chrome firefox opera safari iexplorer

Музей Стецька зустрічає столітній ювілей видатного українця у злиднях

19 січня 2012 о 13:17

Сьогодні, 19 січня, виповнюється 100 років від дня народження ідеолога українського націоналізму, голови Організації Українських Націоналістів (1968—1986 рр.), президента Антибільшовицького блоку народів Ярослава Стецька. Як відомо, тиждень тому Верховна Рада України навіть не включила до порядку денного проект постанови про відзначення цього ювілею на державному рівні, внесений депутатом фракції «Наша Україна — Народна самооборона» Володимиром В’язівським. Голова Конгресу Українських Націоналістів Степан Брацюнь назвав таке рішення парламентаріїв прикрим, упередженим і ганебним, що засвідчує політичну незрілість і байдужість до власної історії. Водночас він заявив, що КУН у будь–якому випадку проведе відповідні заходи в столиці України та на батьківщині Ярослава Стецька, у Тернополі.

На Тернопільщині сьогодні справді проводиться ціла низка ювілейних урочистостей, і причетний до них не лише КУН. Спеціальні розпорядження попередньо видали голова обласної ради та міський голова. Ними було, зокрема, рекомендовано вивісити державні прапори, провести тематичні уроки та лекції у навчальних закладах, організувати виставки, експозиції, виступи громадсько–політичних діячів та творчих колективів тощо. Особливо вшановуватимуть славетного земляка у Великому Глибочку Тернопільського району, де він насправді (а не як вказано у всіх офіційних біографіях) народився — заплановано відвідання музею, панахиду біля пам’ятника Стецьку та урочисту академію в школі його імені. Усе, здавалось би, чудово. Але, відвідавши село за два дні до знаменної дати, окрім цікавих історичних фактів, автор цих рядків привезла звідти і досить прикрі враження...

На світ прийняв священик, а в гімназії прозвали «адвокатом»

Донедавна широкому загалу була відома лише «доросла» частина біографії Ярослава Стецька. Факти ж про його родовід, дитинство та ранню юність уперше зібрав відомий на Тернопільщині культурний та громадський діяч, голова Великоглибочецького осередку «Просвіти» і керівник тамтешнього історико–меморіального комплексу Ярослава та Слави Стецьків Мирон Сагайдак. Позаминулого року вони були опубліковані у книзі про життєвий шлях провідника ОУН, що за сприяння міської ради вийшла друком у тернопільському видавництві «Астон». Кілька цікавих уривочків пропоную зараз увазі читачів.

«Рід Стецьків походить від козака Стецька, який ще у XVIII столітті повернувсь із Запоріжжя й оселивсь у краю над Серетом. Представники цього роду віками зберігали козацькі звичаї, носили козацький одяг. Ретельно беріг традиції і батько Ярослава — Семен Стецько... Із дитячих років прислуговував у церкві, біля священика Омеляна Чайківського — відомого патріота України, який заснував товариства «Просвіта», «Січ». Юний Семен належав до цих об’єднань, був отаманом козачат... За старання у церковній громаді отримав подяку і запрошення від митрополита Андрея Шептицького на навчання у львівську духовну семінарію, яку закінчив iз відзнакою. 12 вересня 1909 року одружився з Теодозією Чубатою, чий рід по батькові походить з давньої української династії Драго–Сасів. З цього роду вийшли гетьман Петро Сагайдачний, митрополит Андрей Шептицький, співачка Соломія Крушельницька та інші відомі особи».

«Ярослав Стецько народився у Великому Глибочку в парафіяльному домі. Було це так: отець Семен і Теодозія приїхали (з Кам’янок Підволочиського району Тернопільщини, де батько Ярослава служив священиком. — Авт.) на свята в гості до батьків. Після водосвяття місцевий парох–отець Діонізій Майківський запросив їх до себе в гості, і тут народивсь Ярослав ( Майківський був хорошим лікарем, тож, оглянувши пані Теодозію, уже не дозволив їй нікуди йти, відтак сам прийняв пологи. — Авт.)».

«Сусідка Стефанія Когут згадувала: «Прийшов до нас у хату Славко, подивився на дітвору з вулиці й пішов. Ми — за ним, а двері замкнені. Тоді чуємо його голос: «Доки не вивчите молитов та «Ще не вмерла Україна» — не випущу з хати». Ми почали вголос молитися, а потім співали гімн. То через деякий час Славко зайшов і почав вже роздавати нам цукерки за добре вивчений урок».

«Навчаючись у гімназії, Ярослав допомагав сім’ї (батько на той час уже помер. — Авт.) тим, що готував дітей до іспитів, бо за цю роботу отримував хоч невеликі, але все ж гроші... Ярослав–гімназист був улюбленцем своїх однокласників і всієї гімназії, без нього не обходились заняття членів «Марійської дружини», гуртків історії чи іноземних мов. А коли виникали конфлікти між гімназистами або вчителями чи були доноси на товаришів, то Ярослав заступався за них і допомагав, тому його почали називати «адвокатом».

«Меморіальну дошку скинули просто в болото серед вулиці...»

Мирон Сагайдак — із тих справжніх палких ентузіастів, на яких в українській глибинці тільки ще й тримається наша культура. До Глибочка приїхав у 1966–му, багато років пропрацював у сфері аматорського кіно, на телебаченні. До речі, зняв і документальний фільм про Ярослава Стецька, який хотів презентувати до 100–річчя, але, як каже, «не знайшов розуміння». Біографією Стецька зацікавився, ще коли познайомився з його рідним дядьком Василем, коли той повернувся з Сибіру. Відтак вирішив, що колись обов’язково мусить створити музей цього непересічного чоловіка, а остаточно це рішення утвердилось після знайомства зi Славою Стецько у 1991–му, коли вона приїжджала, щоб подивитись на рідне село чоловіка. До речі, ідея спорудження у Великому Глибочку пам’ятника Ярославу Стецьку також належить Мирону Івановичу, він же зробив і проект, за яким талановитий скульптор Олесь Маляр виготовив фігуру, а профінансувати допомогли вихідці з села в діаспорі та тернопільські меценати. Але головне дітище Сагайдака — це, звичайно, музей славетного подружжя націоналістів, у книзі відгуків якого стільки подяк за «жертовність і сподвижницьку працю з вшанування пам’яті». Там зберігається майже півсотні оригінальних експонатів, пов’язаних iз життям і діяльністю Стецьків. Серед них — і особисті речі пана Ярослава, що їх передала Слава Стецько з Мюнхена, і ті, що їх збирав звідусіль сам Мирон Сагайдак. Серед перших, приміром, костюм чоловіка, який пані Слава благала не прати, бо, мовляв, вивітриться дух, а серед других — те саме ліжко, в якому колись з’явився на світ маленький Славчик. Є в експозиції і чимало цікавих світлин, листів, документів. Та й узагалі цей музей, швидше за все, поки що єдиний такий у світі. От тільки доля його непроста й невесела...

У 1993–му музей–садибу Ярослава Стецька у Великому Глибочку (після узаконення відповідним рішенням сільради і присвоєння статусу історичної пам’ятки) освятили за іншою, ніж зараз, адресою — на Стецька, ЗЗ, де колись народився батько видатного націоналіста і жила його родина. Після того як Стецьків вислали на Сибір, дім потрапив у так звану комунальну власність і перетворився на напіврозвалюху. За словами Мирона Сагайдака, на той час ніхто на ту скромну хатину не претендував, бо двоюрідна сестра Ярослава Стецька Оксана Сусь, яка могла б це робити, була забезпечена новим житлом. Тож просвітянський осередок узявся за створення там музею, 4 тисячі доларів для якого, знову ж таки, зібрали вихідці з села в діаспорі — половину з них усе–таки по совісті віддали згаданій пані Оксані, а решта пішла на ремонт приміщення і підведення туди газу.

Після того як Оксана Сусь померла, приміщення музею–садиби якимсь чином опинилося у власності абсолютно чужих приїжджих людей, які, вселившись, скинули меморіальну дошку Ярослава Стецька просто в болото серед вулиці, як непотріб... Винною у незаконному продажу будинку Мирон Сагайдак вважає тодішню голову сільради, він навіть пробував відстоювати права через суд, але голову переобрали і все, як це у нас часто трапляється, спустили на гальмах. А потім батьківську хату Ярослава Стецька знову перепродали.

Нова адреса — нові проблеми

Тепер музей Стецьків знаходиться у найстарішій ( 1773 року) будівлі села — колишньому парафіяльному будинку, тому самому, де колись народився Ярослав Стецько. За радянської влади його, зрозуміло, конфіскували, відтак там містилися різні установи. Після ж здобуття Україною незалежності чималий будинок у центрі села, разом iз землею і надвірними спорудами, повернули церкві. Коли ж парафія збудувала нове, сучасніше і добротніше, приміщення, то це виставили на продаж. Однак місцевій «Просвіті» тоді вдалося домовитись із владою і церквою про безкоштовну передачу, про що було складено акт і видано документ, який підтверджує право на власність. Мирон Сагайдак каже, що цей документ у нього на руках, а от із землею вийшло явно нечисто. «Упродовж 2000—2008 років сільрадою було прийнято аж три рішення щодо виділення під територію музею 25 соток, — стверджує він, але їх зробили недійсними і лишили нам лише одну сотку — мабуть, рівно те, що під приміщенням. Тож тепер я навіть туалет для відвідувачів не маю змоги поставити! Доведеться відстоювати через суд і право на господарські приміщення, які були передані нам церквою, але потім незаконно переписані у власність сільрадою, бо історико–меморіальному комплексу вони таки потрібні».

Тим часом селом ходять чутки, що земля навколо теперішнього музею вже кимось тишком–нишком приватизована. У саме ж приміщення начебто «не просто так» намагаються підселити одну громадську організацію. А ще у Великому Глибочку є ... інший музей Стецька, точніше, кімната–музей у школі, яка носить його ім’я. Нічого поганого в цьому, звичайно, немає. Але з розповідей Мирона Сагайдака напрошується висновок, що хтось впливовий зацікавлений у тому, щоб події розвивалися не на користь справжнього музею.

«Грошей немає навіть на опалення і світло»

Попри надзвичайно цікаву експозицію, у яку видно, що вклали душу, музей вразив мене своїм станом. Підлога подекуди така, що можна вгрузнути підборами, на стелі в коридорі ще трохи — і утвориться величезна дірка, а температура в приміщенні примусила до кінця розмови змерзнути навіть у хутряних чоботях і дублянці. Про які нормальні умови для працівників і відвідувачів чи для збереження цінних експонатів може йтися?

— Це найболючіша проблема, — пояснює Мирон Іванович. Елементарно не вистачає коштів на ремонт, навіть на опалення і світло, не раз оплачував найнеобхідніше з власної кишені. Та й узагалі викручуюся, як можу, бо що інакше робити? Наші колишні помічники з діаспори повмирали, «Просвіта» також зовсім не має грошей, тож виживаємо, як прийдеться...

— А до влади ви по допомогу зверталися?

— До кого б iз представників влади я не звертався, то завжди чув лиш одну відповідь: «Це не наш музей». І за весь час існування влада так і не дала на нього ні копійки. Виходить, що Стецько теж не їхній?

У 2007–му Президент Віктор Ющенко зрушив справу з місця своїм указом про вшанування пам’яті Ярослава та Слави Стецьків, після цього, до речі, нашому музею присвоїли почесне звання народного. А от помічників у конкретних справах, окрім односельців з діаспори, тут на місці дуже мало було. Можу назвати відомого тернопільського політика і бізнесмена Ярослава Джоджика, Ігоря Тарасюка з «Нашої України», до сторічного ювілею Стецька «Свобода» дошки для підлоги в кімнату–світлицю спонсорувала. Ще дуже важливою для мене є навіть суто фізична допомога сім’ї Полигачів iз нашого села — колишніх сусідів родини Стецьків, яких вони дуже поважали. Ну оце й усі, напевне...

Екскурсії в музеї Ярослава і Слави Стецьків, до речі, безкоштовні, хоч люди приїжджають сюди не тільки з Тернополя й області, а й з різних куточків України. Мирон Сагайдак каже, що це, може, навіть на краще, бо «ніхто плану згори не спускає». Він узагалі великий оптиміст. На час нашої розмови, наприклад, у тій кімнаті, де на 19 січня було заплановане відкриття світлиці Ярослава Стецька, ще навіть підлога не була настелена. Але Мирон Іванович упевнено казав, що ночуватиме там, але таки справиться, причому розраховував на допомогу лише таких самих ентузіастів–аматорів, як сам, бо ж майстрам–ремонтникам платити нічим. А ще він хоче відтворити біля музею справжню повстанську криївку, має й інші плани та задуми, які, дасть Бог, здійсняться...

На урочистостях, які відбуватимуться на Тернопільщині на честь 100–рiччя від дня народження Великого Націоналіста, без сумніву, чимало поважних людей проголошуватимуть багато високих і правильних слів про важливість вшанування пам’яті Ярослава Стецька. От тільки, думаю, що небагато ті слова вартуватимуть, якщо не будуть все–таки скоординовані зусилля і приведено у нормальний стан унікальний Велико­глибочецький музей. Щоб не було ганьби ні перед мертвими, ні перед живими.

22 листопада

Інші дати
Народився Володимир Даль (Козак Луганський)
(1801, м.Луганськ –1872) – російський вчений, письменник. Прославився як автор «Тлумачного словника живої великоросійської мови».
Розгорнути