Відомо, що Архип Михайлович Люлька жив і працював у Москві, від 1946 року і до останніх днів життя ( помер у 1984 році) очолював конструкторське бюро заводу авіаційної промисловості “Сатурн”. Вищу освіту майбутній геніальний конструктор отримав у Київському політехнічному інституті – тепер Національний технічний університет України «КПІ». Батьківщиною А.М. Люльки є село Саварка Богуславського району Київщини. Поет-класик минулої доби писав, що для молодої людини завжди актуальним є питання: “делать жизнь с кого?”. Життєвий шлях Архипа Люльки цілком годиться, щоб мати цю постать, цього велета вітчизняної науки за взірець.
Народився Архип Люлька в багатодітній родини. Крім нього у сім’ї було восьмеро дітей. Маленькому Архипу було лише 10 років, коли у нього померла мати, а у 12 років він стає вже повним сиротою – батько гине у полі під час оранки від випадкового вибуху залишеного війною снаряда.
У неспокійні 20-ті роки минулого сторіччя у Саварці директором школи і викладачем математики працював професор київської політехніки Михайло Пилипович Кравчук, який і у Саварці в 20-ті роки, і в подальшому, вже в політехніці, відіграв важливу роль у становленні майбутнього конструктора.
Позашкільна освіта Архипа Люльки почалась у Білоцерківській профтехшколі. Після отримання свідоцтва слюсаря 5-го розряду, Архип їде до Київського політехнічного інституту. Не склавши екзамени при першій спробі, хлопець не опускає руки, наполегливо готується до наступних екзаменаційних випробувань і вже через рік стає одним з 20 зарахованих на механічний факультет КПІ, витримавши конкурс до 8 абітурієнтів на одне місце.
Після закінчення інституту А.Люлька стає аспірантом Харківського науково-дослідного інституту промислової енергетики. У 1938 році Наукова рада Харківського авіаційного інституту робить «ведмежу послугу» і науковцю, і вітчизняній науці – відхиляє проект молодого вченого “Ракетний турбореактивний двигун”. З вірою у себе і у свої розробки молодий вчений полишає Харків. Відтоді його життя і праця, усі його здобутки, як науковця, пов’язані з Москвою. Академік Архип Люлька мав багато державних нагород, лише орденів Леніна у нього було три, та найбільше він цінував те, що на двигунах його конструкції він мав право ставити власне клеймо “А.Л.”
Його двигуни вже у 1947 році пройшли випробування на літаку Су-11 конструктора Павла Сухого, на бомбардувальнику Іл-22 та інших. “Без його двигунів ніщо не піднялося б у небо!” — так образно висловився про наукові здобутки Архипа Люльки наш сучасник академік Петро Кононенко.
Та перед тим був Київський політехнічний, лекції академіка Михайла Пилиповича Кравчука. І не лише лекції. В родині Михайла Пилиповича молодий Архип Люлька, з переказів його доньки, мав у ті скрутні студентські роки “і стіл, і дім”. Тож розповідають, що коли у 1938 році Люльці стало відомо, що М.Кравчук ув’язнений як український буржуазний націоналіст і шпигун, він звертався до Йосипа Сталіна з проханням замість усіх належних йому нагород випустити з в’язниці його вчителя. Сталін А.Люльку знав. Музей у Саварці містить копію вітальної телеграми А.Люльці від Сталіна у зв’язку з успішним випробування турбореактивного двигуна. Тож Люлька міг сподіватися, що на його прохання зреагують.
Нажаль, цього не сталося. Трагічно закінчилось у несходимому Сибіру життя його вчителя. Важко хворий академік М.Кравчук помирає у таборах Колими від непосильної праці у копальнях, не доживши і до 50 років. Після його смерті Архип Люлька опікується родиною М.Кравчука. Дружина і діти академіка М.Кравчука мали від колишнього його учня і студента академіка Архипа Люльки суттєву і матеріальну, і моральну підтримку.
Наш визначний земляк Архип Люлька, який десятиліття прожив у Росії, мав щиру українську душу, любив свій рідний край, не цурався мови свого народу. Приїжджаючи на батьківщину, у рідне село, розмовляв чистою українською мовою, українською писав землякам листи. Стіні московської квартири академіка прикрашало два портрети - Тараса Шевченката його вчителя Михайла Кравчука.
Односельці розповідають, що ще за життя А.Люльки у Саварці стояло його бронзове погруддя (було таке колись – за заслуги перед батьківщиною та за якоїсь кількості певних державних нагород ставили визначним діячам пам’ятники на батьківщині), але потім те погруддя зникло. Кажуть, що було це після того, як під час якогось застілля виконав наш земляк у присутності “доброзичливців”, може зі своїх же землячків – у нас таке водиться – добре відомий в народі гімн “Ще не вмерла Україна”. Цікаво б дослідити – так було, чи не так. Але вже і одного того досить, що з Архипом Люлькою пов’язують такий факт, як цілком можливий.
Вчені Київського політехнічного не раз піднімали питання про необхідність у навчальному процесі приділяти більше уваги історії вітчизняної науки. Це мало б незаперечно позитивне виховне значення для молоді. А на сьогодні це факт, що прізвище Люлька мало кому зі студентів про щось говорить. А що наша молодь знає про полтавця академіка Володимира Челомея, студента авіаційного факультету КПІ (пізніше – самостійний інститут цивільної авіації)? Конструкторське бюро, кероване В.Челомеєм, мало безпосереднє відношення до таких потужних проектів, як запуск космічних ракет-носіїв “Протон”, “Салют”,”Енергія” та ін... Його іменем названо океанський лайнер, вулицю у Москві, поставлено пам’ятник, студенти інституту ім. Баумана отримують підвищену стипендію ім. академіка Челомея, та навряд про нього часто розказують київським студентам.
До цих імен безперечно можна додати ще багато інших. Прийде час і ми, сподіваємось, матимемо книгу про наших видатних земляків-науковців – на допомогу викладачам та для користі студентам. Це корисно, це цікаво, це справедливо, це шляхетно. В цьому наша слава – слава України.
У 2005 році у головному корпусі НТУУ «КПІ» частина першого поверху була перетворена на портретну галерею видатних учених, які якимось чином були пов’язані з «КПІ» – студенти, випускники, співробітники… Серед них портрети Архипа Люльки, Михайла Кравчука, Володимира Челомея. На музейній алеї «КПІ» серед інших пам’ятники М.Кравчуку та Сергія Корольову – надзвичайно обдарованим і всесвітньо відомим нашим землякам, які не розминулися у житті ні зі славою, ні зі сталінськими Гулагами. Не без участі просвітян правда про їх мужнє, подвижницьке життя стає надбанням все ширшого кола, а подвиг їх праці належно оціненими. Шануймо своїх!
Ольга ПУГАЧ,
«Київський політехнічний інститут»