Російське вторгнення в Україну вкотре привернуло увагу до того, на що і на кого можна покладатися в новій нестабільній геополітичній реальності. Українці дістали необхідний поштовх, щоб усвідомити цінність незалежності та суверенітету своєї держави, додаткові аргументи на користь європейської та євроатлантичної інтеграції. Очевидною стала неможливість покладатися на будь-які домовленості з Росією, яка виконує їх лише доти, доки їй це вигідно. Дискредитувала себе став­­ка на позаблоковий і нейтральний статус, яка такий тривалий час домінувала в українському суспільстві й політикумі.

За даними проведеного на початку червня Центром Разумкова соціологічного дослідження, частка громадян, які вважають, що Україна має вступити до ЄС, сягнула 60,9% опитаних, тих, хто виступає проти входження до НАТО, зменшилася до 40%, а за приєднання зросла до 41% (решта наразі ще не визначилася). Без респондентів неконтрольованого наразі Донбасу проти вступу до Альянсу взагалі лише 34,5% опитаних, тоді як за – 45,1%. Тобто потенційний результат референдуму навіть за умови, якщо ті, хто не визначився, на нього не прийдуть дасть 57% голосів за вступ до НАТО.

Тепер важливо, щоб уроки були засвоєні й заданий імпульс трансформувався в реальні незворотні кроки до розбудови Украї­­ни як європейської держави з належними гарантіями національної безпеки через реа­льні міжнародні механізми її забезпечення. Адже під час російської агресії було розвіяно, зокрема, й ілюзії щодо спроможності ЄС чи його ключових членів самостійно гарантувати безпеку і стабільні­сть на континенті. Виявилося, що лише завдяки жорсткій (можливо не настільки, наскільки хотілося) позиції США та їх найбільш послідовних союзників у Європі (Великої Британії, Поль­­щі, Литви, Швеції) Путін не наважився дія­ти в Україні ще зухваліше.

Щоб Україну почали сприймати серйозно, вона має стати активнішою у своїй зовнішній та оборонній політиці, припинити гратися в нейтралітет та «фін­лян­­дизацію» чи «австріїзацію» та чітко визначитися, на чиєму вона боці в умовах дедалі більшої агресивності Кремля. Потрібно довести свою суб’єк­тність усьому світові й насамперед Росії так, щоб у нашій державі перестали вбачати чиюсь сферу впливу або лише поле бою потужніших країн чи їхніх альянсів, доля якої визначається саме резонами останніх у геополітичній грі. Це не означає, що ми зможемо не рахуватися з логікою тієї гри, однак при цьому мусимо зайняти самостійну активну позицію та блокуватися з тими державами, чиї інтереси в той чи інший час збігаються з нашими.
На нинішньому етапі основ­ний національний інтерес нашої держави полягає у збереженні незалежності в умовах російської експансії. Потрібно орієнтуватися на «різношвидкісну інтеграцію» насамперед із тими країнами у межах євроатлантичного простору, які відчувають аналогічні Україні реальні або потенційні загрози від Росії. З одного боку, необхідна тісна співпраця в оборонній та військово-технічній сфері зі США та Великою Британєю. З другого – створення під їхньою ядерною парасолькою в Балто-Чорноморському регіоні нової системи (підсистеми) колективної оборони за участю як повноправних членів НАТО, так і держав, які ще не є ними (значною мірою через російський стримувальний фактор).

В умовах кризи трансатлантичної солідарності, пов’я­заної з оманливим переконанням більшості країн «старої» Євро­­пи у відсутності реальної загрози їм із боку Росії, потрібно об’єднати зусилля країн Балто-Чорномор­сь­­кого регіону, які відчувають реальну або потенційну загрозу. Йдеться передусім про Литву, Латвію, Естонію та Швецію (і, можливо, Фінляндію), Польщу, Грузію, Молдову й Румунію, Азербайджан та Туреччину. І в цьому питанні Україна має стати суб’єктом, а не об’єктом хоча б регіональної політики та ініціатором чи співініціатором створення тут системи або підсистеми колективної оборони.

Сукупний демографічний та економічний потенціал названих 10 країн та України перевищує потужність Росії навіть із партнерами по Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ). Так, чисельність населення названих держав на початок 2014 року становила 210 млн осіб (без Туреччини 134 млн), тоді як РФ – 143 млн (разом із членами ОДКБ 185 млн). ВВП за ПКС у 2012-му, за даними МВФ, у 11 названих країнах Бал­то-Чорно­мор­­ської дуги становив $3,2 трлн (без Туреччини $2,1 трлн), тоді як у Росії – $2,5 трлн (із сателітами із ОДКБ $2,9 трлн). Якщо не брати до уваги ядерну зброю, то й війсь­ковий потенціал навіть зараз зіставний із російським завдяки потужній турецькій армії. Водночас у разі належного посилен­­ня уваги всіх 11 держав Балто-Чорноморської дуги до своєї оборони вони здатні за підтримки ключових членів НАТО й передусім США та Великої Британії досить стрімко наростити власний військовий потенціал до рівня, цілком достатнього для самостійного стримування РФ. Це, зрозуміло, не стосується ядерної зброї – у тому питанні країни блоку потребують ядерної парасольки Сполучених Штатів та Британії щонаймен­­ше на першому етапі, протягом якого могли б бути створені власні сили стримування.

Важливо також переконати США в необхідності активних дипломатичних зусиль для створення такого альянсу держав Балто-Чорноморського регіону та його підтримки. І підстав для цього достатньо, адже якщо РФ не зупинити в Україні та на Кавказі, то її просування на південний захід триватиме. Потенційні плацдарми в присередземноморській смузі вже готові – це і Сирія, і Сербія, і, можливо, Болгарія та Кіпр. Слід також зазначити, що нинішня лінія поведінки Туреччини та Угорщини наразі досить фрондистська щодо Сполучених Штатів, а відтак можлива їхня співпраця з Росією. Зміцнення позицій Кремля на півден­но-східному напрямку здатне розширити його вплив у Словаччині, посилити антизахідні рухи в Північній Африці та на великому Близькому Сході. Усе це може підірвати вибудувану піс­­ля перемоги Заходу в першій холодній війні архітектуру безпеки на заході Євразії і створити значно більші загрози національній безпеці США й трансатлантичного світу загалом, аніж зміцнення Китаю на Далекому Сході.