chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні виповнюється 125 років з дня народження Остапа Вишні

13 листопада 2014 о 09:35
istpravda.com.ua

13 листопада 2014 року виповнюється 125 років з дня народження відомого письменника, гумориста і сатирика Остапа Вишні. Його справжнє ім’я – Павло Губенко.

Народився він на Полтавщині, в багатодітній родині, де мав 16 братів і сестер.

За освітою – військовий фельдшер, він захоплювався журналістикою та літературою. За життя пережив і полон більшовиків, і в’язницю, звинувачення в контрреволюційній діяльності й тероризмі, був незаконно репресований... Проте, його врятувала усмішка.

За своє непросте творче життя Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка (різновид фейлетону та гуморески). Ввів цей термін сам Остап Вишня.

У своїй творах він найбільше «атакував» слабкості: свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабкість в українців інстинкту громадської єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і досі обходяться Україні.

«Найбільш знаний в Україні після Шевченка і поруч із Леніним»

У 1920-х роках і на початку 1930-х Остапа Вишню, чиє справжнє ім’я й прізвище — Павло Губенко, називали «найбільш знаним в Україні після Шевченка і поруч із Леніним». А усі його понад 150 книжок негайно ж розкупили попри те, що ті вийшли загальним тиражем у понад два мільйони примірників.

Тільки у 1923—1924 роках в одній лише газеті «Вісті ВУЦВК» побачили світ півтисячі «вишневих» гуморесок, фейлетонів і сатиричних мініатюр.

А неписьменні українці масово ішли до «хат-читалень», аби самотужки читати твори надзвичайно популярного письменника, який не лише писав мовою, зрозумілою усім, і смішив до сліз, а й уболівав за селян, котрих «колективізовували» та грабували різні начальники.

Один із них погрожував у гуморесці Остапа Вишні:

«Коли якийсь контрреволюціонер і сволоч заявить, що я щодня п'янствую, що я реквізував для канцелярії сільради у Йванчехи пару поросят, пуськай знає єтот контрреволюціонер, що за сильна пролетарська власть, котрая зітрьот усіх своїх ворогів на порох, а вон, сукин син, лежатиме у ярку з простреленою головою з оцього самого куцака!»

Бо навіть після того, як цей один зі 17-ти дітей селянина з хутора Чечва біля містечка Грунь, яке тоді входило до складу Зіньківського повіту на Полтавщині, а нині — Охтирського району Сумщини, став провідним фейлетоністом одразу кількох всеукраїнських газет, відомим під псевдонімом Остап Вишня, він не відцурався тих, серед кого народився та виріс.

Скажімо, гуморист відверто писав про те, як споживча кооперація обдирала селян. Він сміливо розповів про те, що гудзик від штанів був еквівалентний... пуду жита. Натомість, зі слів Остапа Вищні, «вартість „штанів цілих“ — 30 пудів жита, одна холоша (половина) — 15, ну, а решти, як-от ширіньки й того ж гудзика — відповідно, 7,5 та 1 пуд жита».

І навіть не надто освіченим читач сатирик давав зрозуміти, що соціалізм — це не лише суцільна сваволя, а й банальна маніловщина.

Розповідаючи про придбання кооператором для селян «коштовностей», які виявилися бутафорними, письменник іронізував: «Що він помилився й купив просто скла замість діамантів, то нічого. Найважливіша в даному випадку ідея. А ідея прекрасна...»

Утім, звертав увагу й на те, що «слуги народу» передусім дбали про себе: «Директор будлі-якого торгу чи тресту, ходячи пішки, швидко стирає підметки — давай йому машину; багато сидить у кабінеті й протирає-зношує одяг — треба хороші м'які меблі у кабінет; великий у нього обсяг роботи — варто призначити заступників і т. д.»

Не обминув і так звані «ножиці» — регулювання цін на товари: "Були вони спочатку маленькі — що тобі манікюрні, потім стали начеб перукарські, а ще далі — такі, що хоч овець стрижи. Отож, хоч-не-хоч — регулюй, а не регулюватимеш ти, то вони самі тебе «урегулюють»...

Та, вочевидь, особисто Остап Вишня свою критику радянських функціонерів передозував — 1929 року закрили «Універсальний журнал», редагований ним. А 1933-го «ножиці» чекістів пройшлися й по біографії письменника. Причому не вперше.

І «за», і «проти» Петлюри

У жовтні 1920 року його ув'язнювали за те, що був доволі високопоставленим чиновником Української Народної Республіки — начальником медично-санітарного управління її міністерства залізниць.

У розпорядженні Павла Губенка перебували тоді усі залізничні шпиталі, переповненими хворими на тиф вояками армії УНР та Української Галицької армії. Хоч закінчив у 1907-му «аж»... військово-фельдшерську школу.

Натомість його навчання на історико-філологічний факультет Київського університету перервала Перша світова війна. Зате отримав на ній неабиякий досвід — спершу як офіцер санчастини піхотного полку, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці.

Хтозна, чи не відправили б його 1920-го чекісти коли й не той світ, то щонайменше — до Сибіру, якби муза сатири не завітала до Губенка ще у часи його перебування по інший від більшовиків бік барикад. Саме тоді письменник і опублікував у газетах українських лівих есерів свої перші фейлетони — про гетьмана Павла Скоропадського, «білого» генерала Антона Денікіна та Антанту.

Не пройшов і повз помилки Симона Петлюри, який очолював керівництво УНР — Директорію. Афоризм «У вагоні — Директорія, під вагоном — територія» приписали саме Губенку.

Відтак Василю Еллану-Блакитному, лідерові українських лівих есерів, які порвали з Директорією та перейшли на бік більшовиків, вдалося переконати останніх випустити фейлетоніста навесні 1921 року з ув'язнення.

Ті, аби українські повстанці вийшли з лісів і ярів, наразі заплющили очі на «петлюрівське» минуле соратників Блакитного й дозволили їм тимчасово слугували «фасадом» радянської влади у Харкові.

Ріденькі більшовицькі лави поповнювалися екс-чиновниками УНР Павлом Губенком, Павлом Тичиною і Юрієм Смоличем, «петлюрівськими» офіцерами Олександром Довженком, Петром Панчем та Андрієм Головком, «юнаками» (курсантами) Володимиром Сосюрою і Борисом Антоненком-Давидовичем та рядовими козаками Юрієм Яновським і Олександром Копиленком, які стали класиками радянської літератури.

«Маєте зникнути...»

Та коли ці «маври» виконали свою місію, їхні шеренги неабияк «пропололи». Остапові Вишні теж інкрімінували «контрреволюційну роботу на літературному фронті» та організацію замаху на головного тодішнього більшовика в Україні Постишева.

У відповідь сатирик пожартував: «З таким самим успіхом ви можете мене звинуватити мене у посяганні на честь Рози Люксембург».

На що слідчий відрубав йому: «Маєте зникнути зі суспільної арени».

23 лютого 1934 року Остапа Вишню засудили до розстрілу. але 3 березня року ж року замінили страту десятьма роками ув'язненя у виправно-трудовому таборі.

Покарання відбував в Ухті. Коли 1937 року його гнали по снігу пішим етапом на дорозслідування «терористичної змови», а отже — на розстріл, то уник смерті, захворівши на гостре запалення легенів і потрапивши відтак по дорозі в інший табір.

Наступного разу від етапу на Колиму, де мало хто виживав, письменника врятував, схитрувавши, комендант табору, який читав твори Остапа Вишні — відписав у Москву, що в'язня з таким прізвищем у нього немає. Змовчавши при цьому, що той числиться як Губенко.

Ще одного разу конвоїр, який вів етап з ним, упав на півдорозі від гострого нападу апендициту й письменник приволік його до табору разом із гвинтівкою, за що був переведений на легші роботи, відтак уник смерті від виснаження.

А у вересні 1943 року Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна випустити Остапа Вишню з ГУЛАГу, аби той надихав на боротьбу з нацистами. Сатирик одразу почав виправдовувати сподівання, написавши свою знамениту «Зенітку».

«Вишневий айсберг»

Однак у часи СРСР до шкільної програми обов'язково входила і його «Самостійна дірка» — збірка памфлетів про «буржуазних націоналістів». Вочевидь, саме через цю «індульгенцію», що рятувала сатирика від наступних репресій, йому відмовлено в персональній ніші у літературному пантеоні незалежної України.

Але ж націоналістам дісталося, приміром, і від Володимира Винниченка, на честь якого перейменували одну з центральних вулиць Львова. А Михайлові Грушевському, який капітулював перед більшовиками, узагалі пам'ятник посеред столиці Галичини поставили.

А відтак можна було б повернути належне й Остапу Вишні, раціональних зерен у якого було більше, аніж полови. Тим паче, що написане про нього у радянських підручниках, — тільки вершина «вишневого айсберга».

Мало хто знає про те, що Павло Губенко був членом художньої ради театру «Березіль», коли ним керував Лесь Курбас. Що йому вистачило як ерудиції, аби створити комедію «Мікадо» у японському стилі, так і чистоплотності та сміливості, аби не написати, що він просить прийняти його до комуністичної партії.

Що саме Остап Вишня забрав до себе додому Максима Рильського з його сім'єю, коли того щойно випустили з-під арешту енкаведисти. Що після самогубства Миколи Хвильового сатирик голосно ридав три дні поспіль. Що документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті.

А ті, хто читав його твори, які не перевидавали у 1940—1970 роках, погодяться — йому загалом вдалося те, що він випрошував собі у тираді:

«Пошли мені, доле, уміння, таланту, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися. І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше „гонорару“ мені не треба».

Ігор Голод, м. Львів, «Історична правда»

17 січня

Інші дати
Народився Іван Труш
(1869, с. Висоцьке Львівська область – 1941) - український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині.
«Нам треба стояти… ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації» (Іван Труш)
Розгорнути
Народився Григорій Епік
(1901, с.Кам'янка Дніпропетровської обл. - 1937) - український письменник, перекладач. автор повісті "Восени", романів "Без грунту", "Перша весна".
Розгорнути