Усе життя і творчість Миколи Гоголя оповиті легендами і таємницями. Павло Михед — доктор філології, керівник Гоголівського центру при Ніжинському державному університеті пов'язує ці обставини з історією народження видатного письменника, а точніше – з містичними подіями, що сталися при цьому.
Відомо, що двоє перших дітей його батьків народилися мертвими. Ось тоді Марія Іванівна й дала обітницю: якщо народиться у неї син, назвати його Миколою на честь чудотворного образу Миколи Диканського. Через це письменник, за словами його сестри Ольги, «любив згадувати про те, чому назвали його Миколою».
Містичні настрої зміцнилися після смерті дев'ятирічного брата Івана. У глибоко релігійній свідомості Гоголя закріпилася думка, що Господь чомусь благоволить до нього і не випадково оберігає саме його. Гоголь щиро й завзято повірив у те, що Бог визначив йому особливу долю. Отож життя у Римі — столиці апостолів, і поїздка до Гробу Господнього в Єрусалим розглядалися ним як своєрідний проект власного апостольства.
Про те, що не лише поява Гоголя на світ була пов'язана з містичними подіями чи, як то кажуть, Божественним Промислом, постійно говорили у родині майбутнього письменника, переповідаючи сімейні легенди, які з дитинства знав і сам Микола.
Йдеться, зокрема, про з'явлення Богородиці Василю Опанасовичу, батькові Гоголя, що наснилася йому після відвідин церкви в Охтирці, куди він поїхав, будучи важко хворим. Як розповідала мати письменника, Марія Іванівна, у листі до С. Аксакова:
«Когда Вас. Аф-вич Гоголь приезжал в каникулы домой, и в то время ездил со своей матушкой в Ахтырку, Харьковской губернии, на богомолье, там єсть чудовный образ божьей матери, они были там в обедне, отправляли молебен и остались там ночевать, и он видел во сне тот же храм. Он стоял в нем по левую сторону; вдруг царские врата створились, и вышла царица в порфире и короне и начала говорить к нему при других словах, которых он не помнил: «Ты будешь одержим многими болезнями... но то все пройдет». Царица небесная сказала ему: «Ты выздоровеешь, женишься, и вот твоя жена». Выговоря зти слова, подняла вверх руку, и он увидел у ее ног маленькое дитя, сидящее на полу, которого черты врезались в его памяти».
Василь Опанасович забув цей сон, але через декілька років у містечку Яреськах, куди сім'я їздила на молебень до церкви, він побачив у домі тітки майбутньої дружини на руках годувальниці семимісячне маля. Він ясно розгледів обличчя дитини, на яке в його давньому сні вказувала Богородиця. Він нікому не розповідав про це, але почав часто бувати у домі і залюбки грався з дитиною, дивуючи дорослих своїм завзяттям. Коли майбутній дружині мало виповнитись чотирнадцять років, Василь Опанасович знову побачив той самий сон і у тому самому храмі, але тепер не царські ворота відкрились, а бічні вівтаря, і вийшла дівиця у білому платті з блискучою короною на голові, краси небаченої, і, вказавши у лівий бік, сказала: «Ось твоя наречена». Там, за роботою перед маленьким столиком, сиділа дівчинка у білому платті, і мала ті самі риси обличчя. Після цього Василь Опанасович попросив руки ще юної Марії.
Протягом життя Миколи Васильовича із ним траплялося безліч пригод, що викликали нерозуміння, роздратування і повне несприйняття сучасників. Так, буваючи у батьківському маєтку у Василівці, він ночами любив блукати парковими алеями чи відвідував простих людей у сусідніх селах.
Загадковими виглядають також певні аспекти, які стосуються творчої спадщини письменника. Досі залишається незбагненним особливий гоголівський стиль написання, а також мотиви знищення фрагментів або й цілих творів. До того ж, і твори, і начерки всього літературного доробку Гоголя написані ним протягом п'яти років (1831—1836 рр.), а надалі вони лише поступово удосконалювались й перероблялись.
Чимало розмов і пліток по сьогоднішній день ходить і з приводу витоків того особливого містицизму, яким переповнені твори Гоголя.
Не менше запитань залишилося у дослідників життя письменника і щодо його стосунків із жінками. Друг Гоголя Сергій Аксаков неодноразово писав про почуття Миколи Васильовича до Олександри Смирнової-Рассет: «Смирнову он любил с увлечением, может быть, потому, что видел в ней кающуюся Магдалину и считал себя Спасителем ее души. По моєму же простому человеческому смыслу, Гоголь, несмотря на свою духовную высоту и чистоту, сам того не ведая, был несколько неравнодушен к Смирновой, блестящий ум которой и живость были тогда еще очаровательны».
На думку Володимира Шенрока із Смирновою-Рассет Гоголя «сблизила отчасти уже с самого начала горячая любовь обоих к Украине», причому «увлечение ее обществом дошло у Гоголя до того, что он заметно отдалился от других своих друзей».
Доволі утаємниченими були і закордонні мандрівки Гоголя, в яких, за свідченнями очевидців, він міг або впадати в депресію та навіть схилятися до думки про монастир і відмову від світського життя, або ж перебувати у надзвичайно підвищеному і навіть збудженому настрої.
В період цих душевних роздумів у листі до Смирнової від 24 грудня 1844 року Гоголь пише:
«На зто вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой — явный знак того, что они должны дополнять одна другую. Для этого самы истории их прошедшего были даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, потом, слившись воєдино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве. На сочинениях же моих — не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом».
Так само, як і народження, ореолом містики оповиті й обставини смерті Миколи Гоголя. Про це яскраво свідчать листи самого письменника та спогади його друзів та лікарів.
Не передчуваючи наближення смерті, Гоголь працював з любов'ю і натхненням. За роботу брався зранку, писав до обіду, потім обов'язково виходив з двору на прогулянку, а одразу по обіді практично завжди повертався в свою кімнату і сідав за роботу. Проте, час від часу, без будь-яких явних на те причин, він поринав у депресію; найменші дрібниці впливали на його самопочуття і могли вивести з рівноваги.
Олексій Тарасенков, відомий на той час медик, головний лікар Шереметівської лікарні в Москві, який лікував Гоголя в останні дні його життя, описує у своїх спогадах випадок, що стався в новорічну ніч 1852 року (року смерті письменника):
«В ночь на новый 1852 год, входя из своей комнаты наверх, он нечаянно встретил на пороге доктора, выходившего из комнат хозяина дома. Гааз (лікар — Авт.) ломаным русским языком старался сказать ему приветствие и, между прочим, думая выразить мысль одного писателя, сказал, что желает ему такого нового года, который даровал бы ему вечный год. Присутствовавшие заметили тут же, что эти слова произвели на Гоголя невыгодное влияние и как бы поселили в нем уныние».
За дев'ять днів до Масляної та фактично за місяць до своєї смерті, Гоголь бачився з Йосипом Бодянським. Подив останнього викликало, що письменник якраз займався коректурою своїх творів, які вже отримали значну популярність, Гоголь на його закиди сказав: «По смерти моей, как хотите, так и распоряжайтесь».
А згодом гукнув свого слугу українською мовою і звернувся до Бодянського: «...Я в следующее воскресенье собираюсь угостить вас двумя-тремя напевами нашей Малороссии, которые очень мило Н.С. положила на ноты с моего козлиного пенья; да при зтом упьемся и прежними нашими песнями».
Однак, цієї вечірки, так і не відбулося: померла дружина поета Хомякова, з якою Гоголь був у дружніх стосунках, хрестив її сина та вважав однією з найдостойніших жінок, з тих, що зустрічав у своєму житті. Смерть її, що сталася після короткої хвороби, дуже сильно вплинула на письменника, і хоча він знаходив в собі сили втішати овдовілого чоловіка, з того часу близькі почали помічати за ним замкнутість та прагнення до усамітнення. Біля гробу померлої Гоголь сказав: «Ничто не может быть торжественнее смерти, жизнь не была бы так прекрасна, если бы не было смерти».
Судячи зі спогадів, на саму Масляну Гоголь ще був здоровий, якщо не брати до уваги його пригніченість та похмурість. Його лікар Олексій Тарасенков свідчить про те, що наприкінці першого тижня посту, ані гарячкового стану, ані якоїсь особливої форми хвороби у Гоголя не було. І лише за три дні до своєї смерті він зліг, але й тоді не можна було помітити явного ураження якогось органу, а тим більше симптомів, що свідчили б про можливу загрозу життю. Справжнє марення і раптове падіння сил з'явилися лише за декілька годин до смерті.
Слід також ще раз звернути увагу на те, що Гоголь взагалі не довіряв медицині і лікарям зокрема. Ще живучи у Римі, й важко захворівши, він одужав без медичної допомоги і вважав це чудом. Він казав: «Ежели будет угодно богу, чтоб я жил ещё, — буду жив».
Відомо, що за кілька днів до своєї смерті Гоголь спалив свої останні рукописи.
"На зтой же неделе (с понедельника на вторник ночью) Николай Васильевич велел своєму мальчику раскрыть печную трубу, вынул из шкапа большую кипу писанных тетрадей, положил в печь и зажег их. Мальчик заметил ему: «Зачем вы зто делаете? Может, они и пригодятся еще». Гоголь его не слушал; и когда почти все сгорело, он долго еще сидел, задумавшись, потом заплакал и велел пригласить к себе графа. Когда тот вошел, он показал ему догорающие листы бумаг и с горестью сказал: «Вот что я сделал! Хотел было сжечь некоторые вещи, давно на то приготовленные, а сжег все! Как лукавый силен — вот он к чему меня подвигнул! А я было там много дельного уяснил и изложил. Это был венец моей работы; из него могли бы все понять и то, что неясно у меня было в прежних сочинениях!».
Останні дні свого життя Гоголь тяжко страждав. Хвороба прогресувала, він втрачав сили швидко й безповоротно. Гоголь весь час намагався проводити сидячи за столом. В понеділок (за три дні до смерті) він приліг, не скидаючи ані халату, ані чобіт і вже більше не вставав з ліжка. Два дні він пролежав мовчки, з заплющеними очима та не підпускаючи до себе лікарів. Дрімав. Час від часу просив пити. В середу (за день до смерті) зібрався консиліум відомих на той час лікарів, стан хворого залишався незмінним. Після насильного огляду, Гоголь слабким голосом попросив його не турбувати. Ввечері, під час чергових лікарських процедур він втратив свідомість, опритомнівши, він вже не просив пити, не перевертався, лежав, заплющивши очі, і не сказав більше жодного слова.
Зі спогадів Тарасенкова:
«...В десятом часу утра в четверг 21 февраля 1852 года я спешу приехать ранее консультантов, которые назначили быть в десять, ...но уже нашел не Го¬голя, а труп его.
...Когда я пришел, уже успели осмотреть его шкафы, где не нашли ни им писанных тетрадей, ни денег; уже его одели в сюртук, в котором он ходил, уже положили на стол по обычному порядку и приготовились к панихиде».
Р.S.
Цікаво, що ще у 1836 році, коли Гоголю було всього 27 років, ніби передчуваючи свою долю, у листі до Василя Жуковського він написав: «Знаю, что мое имя после меня будет счастливее меня, и потомки тех же земляков моих, может быть с глазами, влажными от слез, принесут примиренне моей тени». Ці слова стали пророчими.
* З книги Миколи Томенка «Український романтик Микола Гоголь»
