chrome firefox opera safari iexplorer

Загадка дати смерті Михайла Грушевського

26 листопада 2014 о 16:38
istpravda.com.ua

Фарисейство із похороном та офіційним вшануванням його як «видатного вченого», «академіка Радянської України», що начебто визнав переваги соціалізму, далі закріплювалось передруком єдиного офіційного некролога на його смерть. Причому, з помилковою датою смерті. Чому?..

Вивчаючи життя і діяльність Михайла Грушевського (17 (29) вересня 1866 – 24 листопада 1934), я раз-по-раз стикалась із тим, чого апріорі бути не могло. Що виглядало просто нереальним.

Я проглядала купу книжок, але у вічі знову й знову впадала відмінність у датуванні одного доконаного факту. Причому різнобій стосувався не якоїсь другорядної дати, а дати смерті.

Кінець 1980-х рр. Члени Українського культурологічного клубу наводять порядок на могилі історика та державного діяча Михайла Грушевського

Одні фахівці впевнено писали, що визначний український історик та суспільно-політичний діяч помер 25 листопада 1934 р., інші – не менш переконливо – зазначали останнім днем його життя 24 листопада 1934 р.

«Радянська енциклопедія історії України» вказувала 25 листопада, «Енциклопедія українознавства» – 24 листопада.

Здавалося б, можна припустити, що помилялись або «підрадянські», або «діаспорні» вчені, проте чіткого поділу провести не вдавалось: про 25 листопада писали не лише в СРСР, але і поза його межами, зокрема автор ґрунтовної студії про таємницю смерті Грушевського Григорій Костюк і навіть засновник грушевськознавства професор Любомир Винар.

Між тим, ця плутанина із датами продовжилась вже у незалежній Україні. Триває вона і донині, причому не лише у публіцистичній, а й у науковій та навіть довідково-енциклопедичній літературі.

Приміром, у сучасній «Енциклопедії історії України» йдеться про 24 листопада, а не менш сучасна «Енциклопедія Львова» знову вказує 25 листопада. Традиційно датою смерті Михайла Грушевського позначається 25 листопада 1934 р. у працях російських дослідників.

Дивно, але ніхто цієї фактографічної розбіжності багато років поспіль не зауважував.

Втім, така невідповідність і причини плутанини із однією з двох основних дат життя безумовно непересічної людини, якою був Грушевський, бентежили не лише мене.

Кілька років тому поштовхом до цього дослідження стала розмова із завідувачкою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Світланою Паньковою. Пізніше ми з нею неодноразово обговорювали різні дотичні до теми документи та проблеми, Світлана Михайлівна радо ділилась своїми ідеями та своїми знахідками, тому я вважаю її ідейним співавтором даної роботи та сердечно їй дякую.

Звідки ж в історіографії з'явились дві дати смерті Михайла Грушевського, я і намагатимусь з'ясувати.

"Течение болезни

13/11

Поступил в тяжелом состоянии. В течение последнего месяца, находясь в санатории КСУ, страдает злокачественным карбункулом спины. Подвергся 4-хкратному оперативному вмешательству […]

Глубокий старик. Пульс частит 110, слегка аритмичен. Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы. На спине гноящиеся раны от бывших операций.

На шее больше книзу раневая поверхность с обильным количеством гноя. Кверху вплоть до волосистой части головы напряженно-болезненный карбункул. В области поясницы второй созревший большой карбункул"[i].

Це – сухі рядочки із історії хвороби № 1364, початої у Кисловодській міській лікарні імені О. Рикова 13 листопада 1934 р.

А «старим дідом» (російською – «глубоким стариком»), якій потерпав від карбункулу, був 68-річний український історик Михайло Грушевський, якого того дня у важкому стані доправили до лікарні…

Родина Грушевських у 1906 році. Стоять: Олександр, Ганна, Михайло, Марія. Сидять: Сергій та Ольга Шамраєви, Катерина, Глафіра Захаріївна. Фото з сайту Всеукраїнської асоціації музеїв — http://vuam.org.ua

Ще на початку вересня 1934 р. без жодних ознак хвороби він разом із дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною приїхав на відпочинок до кисловодського санаторію Комісії сприяння вченим (російською – Комиссия содействия ученым, скорочено – КСУ).

Із весни 1931 р. історик з родиною перебував у Москві у так званому «почесному засланні», режим якого фактично означав негласну заборону для Грушевського на повернення до України, але дозволяв умовно вільно жити і працювати у білокам'яній.

«Умовно вільно» означало, що, як і в Києві, Грушевські знаходились під постійним наглядом ОГПУ, їхні листи перлюструвались, а відвідувачі – обліковувались.

Побутові умови у Москві були геть незадовільними. Грушевські мешкали спочатку в одній кімнаті комунальної квартири на першому поверсі пʼятиповерхівки у Хамовниках разом із двома іншими сім'ями.

За деякий час одна родина виїхала, і Грушевські змогли зайняти ще одну, але також невеличку кімнату. Кімнати були темними і вогкими – сирістю тягло від Москви-ріки, що протікала неподалік. Грушевські часто хворіли, тож відпочинок був очікуваним і бажаним.

 Михайло Грушевський. Фото, вірогідно, зроблено під час його «почесного заслання» у Москві. (З сайту http://www.kommersant.ru/

Як академік Всесоюзної академії наук Грушевський купував санаторні путівки у КСУ. Однак місць у санаторіях для вчених (як і самих санаторіїв) було мало, для отримання путівки треба було писати заяву заздалегідь.

Незважаючи на те, що того року Грушевський завчасно подав заяву на путівки до санаторію у Кисловодську, де родина традиційно щорічно відпочивала, поїхати у серпні, як вони собі міркували, не вийшло. Відпочинок відклався більш, ніж на місяць.

4 вересня 1934 р., пакуючи речі для поїздки, Михайло Сергійович у коротенькій поштівці до сестри Ганни повідомив: "Сильно я втомився, не можу дочекатись"[ii].

Справді, останнє літо, незважаючи на слабі очі, вчений багато працював: щойно 2 вересня він поставив останню крапку на рукопису великої джерелознавчо-історіографічної студії про Дмитра Бантиш-Каменського.

Так виглядав санаторій КСУ у Кисловодську у 1933 р. Акварель російського художника Павла Кузнєцова (із сайту Аукціонного дому «Магнум Арс», http://www.magnumars.ru/, скопійовано у 2010 р.)

Спочатку відпочинок видавався вдалим, погода тішила теплом, і настрій у відпочивальників був бадьорим. У листі до брата Олександра до Києва Михайло Сергійович описував санаторій та своє мешкання у спокійно-пастельних тонах:

"Ми знову в тій же кімнаті що торік – ми нею були задоволені і просили її знову, і навколо те саме, і се приємно.

Нова їдальня введена вже в експлоатацію, простора і ясна, тільки ще умебльовання нема; а мешкальний корпус має бути готовий по новім році, тоді буде просторно, або краще сказати – буде більше місць. Бо просторніше стало і сього року – але через те, що дуже обмежили число місць. Тепер всього 80 з чимось – се нормальне число, а торік було 180!

Бібліотека ж не приведена до порядку, в дуже нужденному стані, але сими днями, каже директор, будуть нові шафи, і в них нові книги – мовляв їх багато.

Ходив я сьогодні до бібліотеки в Нарзанній галереї, запас белєстристики дуже маленький і все цікаве вже розібране – очевидно тільки по протекції можна дістати!"[iii].

Все змінилось десь за три тижні, у десятих числах жовтня. Грушевський захворів, і хвороба виявилась серйознішою, ніж на початку думалось. Кілька операцій із лікування карбункулу було проведено у санаторії місцевим, не дуже досвідченим, лікарем.

Час було втрачено, побороти це важке запалення у санаторії не вдалося, і Грушевського перевели до Кисловодської лікарні.

Аркуш з листа Катерини Грушевської до Ольги та Олександра Грушевських від 11 листопада 1934 р., в якому Катерина детально описала всі операції у санаторії та намалювала місця хірургічних втручань. Опубліковано Світланою Паньковою у 18-му випуску «Українського археографічного щорічника» (2013).

Про те, що відбувалось далі, свідчить вже цитована вище історія хвороби М.С. Грушевського.

Копія цього унікального документу була віднайдена українським істориком Юрієм Шаповалом та генералом СБУ Володимиром Пристайком в одній із справ у Державному архіві СБУ у 1999 р.

Читаємо:

"14/11

Под эфирным наркозом множественные, проникающие разрезы в области верхнего и нижнего карбункулов. Обильные гнойные выделения. К вечеру состояние удовлетворительное. Особых жалоб нет. […]

16/11

Переливание крови цитратным способом 300 куб. см., взятой от дочери. К концу переливания резкий озноб. Переливание перенес хорошо. […]

18/11

Температура снова поднялась, состояние по-старому […]

19/11

Состояние тяжёлое, озноб. Пульс частый слабого наполнения.

20/11

Опухоль поднимается выше к волосистой части головы. Формируется абсцесс в области угла левой лопатки.

21/11

Под хлорэтиловым наркозом дополнительный разрез шеи, разрез нового абсцесса. Все ткани имбибированы гноем, проникающим до глубоких слоев. Пульс частый. Больной в полусознании.

22/11

Переливание от дочери 300 куб. см крови. Переливание без осложнений и без реакции. К вечеру состояние тяжелое. Пульс 120 слабого наполнения, аритмичен. Состояние полусознательное, бред […]

23/11

Состояние тяжелое, резкая слабость, упадок аппетита, сонливость, бред […]

24/11

Сердечная слабость нарастает, температура ниже нормы. Пульс 120, едва прощупывается. Сознание помрачено. В 2 ч [аса]дня смерть при нарастании сердечной слабости"[iv].

Дім, де жила родина Грушевських. Фото 1927 р. з сайту Всеукраїнської асоціації музеїв

Ввечері того дня Катерина Грушевська телеграфом повідомляє про смерть батька. Страшну у своїй лаконічності телеграму вона надсилає додому, до Києва, на вулицю Паньківську, 9 дядьку Олександру Грушевському: "Отец умер едем Киев"[v].

Розшифрування позначок телеграфістів чітко засвідчує, що у Києві у поштовому відділенні цю телеграму отримали 24 листопада о сьомій годині вечора, а доставили за зазначеною адресою та персонально вручили 24 листопада о дев'ятій вечора.

Отже, і історія хвороби, і телеграма однозначно засвідчують, що Михайло Грушевський помер 24 листопада 1934 р.

Крім рідних, Катерина сповістила також телеграмами-блискавками президента ВУАН Олександра Богомольця, двоюрідного брата Михайла Сергійовича Г. Ломова-Оппокова, що тоді був членом бюро Комісії радянського контролю при РНК СРСР, сусідів по московській квартирі та ін.[vi].

Далі буде багато дат, але прошу ставитись до них дуже уважно. Адже вже за два дня датою смерті Михайла Грушевського буде офіційно названо не 24 листопада 1934 р., а 25 листопада.

Вже наступного дня після смерті вченого, 25 листопада 1934 р., в Києві була ухвалена досить цинічна постанова Ради Народних Комісарів УСРР № 1308 «Про похорони академіка М.С. Грушевського та призначення його сім’ї персональної пенсії», де вже у першому реченні були відзначені «особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Україною академіка Грушевського М.С.».

Основу постанови складали чотири позиції, що випливали із попереднього твердження.

Адже лише «зважаючи на особливі наукові заслуги» М. Грушевського (курсив мій. – О.Ю.), 1) уряд вирішив поховати історика в Києві як столиці України; 2) організацію похорону було взято на рахунок держави; 3) для організації похорону була створена урядова комісія в складі В. Порайка (голови), В. Затонського, О. Богомольця, О. Палладіна та О. Корчак-Чепурківського; 4) родині Грушевського призначалась персональна пенсія у 500 карбованців на місяць[vii].

Друга сторінка газети «Вісти ВУЦВК» від 26 листопада 1934 р. Синім кольором виділено повідомлення про смерть М. Грушевського та постанову про організацію його похорону.

Кожне положення цієї постанови (а опублікована вона була без дати у союзних та республіканських газетах 26 листопада 1934 р., тобто наступного після прийняття дня[viii]) варте прискіпливого розгляду і аналізу.

Вже констатуюча частина постанови була відзначена унікальною метаморфозою.

Хоча впродовж останніх років вченого ганьбили як «нацдемівця», «соціал-фашиста» та «буржуазного націоналіста», не кажучи про намагання ГПУ СРСР зробити його очільником міфічного контрреволюційного «Українського національного центру», тепер на вищому урядовому рівні декларувались не просто «наукові заслуги» академіка Михайла Грушевського, що виглядало б логічно, зважаючи на академічний ранг та авторитет вченого, а його «особливі наукові заслуги», причому не перед знеособленою «історичною наукою» (чи навіть «українською історичною наукою»), а перед Радянською (!) Україною (!!).

На це дивне пафосне формулювання та його невідповідність реаліям життя одразу звернули увагу сучасники.

Так, у спецзведенні ГПУ УСРР про реакцію громадян на смерть М. Грушевського від 29 листопада 1934 р. була наведена думка вчительки Софії Солохненко, дружини першого директора Всенародної бібліотеки України при ВУАН (у 1923–1929 рр.) Степана Постернака:

"… В газете расписывают особые научные заслуги Грушевского перед Советской Украиной, а заслуги его действительно велики, так велики, что все его произведения давно изъяты и осуждены, а самого его из Украины выслали в Москву…"[ix].

Так само спантеличувало й окремо наголошене рішення радянського українського уряду поховати Грушевського в Києві, адже за стандартною процедурою питання вибору місця поховання небіжчика (наголошу: не-члена уряду, не-комуністичного діяча абощо) належало не до компетенції урядової установи, а визначалося або його заповітом (чого у даному випадку не було, принаймні, у письмовому вигляді), або ж рішенням родини.

А якраз родина в особі доньки вченого Катерини Грушевської чітко висловила своє бажання лаконічною фразою вже згаданої тут телеграми із Кисловодська: «Едем [в] Киев».

Отже, за цим рішенням уряду вбачалася, з одного боку, демонстрація ним своєї значимості та ваги, а з іншого – крився цинічний жест начебто політичної реабілітації вченого, якому милостиво дозволялось повернутись додому, проте вже у труні.

Похорон Михайла Грушевського за рахунок держави та призначення пенсії його родині, що загалом не було винятковим випадком, теж не вводило в оману сучасників, які вважали це даниною українського радянського уряду за звільнення від небезпечної для нього особи.

Вибір членів урядової комісії для організації похорону при ближчому розгляді в цілому не виглядає несподіваним та підпорядковується ієрархічно-номенклатурній логіці.

Головою призначеної урядом комісії був названий тодішній заступник голови РНК УСРР В. Порайко (одночасно – член оргбюро ЦК КП(б)У) (звісно, голові Раднаркому П. Любченку ставати на чолі цієї комісії не лічило, бо демонструвало б надмірне вшановування Грушевського з боку радянської влади, а це не входило до її завдань).

До комісії також ввійшли нарком освіти УСРР академік ВУАН Володимир Затонський (за сумісництвом – член політбюро ЦК КП(б)У та голова парторганізації ВУАН), а також керівництво ВУАН – президент ВУАН академік Олександр Богомолець, неодмінний секретар ВУАН академік О. Палладін та академік О. Корчак-Чепурківський.

Проте включення останнього виглядає дещо дивним, адже Корчак-Чепурківський був відсторонений від посади неодмінного секретаря ВУАН на початку 1934 р.

 Повідомлення про смерть М. Грушевського та постанова РНК УСРР, надруковані у газеті «Правда» 26 листопада 1934 р.

26 листопада 1934 р. в центральних союзних газетах «Правда» та «Известия» та всіх українських газетах, що виходили того дня, були надруковані одне під одним два стандартні повідомлення.

У першому йшлося, що «Рада Народних Комісарів УСРР з сумом повідомляє про смерть у м.  Кисловодську після важкої хвороби академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академії наук Михайла Сергійовича Грушевського».

Другим повідомленням була згадана вище постанова РНК УСРР про похорон М.С. Грушевського, але надрукована вона була без дати ухвалення та без підписів голови РНК УСРР П. Любченка та керівничого справами РНК УСРР Г. Дроба.

Ці замітки були набрані дрібним шрифтом та розташовані у «Правді» та «Известиях» на третій сторінці, українські газети знайшли місце цій сумній новині на другій чи четвертій сторінках.

Заголовку ці новини не мали, лише «Правда» більшим шрифтом сповіщала: «Помер академік М.С. Грушевський».

Отже, 26 листопада з’явилось перше повідомлення про смерть Грушевського, і було це повідомлення винятково офіційним – від імені РНК УСРР.

Український радянський уряд, використовуючи традиційну стислу мовну формулу скорботи («із сумом повідомляє») та акцентуючи виключно на академічних регаліях Михайла Грушевського, оголошував, що історик помер у Кисловодську і що сталось це внаслідок «важкої хвороби».

27 листопада 1934 р. одночасно у центральних радянських газетах – московських «Правде» та «Известиях» та київських «Комуністі» та «Вістях ВУЦВК» був надрукований один і той самий некролог на смерть М. Грушевського – відповідно російською та українською мовами та без підписів; всюди заголовком слугувало прізвище вченого із ініціалами у траурній рамці.

Дрібніші українські газети некролог не розміщували.

Ще раз хочу наголосити на цій одночасності публікації некрологу – і в центральній, і в українській пресі. Адже в літературі чомусь заведено було вважати, що спочатку некролог М. Грушевського був надрукований у «Правді», а вже потім передрукований в українських газетах.

Саме надрукований у «Правді» некролог цитувався, саме на нього робились посилання.

Ризикну припустити, що до поширення легенди про першопублікацію некрологу Грушевського у «Правді» може мати стосунок стаття відомого українського історика Федора Шевченка «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?». Вона була опублікована в «Українському історичному журналі» у 1966 р.

Своєю студією Ф. Шевченко фактично повернув раніше табуйоване ім'я Грушевського до вітчизняної історіографії, і зробив це він дуже майстерно.

«Восени цього року минуло 100 років з дня народження академіка АН УРСР і АН СРСР Михайла Сергійовича Грушевського, який, за визначенням газети „Правда“, „належав до числа найвидатніших буржуазних істориків України“», – писав Ф. Шевченко (курсив мій. – О.Ю.).

Тобто процитувавши вже у першому абзаці своєї статті формулу із некрологу М. Грушевського («належав до числа найвидатніших буржуазних істориків України»), але пославшись не на некролог, а на авторитет газети «Правда», де цей некролог був надрукований, Федір Шевченко de facto легітимізував Грушевського в радянському історичному дискурсі.

Погодьтесь, що саме посилання на некролог або ж на публікацію некрологу у газеті «Вісти ВУЦВК» чи навіть у київському «Комуністі» такого впливу б не мало.

Надалі ж дослідники зважали лише на згадку «Правды» і перевірку de visu (на власні очі) українських газет не робили, що і спричинилось до появи цього помилкового твердження про першу публікацію некрологу у Москві.

 Сторінка газети «Правда» від 27 листопада 1934 р., де був розміщений некролог М. Грушевського (виділений синім маркером). Зверніть увагу на розмір некрологу більшовички Смідович (виділений червоним).

Насамперед звернімо увагу на розміщення некрологу на газетних шпальтах та його оформлення.

«Правда» та «Известия» надрукували текст на третій сторінці своїх чисел, однак лише у «Правде» некролог одразу кидався в очі – він був розташований згори сторінки, двома колонками, в центрі некрологу був вміщений портрет Михайла Грушевського.

Втім, праворуч від цього некрологу історика зверху донизу двома колонками були надруковані одразу три некрологи на смерть старої більшовички Софії Смідович, причому із численними підписами її соратників та членів родини й дещо більшою за розміром (у порівнянні із портретом Грушевського) світлиною померлої, що візуально однозначно применшувало вагу некролога українського історика.

 Сторінка газети «Известия» від 27 листопада 1934 р. із некрологом М. Грушевського (виділений синім маркером).

А ось в «Известиях» некролог М. Грушевського розміщувався на сторінці внизу та зліва двома нерівномірними колонками (ліва довга, права – значно коротше), без портрета.

Через надруковану поруч гострополемічну статтю під іронічною назвою «Цыпленок тоже хочет жить», кегель шрифту назви якої вдвічі перевищував кегель траурного заголовку некрологу М. Грушевського, та великою за розміром відповідною світлиною птахівниці, що годує курей, він фактично на сторінці губився.

В українських газетах «Комуніст» та «Вісті ВУЦВК» розташування некролога М. Грушевського дивним чином співпало: і там, і там він був надрукований двома однаковими колонками внизу праворуч на другій сторінці газет, без портрету.

Під некрологом в обох газетах були опубліковані симетрично розміщені сповіщення про смерть Грушевського (у московських газетах їх не було) від наркомату освіти УСРР та президії ВУАН (до речі, більше жодна установа, організація чи колектив подібного сповіщення не надрукувала).

Сторінка газети «Комуніст» від 27 листопада 1934 р. із некрологом М. Грушевського та траурними повідомленнями (виділені синім маркером).

І саме у цьому офіційному некролозі була вказана помилкова дата смерті вченого – 25 листопада 1934 р. Нісенітниця. В офіційному некролозі – помилкова дата смерті! Чому?

Переконана, владі було байдуже, коли вчений помер. На відміну від самого факту смерті дата не мала принципового значення, щоб її спеціально фальшувати. Думається, мав місце або технічний хибодрук, або, що вірогідніше, сталась банальна помилка через особливості тогочасного так званого радянського революційного календаря.

Справа у тому, що у 1931–1940 рр. в СРСР існувала шестиденка, що складалася із п’яти робочих днів та одного вихідного. При шестиденці місяць ділився на п’ять шестиденок, що починались 1-го, 7-го, 13-го, 19-го та 25-го числа. Наприкінці шестиденки був вихідний день, себто він випадав на 6-е, 12-е, 18-е, 24-е та 30-е числа. У лютому вихідний призначався на кінець місяця або переносився на 1-е березня. 31-ші числа вважались надурочними робочими днями.

У побуті громадяни СРСР використовували дві назви днів тижня: звичайний (з понеділка до неділі) та порядковий номер у шестиденці (перший день шестиденки, другий день шестиденки, шостий день шестиденки, або вихідний). Це зафіксовано у відривних календарях та газетах 1930-х рр.

Львівські газети 1850—1939: від москвофільських до націоналістичних

Грушевський помер вдень 24 листопада 1934 р., що припав на суботу, шостий день шестиденки. 25 листопада, неділя, офіційно був робочим днем, бо був першим днем шестиденки, однак газети в УСРР того дня не виходили, оскільки напередодні був вихідний і друкарні не працювали. Тому перші повідомлення про смерть історика з’явились не наступного 25 числа, а вкупі із надрукованою постановою РНК УСРР побачили світ через день, 26 листопада, коли вийшли чергові номери газет, що були набрані ввечері 25 листопада.

Можна припустити, що у Києві під час підготовки некрологу 25-го числа написали, що «Грушевський помер вчора після важкої хвороби у Кисловодську…». Однак день 26 листопада, імовірно, пішов на узгодження тексту із вищим партійним керівництвом у Москві, де механічно виправили «вчора» на «25 листопада», і газети вийшли 27 листопада із некрологом саме в такій редакції.

Можливо, цю помилку і помітили, проте виправляти її ніхто не наважився, особливо після того, як ця дата була оприлюднена у газеті «Правда».

Цей феномен свого часу дуже дотепно прокоментувала Світлана Панькова. Наголошуючи на ролі центрального друкованого органу ЦК ВКП(б), де за визначенням не могло бути жодної помилки, вона проілюструвала безмежну довіру радянських людей до інформації в цій газеті афоризмом «Ну як же ж „Правді“ не вірити!».

Для контрасту із радянським офіційним некрологом варто подивитись на першу сторінку львівської газети «Діло» за 28 листопада 1934 р. із некрологом Михайла Грушевського. «Сумна вістка докотилася сьогодні з Москви до Львова: закінчив своє життя … один із найвизначніших синів нашого народу…».

28 листопада 1934 р. інформацію про похорон Грушевського поширили лише «Вісті ВУЦВК». У газеті було подано коротке повідомлення урядової комісії про те, що «тіло академіка Грушевського М. С. прибуває до Києва 28 листопада і буде виставлене в конференц-залі Всеукраїнської академії наук. Доступ від 13-ої год. Винос тіла 28/ХІ о 15 год. 30 хв. на Байкове кладовище».

Однак поїзд з Кисловодську затримався і похорон було вирішено перенести на наступний день.

29 листопада «Вісті ВУЦВК» опублікували скорочену версію поданої у «Правде» замітки, але оформлену вже як офіційне повідомлення урядової комісії про перенесення похорону М. Грушевського на 29 листопада. Водночас додавалось, що доступ до тіла цього дня буде відкрито з 10-ї ранку, а о 13-й годині відбудеться винос тіла.

Інші газети цю інформацію проігнорували.

Натомість 30 листопада звіт про похорон М. Грушевського подала українська преса, друкуючи в різних газетах один і той самий текст слово в слово.

Повідомлялось, що 28 листопада з 18-ої години труна з тілом академіка була виставлена в конференц-залі ВУАН. Біля труни весь час змінювалась почесна варта. В останній зміні почесної варти стояли члени урядової комісії з організації похорону (були названі В. Порайко, В. Затонський, О. Богомолець та О. Палладін).

29 листопада о першій дня «відбувся похорон» (насправді – почалась траурна церемонія виносу труни). Труну на руках винесли «тт. Порайко, Затонський, акад. Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський, Семковський та інш. і поставили на прикрашений квітами катафалк».

Перераховувались також ті, хто був присутній на похороні: вчені, члени Академії наук, працівники наукових закладів, друзі небіжчика. Громадськість інформували, що біля могили з промовами, «присвяченими діяльності померлого академіка Грушевського», виступилинарком освіти Затонський та президент ВУАН академік Богомолець.

Завершувалось офіційне звідомлення скромним сповіщенням, що «на могилу покладені вінки від Наркомосвіти, ВУАН та деяких інш. організацій».

Лише газета «Більшовик» вмістила поруч із цим повідомленням портрет М.С. Грушевського, всі інші газети розміщували інформацію так, щоб вона не одразу кидалась в очі: внизу сторінки дрібним шрифтом (як «Вісті ВУЦВК») або серед розділу «Оголошення» (як у «Комуністі», де ця інформація була подана над шаховим етюдом).

На відміну від «Известий», де після офіційного некрологу матеріалів про похорон М. Грушевського не з’являлось, 30 листопада «Правда» також повідомляла про похорон вченого. Це був не офіціоз від імені урядової комісії, а знову інформація власного кореспондента, хоча й стисла.

Сповіщалось, що 29 листопада відбувся похорон, що в останній почесній варті біля тіла покійного у конференц-залі ВУАН стояли заступник голови РНК УСРР В. Порайко, нарком освіти В. Затонський та академік О. Богомолець (без означення, що Богомолець є президентом ВУАН) та що біля могили з промовами виступили «тов. Затонский и академик Богомолец».

Більше у «Правді» сповіщень, пов’язаних із смертю та похороном М. Грушевського, не було.

Фарисейство із похороном М. Грушевського та офіційним вшануванням його як «видатного вченого», «академіка Радянської України», що начебто визнав переваги соціалізму, далі закріплювалось передруком єдиного офіційного некролога на його смерть.

1 грудня 1934 р. згаданий некролог слово в слово передрукував орган правління Спілки радянських письменників України щотижневик «Літературна газета», а далі – низка журналів, попри те, що некрологи в них друкувались нечасто та мали переважно характер коротеньких звідомлень про смерть того або того діяча.

Мабуть, рекордсменом за кількістю великих за розміром некрологів, надрукованих в одному журнальному номері, можна вважати останнє у 1934 р. число «Червоного Шляху», що відкривалось портретом вбитого Сергія Кірова та розлогим некрологічним розділом на його смерть, а завершувалося традиційним офіційним текстом некрологу М. Грушевського.

Першим влучно зауважив таке дивне поєднання у журналі некрологів Кірову та Грушевському історик Сергій Плохій[x].

Сторінка із числа «Наукових записок Інституту історії матеріальної культури» із офіційним некрологом М.Грушевського (№ 5-6 за 1935 рік).

Потім цей некролог передрукував офіційний академічний журнал «Вісті ВУАН» та єдиний на той час в УСРР журнал історичного профілю «Наукові записки Інституту історії матеріальної культури».

Жодного, повторю – жодного! – іншого некрологу на смерть Михайла Грушевського в радянській Україні надруковано не було.

Це був абсолютно унікальний випадок – адже навіть ще два роки перед тим, коли помер інший визначний український історик Дмитро Багалій, крім офіційного тексту некрологу, опублікованого у газетах були ще й авторські некрологи.

На жаль, помилка із датою смерті в офіційному радянському некролозі поширилась далі. Саме на основі цього тексту писались некрологи за кордоном і це призвело до тиражування помилки, адже мало кому могло спасти на думку, що офіційний некролог може містити прорахунок такого штибу.

Зрештою, у частині некрологів або некрологічних заміток подавалась правильна дата смерті М.С. Грушевського, і ці тексти мають надалі стати предметом спеціальних джерелознавчих досліджень, бо очевидно писались на основі інших джерел. Правильна дата смерті вченого була, безперечно, відома за межами радянської України, однак згодом її було витіснено.

Виявлена помилка із датою смерті Михайла Грушевського потребує безперечного виправлення, особливо зважаючи на 80-річчя від дня смерті історика, що припадає на 24 листопада 2014 р.

Це перероблена версія статті, що вперше у ширшій редакції була надрукована під назвою «Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського» у науковому виданні «Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки» (вип.22, К.: Інститут історії України НАН України, 2013).

Оксана Юркова, кандидат історичних наук

17 жовтня

Інші дати
Народився Володимир Жаботинський
(1880, м. Одеса – 1940) – єврейський письменник і публіцист, ідеолог та один з лідерів сіоністського руху.
Розгорнути
Народився Яків Головацький
(1814, с. Чепелі, Львівська область – 1888), український лінгвіст, етнограф, фольклорист, поет, священик і педагог. Співзасновник об»єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Найважливіша праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі. кн. 1-4.»
Солоденька рідна мово, Як би-м тя рад вчути! Із глубини серця свого Рад би-м піснь добути. Проспіваю співаночки, Де-но які знаю, Як би-м учув голосочок Із рідного краю. (Яків Головацький)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі