Саме цього дня 1907р. на лондонських вулицях уперше з’явилися автомобілі, обладнані лічильниками.
Прилади дістали назву «таксиметри» — від французького
«такс» — оплата і грецького «метрон» — вимір, вимірювання.
Відтоді й почали такі автівки називати таксі, а їхніх
водіїв – таксистами.
Перші лондонські таксі були зеленого і червоного
кольорів. Та за якийся час Джон Герц, засновник
і власник американської перевізницької компанії Герц Корпорейшн (Hertz Corporation), став скуповувати старі авто,
ремонтувати їх і перетворювати на таксі, фарбуючи у жовтий колір. Такі таксі
були помітні здалеку, і невдовзі досвід Герца перейняли інші подібні компанії.
Тож невдовзі у всьому світі кольором таксі став жовтий.
Ще один символ таксівки – «шашечки» — з’явився на авто однієї таксомоторної компанії в Чикаго, котра,
своєю чергою, їх запозичила у гонщиків: на автозмаганнях завжди подавали
сигнали з допомогою прапора в чорно-білу клітинку. Хід був вдалим: пасажири асоціювали «шашечки»
зі швидкістю пересування.
У Києві таксі
вперше з’явилося 1913р. Крім заморських «шашечок», київські таксисти засвоїли й
місцеві особливості – «чайові». Їхні попередники-візники за додаткові послуги
(парасольку, габаритний багаж) отримували з клієнтів певну суму, яка
дорівнювала вартості склянки чаю у трактирі – 5 копійок. Вартість проїзду була погодинною і не
змінювалася у вихідні чи свята. За «простій» бралася додаткова платня – ті самі
5 копійок.
На той час дозволити собі пересування таксівкою могли
тільки заможні люди. Адже вартість однієї години становила 1 руб20 коп. – сума
як на тоді чималенька.
Під час Першої світової війни потреба в таксі відпала.
Знову на київських вулицях вони з’явилися лише у 30-і роки минулого століття. Державне
підприємство «Київський таксопарк» мав 4 атомобілі марки «АМО», що були
розроблені на базі італійського «Фіата» застарілої модифікації. Машинами
кермували 8 водіїв, які працювали позмінно. Потім з’явилися ГАЗи з
таксометрами, розташованими іззовні.
За відсутності оперативного зв’язку диспетчер лише
приймав замовлення і міг його передати водієві у разі, коли автомобіль приїздив
на базу. Тож гарантій поїздки пасажир не мав жодних.
Під час Другої світової у Києві їздили «маршрутки» марки
ЗіС – не більше десятка, бо бракувало бензину.
У 1950-і роки вулицями
Києва почали курсувати «Москвичі» з
«шашечками», на зміну яким прийшли «Побєди» і «Волги». Від 1970-х це вже були
спеціально обладнані ГАЗ-24, на яких, окрім «шашечок», встановлювали зелені
ліхтарики, що вмикалися, коли авто було вільне. Відтоді й до розпаду СРСР
вартість проїзду становила 20 копійок за кілометр плюс 20 – за подачу
транспорту.
Від 1990-х почали діяти приватні таксопарки, а в якості
таксі стали використовуватися автівки різних моделей.
Нині майже кожен таксист – приватний підприємець. Нерідко
перевезення – не основна робота водія, а певний підробіток. Хтось працює на орендованій машині, хтось –
на власній.
Українські таксисти не стояли осторонь під час революцій
2004-го та 2013-14 років. Чимало їх було серед «автомайданівців».
Сьогодні, коли Україну спіткало коронавірусне лихо,
багато хто з таксистів зголошується безкоштовно підвозити медиків чи інших
людей, кому треба бути на роботі.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
