chrome firefox opera safari iexplorer

2 жовтня 1907 року народився Іван Багряний

02 жовтня 2019 о 07:20

«Один — то може бути ворог народу.                                                                         

Два — може бути. Сто — може бути.                                                                              

Тисяча — теж може бути.                                                                                          

Але сотні тисяч! Але мільйони!!                                                                                               

То вже не вороги народу. То є народ! Народ!..»

І.Багряний. «Сад Гетсиманський»

Поет і прозаїк, художник і політик, громадський діяч і учасник героїчної боротьби УПА за волю України – таким був той, кого світ знає найперше завдяки романові «Сад Гетсиманський».  

Майбутній письменник народився у с.Куземині в родині муляра Павла Лозов’яги («Лозов’ягіна», як переінакшила його прізвище радянська влада), та Євдокії Кривуші — доньки заможного селянина з Охтирщини.

Окрім Івана, у подружжя було ще троє дітей: син Федір і доньки Неоніла та Єлисавета.

З раннього дитинства Іванко виявляв жагу знань, тож шестирічним його віддали до церковно-парафіяльної  школи, а згодом – до Охтирської початкової.

1920р. пішов учитися на слюсаря, потім – на художника-кераміста.

Від 1922р. почав працювати, та ще й зайнявся політичною роботою: був і вчителем малювання у сиротинці, й замполітом на цукроварні, й політичним інспектором округу в Охтирській міліції.  

За цей час набачився всього, надто – нелюдських способів, якими українського селянина заганяли до «комуни». В більшовизмі та його носіях раз і назавжди розчарувався, і 1925р. поклав комсольський квиток.

Працював на Кубані, в Криму та Донбасі, ілюстрував газету «Червоний кордон» у Кам’янці-Подільському, де й надрукував свої перші вірші.  Тоді ж власним коштом видав книжечку «Чорні силуети: П’ять оповідань» — під псевдонімом «Іван Полярний». Зі сторінок оповідань постали драматичні події тогочасного життя…

1926р. вступив до Київського художнього інституту, який закінчити не вдалося. Активно виявив себе у  опозиційному літоб’єднанні «Майстерня революційного слова» (МАРС), товаришував  з Б.Антоненком-Давидовичем, В.Підмогильним, Г.Косинкою, Т.Осьмачкою, Є.Плужником та іншими літераторами, яких невдовзі спіткала трагічна доля «Розстріляного Відродження». Співпрацював з журналами   «Всесвіт», «Життя й революція»,»Глобус», де друкував свої твори.

Виходять друком поетична збірка «До меж заказаних», поеми «Ave, Марія» та «Монголія» — всі вони невдовзі будуть заборонені. 

1930р. з’являється роман І.Багряного у віршах «Скелька». Реакція офіційної критики була миттєвою й передбачуваною: в пресі автора назвали «співцем куркульської ідеології» та навішали ще цілу низку штампів,  що автоматично відкидало його за межі можливості друкуватися. 

 16 квітня 1932 р. Івана Багряного, як і багатьох його товаришів, заарештували – за звинуваченням у  «контрреволюційній  агітації», зокрема — через поеми «Ave Maria», «Тінь», «Вандея», «Гутенберг»; історичний роман «Скелька»; соціальну сатиру «Батіг».

Письменника тримали майже рік у «одиночці» Харківської внутрішньої тюрми ДПУ. На допитах винним себе не визнав. 25 жовтня 1932р. Багряного засудили до трьох років спецпоселення. Далекосхідні тайга, Охотське море, і – втіха серед печалі: спілкування з українцями Зеленого Клину, рідні мова й пісня, щирі розмови.

 Однак вирішив повертатися в Україну. Дорогою втікача спіймали, засудили до 3-х років таборів (відбував строк у Байкало-Амурському таборі  – БАМЛагу).

Відбувши покарання, І.Багряний приїхав до Харкова. Не надовго: 16 червня 1938-го письменника знову заарештували, запроторили до страхітної в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Інкримінували «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Катували. Попри те документ про закінчення слідства з обвинуваченнями не підписав. 1 квітня 1940р. Багряного несподівано звільнили: мовляв, його «контрреволюційна діяльність» належить до  1928-32р.р. і вже була покарана, а нових свідчень проти нього немає. 

Письменник повернувся до Охтирки – хворий, змучений тортурами, але не підупалий духом.

Страшні часи арештів, мордувань у чекістських катівнях, втечу з заслання згодом Багряний відтворить у романі «Сад Гетсиманський». Роман називали твором, котрий перевищує все будь-коли написане на цю тему.  Про автора писали, що він на самісінькому дні пекла зумів розгледіти людські риси навіть у найлютіших особин… 

На початку радянсько-німецької війни І.Багряний мешкав у Охтирці. Вступив до ОУН, дістався Галичини, очолив   референтуру пропаганди. Писав патріотичні пісні та статті, малював плакати й карикатури.  Брав  участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), розробляв її програмні документи.   

1944р. написав другий зі своїх найталановитіших  романів — «Звіролови» (згодом —   «Тигролови»). Видатний український літературознавець і критик Юрій Шерех (Шевельов)  назвав його утвердженням українського пригодницького роману – «…українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами».  

У січні 1944р., перебуваючи за дорученням Проводу в Тернополі, І.Багряний написав поему «Гуляй-Поле» — палкий заклик до помсти більшовицьким катам за страждання українців.

У квітні 1945-го, коли Червона армія просувалася західними теренами,  Іван Багряний разом з частиною місії  Закордонного представництва УГВР виїхав до Загреба. Тут написав роман «Люба», присвячений героїчній партизанській  боротьбі, в якій особисто брав участь. Твір назвав на честь радистки ЗП УГВР Люби Комар. Однак рукопис власноруч знищив, бо, як написав згодом: «…розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв «таборових держав», моїх запеклих ворогів»…

1945-го Іван Багряний ОУНівськими нелегальними  каналами емігрував до Німеччини.

Невдовзі  на цілий світ «прогримів»  памфлет Івана Багряного з красномовною назвою «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» (інша назва —  «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»):  

«…Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.                                                                                                        

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. Кров все життя стоятиме мені в очах…   

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917—18 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув. Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина…»

  1. І.Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП). Впродовж 17 років редагував газету «Українські вісті». Очолював виконком Української Національної Ради, був обраний заступником президента УНР.

25 серпня 1963р. Іван Багряний помер. Похований у м. Новий Ульм (Німеччина). Автор надмогильного пам’ятника – знаний  у світі скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин).

І.Багряний залишив по собі велику творчу спадщину: 7 романів, 2 повісті, 4 поетичниі збірки,численні поеми, твори для дітей, п’єси, статті.   

1992р. Іванові Багряному посмертно присудили Шевченківську премію — за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».

Олена Бондаренко,

 Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

15 жовтня

Інші дати
Народився Дмитро Луценко
(1921, с.Березова Рудка, Полтавська область – 1989) – український поет. Автор текстів низки відомих пісень ("Києве мій", "Фронтовики", "Сивина", "Не шуми калинонько", "Мамина вишня", Осіннє золото").
Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра, Де колишуться віти Закоханих мрій... Як тебе не любити, Києве мій! (Дмитро Луценко)
Розгорнути