Із кожним роком у світі зростає кількість хворих на ВІЛ/СНІД. Ця тривожна тенденція не оминула й Україну. Найбільше непокоїть ситуація у містах–мільйонниках. Зокрема, у Києві на диспансерному обліку нині перебуває 10 тисяч ВІЛ–інфікованих, 560 із них — діти до 14 років. Щороку в столиці від недуги помирає 200–300 людей.
Хоча реальна ситуація, припускають експерти, значно сумніша. Контрольний аналіз крові на СНІД здають не всі, тож багато людей можуть навіть не здогадуватися, що є носіями вірусу. Скажімо, цього року тест на ВІЛ/СНІД пройшли лише 10% столичних жителів. З них 40 % — вагітні жінки та 26% — донори крові, для яких такий аналіз є обов’язковим.
Останні три роки у столиці діяла цільова програма з профілактики захворювання на ВІЛ та подолання епідемії. Однак термін її дії завершується, а нового документа міська влада досі не розробила. І це — не єдина проблема, кажуть у Київському міському відділенні Всеукраїнської благодійної організації «Мережа людей, що живуть із ВІЛ».
«У 2013 році на реалізацію програми мали б виділити 112 млн. грн., насправді ж ці гроші зекономили. Не надійшли кошти на лікування і профілактику СНІДу серед молоді та груп ризику. А останнім часом хворих на ВІЛ буквально ігнорують», — обурюється представник «Мережі людей, що живуть із ВІЛ» Олександр Равцев. За два роки, додає пан Равцев, завершиться ще й програма Глобального фонду з протидії СНІДу, туберкульозу та малярії в Україні. І якщо при цьому міська програма залишатиметься декларативною, страшно уявити, як зростуть показники захворювання. А Київ уже зараз — на четвертому місці за рівнем смертності від СНІДу в Україні.
Голова правління ВБО Віталій Ткачук 13 років живе з ВІЛ, тож на власному досвіді знає, як ведеться таким пацієнтам у столиці: «Нас не вважають за людей. «Швидка допомога» не хоче приїжджати до нас на виклики, наших дітей не беруть до садочків, шкіл, нас не поспішають приймати у лікарнях. Мені робили операцію у коридорі, бо вільної операційної в лікарні «не знайшлося». І навіть за таких умов я ледве вмовив лікаря допомогти мені. Переважна більшість ВІЛ–позитивних хворих мають ще й туберкульоз, лікування якого повинно бути безкоштовним. Але цього також немає».
Під час «круглого столу», організованого «Мережею», мати хворого на ВІЛ, який помер саме від туберкульозу, розповіла, як лікували її сина у Київському тубдиспансері: «Ліків немає, лікаря не докличешся, і навіть рецепта на ліки не випросиш. Сина одразу поклали у загальну палату до хворих із відкритою формою туберкульозу. До тварин краще ставляться, ніж до хворих».
«10 днів мого лікування коштують 4 тисячі гривень, — розповідає киянка Наталія, хвора на ВІЛ і туберкульоз. — Яких зусиль мені коштує постійно добиватися, майже силоміць вибивати в лікарні необхідні препарати. Постійні скандали та сварки. Інакше не можна: мовчатимеш — помреш. Про рівень освіти наших лікарів узагалі мовчу. Мені з 2005 року не могли підтвердити, що я дійсно хвора на туберкульоз».
За «круглим столом» було два порожні місця. На одному мала сидіти активна учасниця «Мережі», яка в серпні померла від туберкульозу. «Така доля чекає на майже половину ВІЛ–позитивних, — каже виконавчий директор ВБО Лада Булах. — Скоро нашу організацію перейменують на «Мережу людей, що живуть без ВІЛ», так буде простіше порахувати». Друге порожнє місце призначалося директору Департаменту охорони здоров’я КМДА Віталію Мохарєву, який проігнорував захід. Як зауважили учасники «круглого столу», цей порожній стілець яскраво демонструє ставлення влади до проблем ВІЛ–позитивних — як до порожнього місця...
Хворі заявляють: якщо міська влада найближчими днями не почне розробляти програму їхньої підтримки на наступні 4 роки, вони обіцяють перейти до радикальних дій: пікетів, протестів, страйків. «Нам однаково, де помирати — на східцях КМДА чи вдома, — каже Віталій Ткачук. — Нехай наші життя будуть на совісті влади».
