі, дипломна робота самого Чорновола на філфаку Київського університету ім.Т.Шевченка називалася «Публіцистика Бориса Грінченка», на той час — 1960р. — ще не зовсім «дозволеного»). Чорновіл спитав, кого зі своїх земляків я, тоді голова Луганського крайового Руху, могла би порадити, і я назвала Ю.О.Єненка — головного лікаря обласного онкодиспансеру, письменника, просвітянина. У моїй присутності відбулася телефонна розмова Чорновола з Єненком. Наслідком її, власне, і стало призначення.
Сказати, що Юрію Олексійовичу працювалося важко – не сказати нічого. Вчорашні партократи, орієнтовані на Москву, чинили просто-таки неймовірний опір Єненковій, за їхніми словами, «прокиївській» політиці. Зрештою, настав час, коли Єненко повернувся на посаду головлікаря онкодиспансеру. Та за два з половиною роки встиг зробити стільки, що на це багатьом і життя не вистачило би. Надто якщо врахувати «специфіку» краю.
Ось лише частина тієї роботи: організував видання літературного альманаху «Бахмутський шлях» (був його редактором) та української газети «Кам’яний Брід»; заснував постійний цикл радіопередач «Літературна карта Донбасу» (сам і вів їх); ініціював створення українських книгарень, серед них – спільно з Луганським Рухом — «Книгарні Грінченка» (у лівому крилі готелю «Жовтень», з 1991р. – «Україна», як називається нині, за сепаратистів — не знаю, та чи й є книгарня взагалі? — О.Б.) Книгарню прикрашав великий портрет Бориса Грінченка, подарований рухівцями.
Ю.Єненко підтримав і «захищав грудьми» створення українсько-канадського культурного центру «Відродження» — своєрідного «народного дому» з власною бібліотекою, до якої чимало унікальних видань передали українці Канади. Заснував літературно-історичний архів при відділі краєзнавства Луганської обласної наукової бібліотеки. Підписав рішення про встановлення пам’ятника жертвам Голодомору в селищі Новоайдар і заклав на цьому місці камінь.
Ініціював створення в Луганську музею В.Даля-«Козака Луганського».
Відродив українське козацтво на Луганщині (очолював його прекрасний художник Олександр Дудник) та відкрив пам'ятний знак українським козакам, що заснували Луганськ, створивши поселення Вергунку і Кам’яний Брід. Ще раніше — разом зі скульптором Іллею Овчаренком- встановив на території онкодиспансеру алею пам’ятників письменникам-лікарям, які були українцями за походженням або чиї життя і творчість пов’язані з Україною: С.Руданському, В.Далю, А.Чехову (справжнє прізвище – Чех). Планував встановити тут і пам’ятник Юрію Липі, та, на жаль, не встиг. Згодом у цій алеї з’явився і пам’ятник Юрію Єненкові…
Буквально до останнього свого подиху домагався встановлення у центрі Луганська пам’ятника Тарасові Шевченку. Він постав у 1998р., уже по смерті Юрія Олексійовича, гордо височить і нині, навіть терористи не посміли його знищити.
Створення музею Бориса Грінченка — справа, яку Юрій Єненко, палкий прихильник і послідовник Грінченка, автор численних публікацій про нього, вважав для себе однією з найголовніших.
Суспільству, кожній людині завжди потрібні приклади служіння рідній країні. Служіння безкорисливого, негаласливого, а водночас послідовного і непохитного. Юрій Єненко брав для себе приклад у житті Бориса Грінченка. До числа людей, із чийого життя вчимося бути українцями, належить і він сам, корінний луганець, український інтелігент, подвижник.
Настане час, коли прийдемо вклонитися їм – там, на луганській, нашій землі.
Сподіваюся, цей час настане…
Олена Бондаренко
