30 липня виповнюється сім років, як не стало Віктора Баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови Національної спілки письменників України. 

Його найвідоміший вірш — «До українців», який він написав весною 1989 року — сповнений гіркої іронії, досі не втрачає актуальності.

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –
Де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?
 
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
 
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
 
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
 
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
 
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
 
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Добре знаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
 
І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий,
Мене думка одна обсідає і душить на славу:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
 
Тож хіба не впаде, не закотиться наша зоря
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми ще й досі спокійно себе почуваєм хохлами!
 
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
 

«З усього видно – поет написав його у стані душевного болю від того, що скоїли з його Україною. Відтоді – з часу написання «До українців» – минуло 20 років, аби з певністю констатувати: немає там ніякого перебільшення. І бути не могло, — писав Юрій Килимник про творчість Баранова у свой статті 2009 року. — Просто говорити вголос про це раніше було небезпечно. І кого не запитаєш з тих, хто вже читав цю поезію, чуєш у відповідь: «Та це ж про нас, українців, написано». Більшість погоджувалась, що все сказано правдиво, об’єктивно, справедливо. Вірш цей був актуальним в тому вже далекому 1989 році і залишається таким же сьогодні». 

Таку поезію треба осягати без поспіху. Дуже добре, якщо ми знайдемо для себе відповіді на запитання: Хто сьогодні в українському домі господар? Чому? Як могло так статись? Де вихід? Тож частіше згадуймо цей знаковий поетичний твір красного письменства.