Дует 14-річних українських скрипалів виступає на престижних музичних майданчиках світу і дає більше концертів за кордоном, ніж в Україні. Як цього досягти, розповіла продюсерка Two Violins.
лля Бондаренко та Тетяна Жмендак нещодавно повернулись з Нідерландів, де на запрошення української діаспори дали кілька концертів перед референдумом щодо асоціації України з ЄС. Скрипалям з українського дуету Two Violins лише по 14 років. «Вундеркінди» грають класику, джаз, автентичне бароко, танго, власну музику та класику в джазі, зокрема твори Йоганна Себастьяна Баха у джазових інтерпретаціях. Із десятирічного віку вони виступають поруч із дорослими музикантами та неодноразово представляли Україну на престижних музичних майданчиках світу. Продюсерка дуету Катря Кот розповіла DW, як їм це вдається.
У десятирічному віці Ілля та Тетяна почали виступати на одній сцені з дорослими музикантами, брали участь у професійних концертах, фестивалях, конкурсах. Я зрозуміла, що в цих дітей великий потенціал, аби знайти свою аудиторію в Україні та за кордоном.
За останній рік Ілля й Тетяна виступили на благодійному балу принца Гаррі в Лондоні, на концерті до 70-річчя ООН у Карнегі-холі та зустрічі дипломатів ООН із Папою Римським у Нью-Йорку. Чимало музикантів можуть тільки мріяти про такі виступи. Як вам вдалося туди потрапити?
Ми вчимо дітей, що кожен виступ важливий — байдуже, для п'ятьох людей чи для п'яти тисяч. Окрім того, ніколи не знаєш, хто тебе почує. На благодійний бал принца Гаррі ми потрапили, тому що на концерті в Лондоні нас почула жінка, яка організовує благодійні вечори королівської сім'ї. Вона й запросила нас виступити на балу. Допоміг щасливий збіг обставин і якісна робота музикантів. А до Лондона ми приїздили презентувати свій проект музики Баха у джазових інтерпретаціях «Пазли вічності».
Так ми потрапили і до міжнародного молодіжного оркестру YPHIL — Youth Philharmonic Orchestra, який давав заключний концерт у Карнегі-Холі, присвячений 70-річчю ООН. Інформацію знайшли в інтернеті й подали заявку. Організатори запросили приїхати в якості студентів. Та першого ж дня знову стався щасливий збіг — у музичного директора оркестру Фарука Канси було десять вільних хвилин для прослуховування. Гра дітей його вразила, тож він запросив дует виступити у складі оркестру.
Ми постійно шукаємо можливості, пишемо листи, виявляємо ініціативу. Головне завдання — не боятися великих цілей і робити все можливе, щоб їх досягти.
Наскільки важко самостійно пробиватися на закордонні музичні ринки?
З України це робити складніше, ніж із ЄС чи США. В нас немає музичної індустрії. Конкуренція невелика, на відміну від країн Заходу, а на ринку крутяться дуже малі гроші. Вони зосереджені на популярній та естрадній музиці. Але навіть із цієї сфери музиканти їздили заробляти гроші в Росію.
Нам пробиватися непросто. Це вдається завдяки постійній і непростій праці. Нещодавно ми повернулися з Нідерландів, де зіграли п'ять концертів перед референдумом щодо угоди про асоціацію з Україною. Їхали на запрошення української діаспори, щоб відіграти два концерти в Гаазі. Не для політичної агітації, це була радше культурна дипломатія. Після концертів нас раптово запросили до Амстердама, Утрехта й Віанена, де ми виступили ще тричі.
Проблема в тому, що в Україні нема традицій культурного меценатства. Щоб рекламувати свою продукцію, компанії спонсорують радше тих, хто вже має ім'я і славу. Якщо ж артисти менш відомі, а тим паче діти, то пояснити, що проект має перспективу не на 5-7, а на всі 20-30 років, дуже важко. Тим паче, що бізнес в Україні планує проекти в межах 2-5 років, бо після чергових виборів усе знову може змінитися.
На початку нам було дуже важко знаходити кошти, але за останні роки ми знайшли прихильників, які розуміють, що ми робимо, навіщо і чому це важливо. Неодноразово допомагали «Міжнародні українські авіалінії». Кожен наш виступ і виїзд за кордон — це зазвичай 80 відсотків неукраїнських грошей. Частіше нас підтримують іноземці — приватні особи, які жертвують власні кошти. А також українська діаспора, зокрема, професор Богдан Гаврилишин, і греко-католицька церква.
Як ви оцінюєте цікавість української публіки до класичної музики? Чи готові люди за це платити?
Ситуація дуже різна. У Києві, Львові та інших великих містах є активна публіка, яка відвідує такі події. А в містечках із населенням від 20 до 50 тисяч людей та у селах існує велика проблема: ніхто туди не їздить. Це надто великий фінансовий ризик для артистів, адже невідомо, чи люди прийдуть на концерт. Напевно, в невеликих містах слід влаштовувати безкоштовні концерти, але не кожен може дозволити собі це. Влаштувати тур низкою областей України можливо лише тоді, якщо в тебе є надійний спонсор. Тому й оцінити цікавість аудиторії до класичної музики непросто. Та я вірю, що українцям не вистачає культурного продукту. Сама зростала в маленькому містечку, в якому тепер не працює ні кінотеатр, ні концертна зала чи театр.
Чи реально для класичного виконавця в Україні заробляти на життя винятковотворчістю?
Це реально лише тоді, якщо ти — учасник державного колективу або оркестру. Для джазового музиканта таке можливо лише за умови, якщо ти допрацьовуєш на так званих халтурах — весіллях, корпоративах та інших подібних заходах. Я переконана, що ця необхідність знецінює якість музики і знижує самооцінку музиканта. В ідеалі музиканти працюють в умовах, коли суспільство має потребу слухати і чути їхню музику. Заробляти хороші гроші нині можна лише на світових ринках — Європи, США, Південної Америки та Азії.
