chrome firefox opera safari iexplorer

Чому варто повчитися в дітей

04 серпня 2015 о 17:09
ua.racurs.ua

Діти — це мовби постійно діючий завод радості. Вони завжди готові радіти. Ви замислювалися, чому це так?
Роману два з половиною роки. І він уміє жити. Йому завжди добре саме там, де він є тепер. Перевірено навіть дитячим садком. Мама хлопчика розповідає: «Привела Ромку й думаю – ну, зараз почнеться! А він пішов собі гратися. Приходжу – обідає за столиком. Оглянувся, привітався, але поки не доїв, до мене не вибіг». Коли ж вийшли, переключився на прогулянку з мамою.

І мені подумалось: який щасливий хлопчик! Дорослі складають цілі релігійно-філософські системи, роками медитують, щоб досягти такого дзену! Отож і виникло питання: чому ще ми могли б повчитися в наших дітей?

В основу цієї статті я поклала відомі Ісусові слова: «Якщо не будете як діти, не увійдете у Царство Боже». Захотілося розібратися: то як же це – бути як діти?

Звісно, малюки розвиваються стрімко, в кожного віку свої особливості (зрештою, як і в кожної дитини своя вдача й темпи розвитку), тому ми зосередимося на такому, сказати б, райському дошкільному віці. І, звісно ж, дитячі якості беремо узагальнено – ми ж вчимося найкращому!

Отже, найперша порада випливає з головного уроку Ромчика – жити в моменті, тут-і-тепер. Саме з цієї щасливої якості дитинства випливають і всі решта, про які йтиметься далі.

Діти вміють жити в моменті, тут-і-тепер

Діти вміють жити в моменті, тут-і-тепер

Пригадайте, коли востаннє вам вдавалося «увійти у мить», у саму її серцевину, коли живеш лише тим, що в тебе є зараз, не озираючись на минуле і не відволікаючись на майбутнє? Глибше там завжди якісь дари. До одного такого відкриття, наприклад, веде медитація «Вікно» відомого індійського ченця-єзуїта Ентоні де Мелло з його книги духовних вправ «Джерела»:

Вслухайся в шум дощу…

Які асоціації викликає він у тебе?

Які спогади?

 

Придивись до благодатної дії дощу на дерева,

що насичуються тим благословенням з небес…

 

Придивись, як дощ діє на птахів…

 

Поглянь, як земля відгукується

на ту воду,

котра пробуджує життя

у висхлому на порох ґрунті.

 

Дивись на листя…

На ту свіжу молоду парость,

яка зроджується до життя…

І на те старе листя, яке завдяки дощу

затримається на деревах дрібку довше…

 

Придивись до хмар…

Звідки вони пливуть…

Куди відходять…

Спробуй помандрувати разом із ними

від початку і до кінця…

 

Поглянь на краплі дощу, що падають

на порепану землю…

На дерева…

На покрівлі…

 

Уяви собі, що та волога клубочиться у хмарах…

А тепер – що вона прибирає

форми та індивідуальності в краплинах,

які потім сиплються на землю дощем і гинуть…

 

Приглянься до крапель на твоєму вікні…

Спершу вони падають на скло порізно…

Згодом зливаються в маленький струмочок,

поєднуючись з іншими поодинокими краплинами,

і несуть їх кудись…

 

Подивись, що те саме діється

з хмарами

і деревами,

і листям,

і птаством,

і звірми,

і людьми,

і з тобою самим…

 

Ми теж стоїмо порізно…

Але тільки для того, аби струмінь життя захопив нас

і поніс кудись у даль…

Пригадую схожий стан одного разу в Лебедівці на Одещині. Сонце вже сідало, скісне проміння падало в море, і все од нього було ніби в золотому тумані: люди на пляжі, що вже збиралися додому, чайки над ними… І звуків не чути, лише шум моря в останніх променях сонця. У цьому моменті було так добре, що не хотілося з нього виходити. Я відчула дивовижну єдність з усіма людьми: мовби вони, і чайки, й сонце, й море – це те саме продовження мене, ми не те що випадково разом у цій точці часу й простору, ми одне ціле. Так народжується гармонія зі світом.

Власне, далі хочеться згадати про дитячу цілісність. Якось племінник Данило вперше склав робота. Ставить на стіл, відходить трохи далі й милується:

– Глянь, який класний робот!

І задумливо так додає:

– У мене серце сміється, і шлунок, і руки й ноги, геть усе! Од радості...

Діти ще не втратили контакту зі своїм тілом, вони сприймають себе цілісно і приймають повністю. Відтак – їм легше відкриватися світові, адже ще не нажито того чеховського «футляра» із комплексів, установок, страхів, що сковують та обмежують, виступаючи таким собі фільтром, кривим дзеркалом, що спотворює і сприйняття світу, і наші прояви в ньому.

Звідси випливає ще одна щаслива якість дитинства – безпосередність. Діти говорять те, що думають. Роблять те, що хочуть. Реагують щиро, одразу розряджаючи всі емоції. А це вкрай несприятливе середовище для хитрості, корисливості, помисливості, брехливості – усіх отих «бактерій» нашої душі, які люблять тінь. Власне, оця миттєва розрядка емоцій веде до ще однієї «святої» якості, якій згодом у дорослому віці вчитися та вчитися – діти не тримають образ. Усі їхні невдоволення, обурення й образи – як короткий літній дощик, якого за мить і не згадаєш на сонечку.

Діти не сумніваються в нашій любові

Діти не сумніваються в нашій любові

А все чому? Діти не сумніваються в нашій любові. Якось я ледве вклала спати вдень похресника Ігоря, виходжу в сад у радісному передчутті кількох годин безтурботного часу, але минає півгодини… й на порозі з’являється Ігор. З такою радістю в очах, мовби він щойно з боєм вирвався з обіймів Морфея, щоб нарешті ми знову були разом, ура! І що ти тут скажеш, окрім ура?..

У шведського дитячого письменника Ульфа Старка є прекрасна повість «Мій друг Персі, Бофало Біл і я» (у 2008 році вийшла в українському перекладі у видавництві «Теза») – про літні канікули двох друзів на острові в морі. Так–от, отой Персі – як мій Ігор. Він настільки впевнений у дружбі й прихильності рефлексивного й нерішучого Ульфа, що зрештою переконує в тому й останнього, і все його не сказати б ідеальне сімейство. Адже він бачить одразу головне: часто під буркотінням, невдоволеністю та й відвертими спалахами гніву ближніх ховається потреба любові й турботи, та й просто вірності, й цю глибину можна знайти, упевнено пробравшись крізь товщу всього другорядного.

Ідеальне сімейство

Ідеальне сімейство

Звідси виходимо на віру, а відтак – довіру. Діти беззастережно довіряють батькам не лише своє життя, а й усі свої турботи. Уявіть, як ви йдете вулицею за ручку з малюком – він дуже турбуватиметься про те, куди ви його ведете і як ви звідти повертатиметеся? Власне, саме про таку віру йдеться в Євангелії. Для невіруючих людей це може бути довіра своїй інтуїції, голосу своєї душі. Який, скажімо, кличе займатися улюбленою справою попри голос розуму, що нагадує про її непрестижність… Тому ж психолог і радить згадати улюблену справу дитинства, щоб відновити втрачений зв’язок зі своєю душею.

І зверніть увагу: діти беруться до улюбленої справи, як до сотворення світу. Згадайте, як ваше маля ліпить піщаний замок на березі моря чи озера. Та для нього важливішої справи немає на світі!

«Дорослою мовою» це міг би перекласти відомий дослідник і популяризатор дзен–буддизму на Заході Дайсецу Судзукі. В книжці «Основи дзен–буддизму» він цитує мондо – діалог між учнем та вчителем:

«Чернець:

– Мені відомо, що коли лев кидається на свого супротивника, хай то заєць чи слон, він використовує всю свою силу. Скажіть, будь ласка, що це за сила?

Вчитель:

– Дух щирості (буквально «сила правди»).

Щирість, тобто правдивість чи активізація всього єства, є, за словами Ринзая, стан, у якому «все єство включається в роботу», коли нічого не залишається в резерві, ніщо не виражається опосередковано, ніщо не витрачається даремно. Коли людина живе подібним чином, її називають золотогривим левом; вона є символом мужності, щирості й чистосердечності; вона Бого–людина; вона не проявлення, а сама Реальність, адже за нею нічого не стоїть, вона «вся істина», «сама суть».

Ну або – ближче – з апостола Павла. У першому посланні до Коринтян він писав: «Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! І кожен змагун від усього стримується; вони ж – щоб тлінний прийняти вінок, але ми – щоб нетлінний. Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немовби повітря б’ючи».

Причому помітьте: діти настільки заклопотані власною справою, що не заморочуються повчанням та осудженням інших. Вони в постійному процесі пізнання світу, а тут не буває відчуття завершеності – ось я, мовляв, усе збагнув і тепер розумніший за інших.

Процес пізнання поєднується з творчістю. Яку, знову ж таки, можна порівняти зі створенням світу. Адже для дітей усе вперше. Коли вони починають говорити – можна видавати цілі словники їхніх дотепних неологізмів. А за дитячими малюнками, як у дзеркалі, проглядається стан душі. Коли психологи йдуть до травмованих війною дітей, вони беруть із собою фарби й олівці, глину й пластилін, адже добре знають: саме у творчому процесі дитина розкривається повністю. Творити для неї – настільки природно, як дихати. Це вже потім, у дорослому віці, ця «пам’ять Творця» замулюється в буднях, і ми дозволяємо собі виконувати щоденні обов’язки механічно й рутинно, дедалі більше заглиблюючись у депресії. Між тим кожну роботу можна виконати творчо!

А де творчість – там і радість. Погодьтеся: діти – це мовби постійно діючий завод радості. Вони завжди готові радіти. Ви замислювалися, чому так? Іноді мені здається, що радість – це якась основа тієї незримої тканини, з якої виткано наші душі. І саме в дітях, ще не замулених життєвими буднями, це видно найкраще… Пригадуєте оте євангельське: «Завжди радійте!»? Здавалося б, ну як про це можна закликати так імперативно? Було б чому… А може – саме таким чином, відновлюючи в собі цю первісно закладену радість, легше добратися й до тієї справжньої «тканини» душі? А там… Власне, ось ми й підійшли до головної якості, якій варто би повчитися в наших дітей: це готовність до дива. Вони ж справді його чекають. І який дід Мороз чи Святий Миколай утримається від подарунка?

 

Джерело: Ракус
Розділи: Новини освіти

26 липня

Інші дати
Народився Володимир Винниченко
(1880, м.Кіровоград  - 1951) — український письменник, драматург, художник, політичний і державний діяч. Співавтор Універсалів Української Народної Республіки, голова першого українського уряду (Генерального секретаріату). Автор тритомної  мемуарно-публіцистичної праці «Відродження нації», першого українського фантастичного роману «Сонячна машина».
«Чудний наш народ - і сильний, і сумний... Мав героїв - і ніхто їх не знав... Усе життя любив волю - і все життя жив рабом... Утворив багатство пісні - і сам її не знає...» (Володимир Винниченко)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі