chrome firefox opera safari iexplorer

12 листопада: українькому поетові, дисидентові-політв’язню Зеновію Красівському виповнилося би 90 років

12 листопада 2020 о 14:54

Про нього можна
писати багато. Але сказати краще, аніж він сам, навряд чи хтось би спромігся.

Тому на 90-річчя
Зеновія Красівського пропонуємо шановному читацтву цю автобіографію. Написану
кров
ю серця.

   «Народився 12
листопада 1929 року в карпатському селі Витвиці на Івано-Франківщині в
селянській сім’ї, де національні традиції і національна свідомість були
святощами і передавались із покоління в покоління. Предки мої брали участь у революції
1848 – 50 років, у заснуванні в селі «Просвіти», читальні, громадських
товариств і церковного братства. Батько був в Українських Січових Стрільцях, а
в боротьбі за українську ідею в
останніх десятиріччях взяла участь і сім’я, і рідня.

   На початку 1945 року, оточений
облавою у безвиході, аби не здатися, застрілився мій найстарший брат Євстахій. Місяць пізніше з гір
провели попри наші вікна пов’язаного брата Ярослава. Його повели на 20 років
каторги. В той же час заполонили брата Мирослава, а батька, маму, 5-річну
сестру і мене 14 – літнього забрали на вивіз. Якраз на той час я повернувся з підпілля, з чужих
теренів додому і відлежувався після тяжкої зими і контузії.

   Від вивозу ми спаслися втечею, але було
конфісковано майно, і наступний час до великого вивозу в 47-му році прийшлося
дуже побідувати по чужих сторонах.

   В 1947 році з-під охорони, яка
супроводила нас в Караганду, вдалося втекти тільки мені одному. Майже два роки я був на нелегальному становищі,
спочатку в Карпатах, де був серйозно поранений, а відтак у Львові.

   В 1949 році мене зловили і засудили Особливою нарадою на 5 років і
довічне заслання. Відбував я в Архангельській області на лісоповалі. Тут переніс аліментарну дистрофію
всіх стадій, початкову пелагру і всі таборові будні тих часів.

   Звільнився по амнестії в 1953 році, і
мене етапували до Караганди на заслання до родини.    В Караганді працював у шахті наваловідбійником, переніс два завали з травмами, попав під вибух, мав пошкоджений
хребет з паралічем ноги. Внаслідок того в 1957 році мене признали дожиттєвим
калікою другої групи. На тій підставі з мене знімають спецзаслання.

   В 1959 році мене і моїх друзів
арештовують за збудження націоналістичних настроїв серед українців у Караганді. Мені вдалося втекти на
Україну. Тут у цьому році виганяють мене на підставі карагандівської справи. Більше двох років мене не
приписували до жінки і дитини, я знаходився під пильним наглядом.

   В 1962 році заходами блаженної
пам’яті свідомого українця, ректора Львівського університету Костя Назаренка мені дозволяють здати
університетську програму і видають диплом.

   В цей час я в нелегальній організації
Український Національний фронт. До 1967 року, до дня нашого арешту, при моїй найбезпосереднішій
участі ми видаємо самвидавом 16 номерів журналу «Воля і Батьків- 

щина»,
«Тактика УНФ», цілий ряд листівок, заяв і меморандумів, скерованих в центральні
органи радянської влади і на з’їзд КПРС, проводимо ряд акцій по збудженню
патріотичної свідомости.

   Крім підпілля я працюю над складенням
тематичного бібліографічного покажчика до Записок Наукового Товариства ім.
Шевченка, збираю матеріяли до анотованого покажчика мемуарної літератури про
Україну, впорядковую кілька збірок віршів («На сполох», «Литаври», «Месник»),
здаю в редакцію історичний ро- 

ман «Байда».

   Судили мене з друзями Виїзною сесією
Верховного Суду УРСР в Івано-Франківську і присудили за ст.56 ч. 1,62 ч. 1 і 64
на 5 років в’язниці, 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

   В 1972 році, коли я відбував термін
ув’язнення у Володимирській в’язниці, на мене заводять нову справу за ст. 70 ч.
2 КК РРФСР за написання протестів у центральні органи радянської влади, за
колективні голодівки (навіть за їх організацію), за збірку «зловредних,
антисоветских и националистических» віршів «Невольницькі плачі» та поему
«Тріюмф Сатани». За відмову давати свідчення, на підставі моєї інвалідности і

«по
соображениям» слідчого апарату мене відправили на медично-психіятричну
експертизу в інститут ім.Сербського до Москви, де за 2 місяці під головуванням
академіка Снєжнєвського та директора інституту

Морозова,
проф. Лунца, Фелінської і ще з двох десятків незнайомих мені особисто
психіятрів винесли мені діягнозу параноїдного шизофреніка.

   Далі облсуд м. Владимира визначив
мені примусове лікування в спецпсихлікарні. Мене відвезли до Смоленська. Тут мене лікували
старанно різними невролептиками до отупіння, до втрати пам’яті, до захворювання
гіпертонії, черепного тиску, стенокардії, тромбофлебіту, геморою, до двох
інфарктів. Того всього добилися
психіятри Смоленської спеціяльної психлікарні. Не добилися тільки основного,
аби я відмовився вмирати
за свої переконання, а погодився б умерти морально знівеченим.

   На той час завдяки моїм друзям
Вікторові Файнбергові, Анатолієві Радигінові та іншим, які відбули своє та виїхали, мною зайнялася
Міжнародна Амнестія (Ньюйоркське відділення), мною зацікавилася «Асоціяція
американських поетів» та інші міжнародні організації. До мене почали писати, до
лікарні почали дзвонити,
запитувати. Мене представили на суд для переміни режиму утримування.    Наддніпрянський суд м. Смоленська змінив мені
примусове лікування в спецпсихлікарні і назначив примусове лікування в психлікарні
загального типу.

   15 вересня 1976 року мене перевезли
до Кульпарківської психлікарні (що у Львові). Особливо тут в районній
Бережницькій психлікарні я відчув велику дбайливу опіку про мене з боку
міжнародних закордонних організацій,
особливо Міжнародної Амнестії. Не можу втриматися, аби на цьому місці не
подякувати їм за великі
і плідні старання. Для прикладу вкажу, що таких українських патріотів, як Йосип
Тереля, лікар Микола Плахотнюк, Анатолій Лупиніс, Борис Ковгар, Василь Рубан і
багато інших ще й досі знаходяться в психлікарнях.

   17 липня 1978 року я пройшов комісію
у Львові. Владимирський облсуд (у Львові мою справу відмовилися брати всі суди)
відмінив мені примусове лікування і мене випустили. На цей раз я відбув 11
років і 4 місяці.

   Оглядаюся назад, але не дуже, бо
немає часу. Кепські і трудні у нас справи на Україні. Треба йти.

   Сьогодні я інвалід, не працюю, живу
на пенсію, яку виплачують мені за каліцтво на шахті. В мене діягноза
«параноїдна шизофренія», я на диспансерному обліку у психіатрів. Крім того,
мене бережуть ще й інші органи.
Я не маю права без дозволу виїжджати з Моршина. Мушу просити дозволу, вказуючи,
куди їду, до кого, під чиїм
наглядом, чого, яким видом транспорту, коли повернусь, а як повертаюсь, то
треба замельдуватися. Крім того, я не маю права здійснювати юридичні та
фінансові операції. Я не маю права отримувати навіть свою пенсію. Її отримує мій опікун. Ага, я
забув – я неосудний і недієздатний.

   Заява Зіновія Красівського дісталася
на Захід без дати. Правдоподібно вона була написана в кінці 1979 року. 

(Передрук — з часопису «Шлях перемоги», Мюнхен, 151, 22 червня 1980 р.) 

   А тепер – кілька
 важливих фактів із життя Зеновія
Красвівського. 

   У березні 1966р.
компартійним  органам та урядовцям  СРСР і УРСР, а також до центральних газет,
надійшов  «Меморандум Українського
національного фронту XXIII з'їзду КПРС». Автори Меморандуму пропонували з'їзду кардинально
переглянути ставлоення до  національних
проблем  в СРСР; надати право українцям,
силоміць переселеним  з рідної землі,повернутися
на батьківщину; припинити терор   проти української
інтелігенції; запровадити  українську
мову в усіх сферах українського офіційного та громадського життя.  

   У квітні 1966
з'явилася «Заява УНФ» із протестом проти арештів українських інтелігентів,  та звинувачень у тому, що національний рух організований
 іноземною розвідкою.    

   У березні 1967р. були заарештовані активісти
УНФ, серед них — З. Красівський, якого  засудили до 12  років позбавлення волі
(5 років ув’язнення, 7 років таборів суворого режиму) і
5-ти років заслання.

   Відбуваючи
покарання у Владімірському централі (1968—1971р.р.), Красівський написав книгу  віршів «Невольницькі плачі», яка вийшла друком
у Лондоні 1984 р.  

   1972 р.
внаслідок нової справи – за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» — суд
скерував Красівського до спецпсихлікарні у Смоленську, потім — до Львова та
Бережан ( Тернопіллля), де він перебував до липня 1978 р...

   26 травня 1979 р.
З.Красівський та Олена Антонів, дисидентка і колишня дружина В.Чорновола, побралися.
Дружина  оформила над Зеновієм опікунство,
оскілки «параноїдальний шизофренік» був визнаний недієздатним.  

   У жовтні 1979 р.
Зеновій Красівський вступив до 
Української Гельсінської групи.

   У 1980 р.
З.Красівського знову заарештували й засудили на 8 місяців  таборів суворого режиму і 5 років заслання.  

  Загалом
український націоналіст Зеновій Красівський перебував у неволі 21 рік.

  У 1985 р.  Красівський повернувся до України, а через 2 роки
його обрали секретарем  Української Гельсінської Спілки.

   2 лютого
1986р.  в дорожньо-транспортній пригоді
(вочевидь, інспірованої спецслужбами) загинула Олена Антонів. 

   У квітні 1990р. Зеновій
Красівський ініціював створення політичного об'єднання «Державна Самостійність
України», що визначила своєю ідеологією  націоналізм
 «з-під стягу Степана Бандери».

   Заснував та
видавав політичний часопис  «Українські
проблеми».  

   Помер 20 вересня
1991р. в Моршині (Стрийський район,
Львівщина).

   1995р. вийшла
друком книга «Перегук двох над безвістю» 
— унікальне  листування  З.Красівського та представниці Міжнародної  Амністії, американки Айріс Акагоші. 

«Я віднайшов у
Твоїй душі неперевершені скарби. І я багатий не як Крез, а як
обірванець-блаженний, на якого зійшла благодать Господня», —
 написав
Зеновій Красівський в одному з листів до Айріс. 

«Понад усе мені
хотілося б освітити Твоє небо і зменшити Твій тягар, прийнявши часточку його на
себе»,
 — написала Айріс Акагоші в одному з листів до Зеновія…

Підготувала Олена Бондаренко

22 листопада

Інші дати
Народився Володимир Даль (Козак Луганський)
(1801, м.Луганськ –1872) – російський вчений, письменник. Прославився як автор «Тлумачного словника живої великоросійської мови».
Розгорнути