У селі Пшеничники Тисменицького району на Івано-Франківщині відновлені розкопки, які розпочали минулого року. Це 68-і розкопки історико-просвітницького товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. І вони виявилися одними з найстрашніших: зі знайдених понад двох сотень скелетів кожний п’ятий – дитячий. Це масове поховання жертв комуністичного терору датується 1940 роком. Припускають, що мотиви нищення людей були не лише політичні, а й «квартирно-матеріальні», тобто побутові.

Для судмедексперта-криміналіста Омеляна Левицького це теж 68-і розкопки. У 1989-му він був серед тих, хто проводив дослідження в урочищі Дем’янів Лаз під Івано-Франківськом. Тоді у трьох могилах знайшли останки більш як півтисячі людей.

В урочищі Підгородище біля Пшеничників, як зізнається Омелян Левицький, працювати тяжче.

«Розміри цієї ділянки розкопок величезні. В Дем’яновому Лазі – 144 квадратні метри, у трьох ямах. А тут – 4 тисячі квадратних метрів, 40 арів землі. Дем’янів Лаз у 28 разів менший від Пшеничників. Таку масу ґрунту «перелопатити» – це велика праця», – каже він.

«У 1940-му галичан нищили не лише з політичних мотивів»

Для представників «Меморіалу» дивним видався факт, що в селі Пшеничники стояв гарнізон НКВС. Після 1944 року для галицьких сіл це була звична річ, але не у 1940-му, за часів «перших совітів».

Зі свідчень старожилів дізналися, що гарнізон займався похованням в’язнів зі Станіславської, Тисменицької і Тлумацької тюрем. За словами Василя Тимківа, який очолював групу дослідників «Меморіалу», знахідки виявилися жахливими.

«Енкаведисти привозили в село у вантажівках вбитих людей, частково серед них були і живі в’язні. Що особливо вразило дослідників і підтвердило свідчення людей, – серед тих вбитих були і діти. От ми знайшли тіло матері з маленькою дитиною на руках, яку вона стискає в передсмертних обіймах», – розповідає дослідник.

Зі знайдених минулого року 170 останків 40 – дитячі; є вони і серед 50 скелетів з цьогорічних розкопок. Представники «Меморіалу» показують маленькі кісточки, непрорізані зуби, а ще залізні гаки з тіл убитих.

Вони кажуть: людей вбивали не поспішаючи, бо не знайдені рештки одягу. Зате після приходу німців у 1941-му стало відомо про цілі склади в катівнях НКВС, заповнені вбранням як «панським», так і гуцульським.

На деяких кістках – сліди тортур. Особливо акцентують, що це ще не був час національно-визвольної боротьби, каже член «Меморіалу» Богдан Борович.

«В Дем’яновому Лазі стріляли – часу не було: 41-й рік. А 1939–1940 роки – час був. Тож одна з гіпотез дуже ймовірна, що це був час вирішення житлового й економічного питання тих «визволителів», які приїхали сюди. Одразу вирішили і житлове питання, і матеріальне».

Не були поховані, були сховані

Голова обласного «Меморіалу» Степан Каспрук сумнівається, що за сьогоднішньої ситуації в країні такі дослідження матимуть державну підтримку. Прикладом є урядові рішення щодо Биківні, які не сприяють правдивому вивченню історії. На Прикарпатті хоч деяке фінансування забезпечується завдяки обласній Програмі пошуку та перепоховання жертв тоталітарних режимів.

На розкопках в основному працюють члени обласного «Меморіалу» та семінаристи. Є дані, що в ті часи були вбиті 300 семінаристів Станіславської духовної семінарії, однак дотепер не вдається встановити жодного імені.

Генеральний вікарій Івано-Франківської єпархії УГКЦ Олег Каськів каже, що такі поховання – це біль не лише церкви, а й усього українського народу. Загиблих потрібно перепоховати «ради того, щоб сповнити християнський обов’язок», каже він: «Адже ті люди не були похоронені. Кинуті, вивезені, висипані чи в якийсь інший спосіб вони були там, скажемо, сховані. Постараємось поховати їх по-християнськи».

Кожного дня розкопок в урочищі Підгородище священики проводять панахиди безпосередньо на місці захоронень. Тут встановили залізний хрест, а на ньому – вишитий рушник.