chrome firefox opera safari iexplorer

Стоїмо. Війну не можна виграти наполовину

27 лютого 2014 о 16:29

Не стріляють снайпери, призначено позачергові президентські вибори, оголосили в розшук Януковича, але ми знаємо: до перемоги ще далеко. Саме час подумати: а що ми вважатимемо перемогою? І коли зможемо сказати героям «Небесної сотні»: все було недарма, все сталося так, як ви хотіли?

Мабуть, тоді, коли мораль і порядність будуть нормою для всіх, а не лише героїв. Коли згинуть ницість і захланність, десятиліттями культивовані серед нас, а добра й добробуту можна буде досягти чесним трудом.

А зараз тривожні настрої. І на Майдані, і в усій країні, і поміж активістів протестного руху, і в журналістських колах. Ми не маємо права на повторення помилок минулого. Ліміт грабель вичерпано.
Тому поки що ніхто нікуди не йде з відчуттям виконаного обов’язку. Чи не матимемо на чолі держави чергового януковича з прізвищем чергового турчинова? Ситуативно, на три місяці влада майже цілковито зосередилася в руках однієї партії, яка колись уже була владою. Чи настільки змінилися її очільники, щоб здійснити те перезавантаження, за яке загинули люди? Заяви Олександра Турчинова про те, що Майдан може розходитися, а Миколи Томенка про те, що кандидатуру майбутнього прем’єра з Майданом не обов’язково узгоджувати, не залишають сумнівів.
«Будемо тут до травня», – обіцяють активісти Самооборони. Сотні помалу поповнюються ново­­бранцями. «Ми переходимо в опозицію щодо колишньої опозиції», – визначився Автомайдан.

А журналісти? Вони найбіль­­ше мусять стояти на чатах. І відповідати перед суспільством за сумлінність своєї праці. Не вірити на слово новій владі, перевіряти всі неоднозначні факти й відповідно їх оцінювати, бити на сполох, коли непрозоро приймаються рішення.

Колись, у 2004 році, про перезавантаження влади не йшло­­ся. Державну машину Кучми підрихтували й поставили собі на службу нові переможці. Ті, хто привів їх до влади, розслабилися та святкували перемогу. Поки не гримнув грім.

Сьогодні, у 2014-му, київське повітря просякнуте духом зрад та підкилимних домовленостей, інтригами й жадобою до портфелів, а ще розрахунком на те, що з будь-яким переможцем мож­­на домовитися – то лише питання ціни. Сьогодні в столичному небі застиг гіркий присмак недоперемоги всіх тих, хто щиро прийшов боротися за нові правила в політичному житті країни. І вони знають: виграно битву, але не війну. Зроблено перший крок, але найважче і найважливіше попереду.

Будьмо вимогливими не тільки – і не стільки! – до тих, хто, показово каючись та поспіхом засуджуючи Януковича, намагається потрапити на керівні посади. Будьмо пильними до тих учорашніх опозиціонерів, які сьогодні при владі і яких чуємо з усіх високих трибун.

Україна відбудеться як повноцінна держава тільки тоді, коли ми просто зараз, спинивши сльо­­зи й затамувавши біль від втрат, твердо і непохитно працюватимемо, щоб на практиці створити нову державну політичну та економічну модель. Цю війну не можна виграти наполовину. Понад те, її реально програти, якщо ми зараз захочемо спочити на лаврах чи послабимо контроль над новою-старою опозиці­єю-владою.

Чи вірить хтось у духовне очищення регіоналів? А чи вірить хтось у нову моральність учорашньої опозиції? Щоб змінити правила поведінки в україн­­ському політичному просторі, недостатньо перезавантажити лише політичний клас. Так, новий уряд. Так, новий президент. Так, обов’язково новий парламент, до того ж якнайшвидше слідом за новим президентом – про це на Майдані не забуде ніхто. Але головне – перезавантаження нашої свідомо­сті. Нові люди з новими ідеями, вчинками й уявленнями про щастя.

А щоб ні в кого не виникало спокуси повернутися в минуле і взятися за старе, Майдан залишається. У серцях і душах. На площах і вулицях. У наметах і бойових автівках. А ще на журналістському фронті.

Бо на цьому чи не найголовнішому тепер інформаційному фронті поки що без суттєвих змін. Журналістський колектив «Українського тижня» залишається на варті. Ми й далі прагнутимемо чесності, відкритості, безкомпромісності. І будемо вдяч­­ні нашим читачам за увагу, за критику, за небайдужість.

Джерело: Тиждень
Розділи: Громадська думка

27 квітня

Інші дати
Народився Олександр Беретті
(1816, м.Петербург, Росія – 1895) – український та російський архітектор, син Вікентія Беретті. Участник проектування Володимирського собору в Києві. За проектами Олександра Беретті збудовано 23 будівлі в ряді міст України. За проектами його батька Вікентія Беретті (14.06.1781 – 1842) в Києві збудовані будівлі Київського університету, обсерваторії і інституту благородних дівиць (нині Жовтневий палац).
Зелена піна лісу молодого Дрімотно плеще, як на морі шум. Блакитні тіні впали на дорогу, Заворожили мудрі бджоли ум. Стоять дуби замислено і строго. Тут — перейшовши молодий самум — Собі поставлю келію убогу, Щільник пахучий для останніх дум. (Максим Рильський)
Розгорнути