До козацької доби нерідко звертається чомусь російський кінематограф. Отож бравий козак говорить правильною російською і є любителем «водки».В українців, проте, загострене сприйняття Гоголя. Досі кінолюбителі лають «Тараса Бульбу» росіянина Володимира Бортка. І чомусь здається, що на «Вія» Олега Степченка — фільм, який сьогодні виходить у прокат, — українці йтимуть, наче судді, і рівень скепсису може пом’якшити хіба що вдале 3D.
Головний герой тут не Хома Брут, хоча він у фільмі присутній. Дія відбувається у горах Трансильванії, отже, десь на межі України з Румунією, ймовірно на Закарпатті. Така географічна «затравка» позбавляє всю подальшу дію власне українського характеру; українці тут не зовсім українці, хоч і козаки, а хутір — не зовсім хутір, бо навколо скелясті гори, але спишемо на авторську інтерпретацію.
Молодий картограф Джонатан Грін (Джейсон Флемінг) потрапляє у Богом забуте село, де знайомиться зі справжніми козаками, які вчать його їсти сало і пити самогонку. Є тут місцевий священик (Андрій Смоляков), який боїться податись до церкви на пагорбі, і всіх застерігає туди ходити, бо місце начебто прокляте. Ось тут і випливає історія, що сталась рік тому: на Івана Купала померла дочка сотника, панночка (Ольга Зайцева). Як померла — невідомо, але перед смертю заповідала, аби її відспівував бурсак Хома (Олексій Петрухін). Три дні потому Брут із церкви зник, святилище поросло плющем, панночка там досі спочиває у труні, непохована, цвіте і не марніє, неначе лілії, що окутують її труну. А батько панночки — сотник (Юрій Цурило) — не знаходить собі місця і не йме віри у те, що дочка — відьма. Мешканці села ізолювали будинок захисним колом, намальованим крейдою, хрестяться та бояться чорта так, наче той до них щодня навідується.
Із перших хвилин фільму розумієш, що на екрані — не «класичний Гоголь». Один з акторів фільму, яких тут зібрана вражаюча команада, Віктор Бичков, розповідає, що у теперішню постмодерністську епоху просто розказати написане було б недостатньо: «Ми думали, що правильніше було б помістити феномен творчості Гоголя у «Вія», а не зосередитись на одній повісті». У цілому, через бажання включити все і одразу, міні–сюжетів та головоломок тут виявляється так багато, що хочеться поділити кіно на порції, а добру половину спецефектів викинути. До слова, комп’ютерна графіка у «Вії» виконана на найкращому рівні. Не для галочки, як–то кажуть. Зокрема, була використана камера, що знімала «Аватара» Джеймса Камерона.
Над «Вієм» працювали довгі сім років. Процес зупинявся, кочував із Чехії, де відбувались зйомки, у Англію, де робився звук. А звідти — в Німеччину на кольорокорекцію. В Україні фільм також побував, тут займалися пост–продакшном, а головний оператор картини — українець Ярослав Пілунський. «Зрештою, можна було б ще рік його робити, — жартує продюсер Олександр Куликов, — затягували, бо бачили всі огріхи, намагались виправити. У Чехії ми збудували окреме селище в горах для зйомок, навіть використали реквізит, який там залишився зі зйомок голлівудського фільму «Ван Хелсінг».
Можливість поділити кіно на порції побачили і самі творці. Сім років фільмування зрештою дозволяють розтягнути цю історію, як гармошку, на повноцінний серіал. Один із спонсорів фільму — «Інтер» — дав згоду на показ серіалу «Вій» одразу після світового прокату. А світовий прокат розписаний майже на рік. «Для показу в СНД ми приділили багато уваги автентиці, козацькій темі, українській міфології, тут фільм iтиме більше двох годин, адже глядач прийде перш за все саме на Гоголя, — пояснює продюсер. — Для світового прокату ми дещо скоротили фільм, залишили більше екшну».
Картина позиціонується як фільм жахів. У результаті по–справжньому страшно лише у сцені з панночкою, яка наосліп ходить по церкві, витягнутими руками намацуючи, де сховався Хома Брут. Сцена ця несвідомо відсилає глядачів до картини 1967 року з Куравльовим та Варлей у головних ролях — ось де було по–справжньому страшно. Водночас режисер i сценарист нового «Вія» Олег Степченко повсякчас збивається і на жартівливий настрій, словом, слідує за гоголівською манерою поєднувати комічне з бісівщиною.
До феномена Вія кінематографісти піходять без гоголівської інтерпретації. У Миколи Васильовича страховисько — справжня нечисть. «У старослов’янській міфології Вій — не зовсім лихий, — розповідає актор Іван Моховиков (у фільмі зіграв бурсака Халяву). — Це божество, яке стоїть на сторожі між світом добра та зла. У нашій картині було зроблено акцент на тому, що носієм справжнього лиха є передовсім людина».
Ганна ДАЦЮК, Україна молода
