pmg.ua
До Свята Незалежності – про нас і найближчу рідню
Кортить поринути у розчулені ретроспекції.
Але виходить на інше.
Минулорічні вибори вкотре засвідчили: Незалежності от — от тридцять років, Союз уже ген де, а процес мислення й досі для багатьох залишився болісним.
Лукава дрібнота, вигулькнувши невідь ізвідки, заповзялася нас усіх наздоганяти, аби заподіяти добро. Прозрілі принишкли. Ті, що «какаяразніца», поагресивнішали.
А ви не помічали, що наш Отець Небесний – великий майстер проводити паралелі?
Так, я знову про Білорусь. Суб’єктивно і без претензій на правоту.
Поділюся спостереженням, для мене дуже важливим. Здається, ні під час виборчого процесу, ні на початку протестів у Білорусі майже не було чути білоруської мови. Конкуренти Лукашенка не говорять (чи говорять погано) білоруською. Переважно підтримують двомовність. Протестувальники у своїй більшості також говорять російською.
Звичайно, величезну роль відіграла русифікаторська політика Москви. Безумовно, влада на чолі з Лукашенком не лише не створює належних умов для зміцнення позицій білоруської мови, а й показує приклад свідомого нехтування нею: мої білоруські друзі не раз зазначали, що вслід за «бацькай» чиновники, судді тощо на питання білоруською відповідають російською.
Білоруси, як на мене, від русифікації постраждали ще більше, ніж ми.
Ворог вбиває мову, бо вона є великим об’єднавчим чинником. Говорячи чужою мовою, люди не набувають отого внутрішнього тепла, яке робить їх ріднішими.
І от на вулицях і майданах сьогоднішньої Білорусі дедалі частіше чути білоруську: мова є зброєю народу в захисті своєї свободи. Що сильніша зброя, то важче нападникові з нами впоратися. Тож цілком зрозуміло, чому в плині Білоруського Здвигу люди вважають за актуальне озброїтися рідною мовою. І чому «правоохоронці» особливо жорстоко б’ють протестувальників, які говорять білоруською.
Отже, мова гуртує і відроджує міць духу. В часи випробувань люди спираються на рідну мову, аби зміцніти духом і згуртуватися. Спертися на рідну мову – добрий приклад для нас.
Люблю Білорусь ніжно і сильно. Ця любов – до рідних. З ким, серед іншого, ми найближчі за мовою.
Ця любов — від часів Великого Князівства Литовського, основу якого становили наші пращури.
Від IV Універсалу Української Центральної Ради і ІІІ Устаунай Граматы Рады Беларускай Народнай Рэспублікі, якими проголошувалася Незалежність.
«Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу…»
« Ад гэтаго часу Беларуская Народная Рэспубліка абвешчаецца Незалежнай і Вольнай Дзяржавай. Самі народы Беларусі, у асобі свайго Устаноучаго Сойму, пастановяць аб будучых дзяржауных зьвязях Беларусі…»
Московські орки однаково люто нищили наш порив до Волі. Всі роки свого панування російські та російсько-радянські загарбники не лише накидали українцям і білорусам комплекс «меншобратства» (як і всім іншим поневоленим народам). На додачу вони невтомно, безугавно, майстерно роз’єднували і віддаляли українців і білорусів одне від одного. Аби не брали собі до голови, що справді братні – саме наші два народи. Бо ж як можна бути над нами «старшим братом», коли ти взагалі нам ніякий не брат, а отже, й зовсім до слов’ янського світу не маєш стосунку?..
24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила «Акт проголошення незалежності України».
25 серпня 1991 року білоруський парламент проголосив державну незалежність Білорусі.
У різні часи ми показували одне одному приклад незламної й жертовної любові до свободи і рідного краю. Прикметно, що потрібний приклад поставав саме тоді, коли інший потребував цього найбільше.
Від часів Революції Гідності ми показували приклад всенародної відваги. Коли кремлівські окупанти «організували» нам Донбас (ось він, справжній сенс гасла януковичів – «Всьо будєт Донбас»!) ворога зупинив український народ. Добробати і волонтери; бабці, котрі день і ніч плели шкарпетки; діди, що на своїх подвір’ях ремонтували БТРи, як колись – трактори. Хлопчаки, що піднімали українські прапори на териконах і приймали мученицьку смерть від російських бузувірів.
У День нашої Незалежності я думаю про українських героїв і героїнь, які мріяли про Волю і здобували її.
І я думаю про тих, із ким братерство Волі пов’язало мій рідний Народний Рух України – про творців сили, що називалася «Беларускі народны фронт «Адраджэньне»: Зянон Пазьняк, Сяргей Навумчык, співавтор (разом із нашим Михайлом Бойчишиним) сміливого проєкту Балто-чорноморського колектора Стас Гусак…
Я згадую депутатів фракції БНФ, які оголосили в парламенті голодування проти референдуму, котрим встановлювалася диктатура президента. 12 квітня 1995 року вони були жорстоко побиті, а після «виборів» у листопаді одні опинилися у в’язниці, інші змушені були рятуватися від репресій за межами країни.
Згадую Михася Жизневського, який 22 січня 2014 року впав від кулі снайпера на нашому Євромайдані.
Алеся Черкашина, котрий віддав життя за волю України на Донбасі…
Ще я думаю, що віднедавна з нами, українцями та українками, щось сталося. З нами всіма, бо наслідки минулорічного позначилися однаково на всіх – причетних і непричетних.
Ви, мабуть, теж чули отой «передвиборчий аргумент»: «Та проголосуєм по пріколу! Та хоть паржом!». І от, як наслідок наших (я знову кажу — «наших», бо важко мені відокремити народ від народу) безвідповідальності й недалекоглядності, «пофігізму» і скаліченої самоповаги — лукава зелена дрібнота, вигулькнувши нізвідки, ось уже рік поспіль нас «дєлаєт». Відверто, весело, цинічно і з користю для себе.
Ми переважно лише скрушно (обурено, заскочено і т.ін.) «ковтаємо» чергову антрепризу. «Неякісні» діти, «якісні» нардепи з продажем собак для оплати комуналки… Пропозиція про «розширення» російської мови у Донбасі (наче там до війни була ще якась). І «треба просто перестати стріляти». І повернення у владу «людей Януковича», і переслідування волонтерів…
Поки ми з того всього чухаємо потилиці, болотяна твань засмоктує нас, наші мову і віру, підбиває на силі армію і вже підкрадається до нашої Волі…
І от – білоруси. Встали і сказали своєму: «Уцекай!».
Це настала їхня черга подати нам приклад. Нагадати, що маємо Незалежність і ще маємо трохи часу, аби з усіх сил триматися за неї, як за рятівну стеблинку в морі хижих зазіхань і чужих інтересів.
Зберегти цю найвищу, неперебутню цінність і себе самих у ній означає — працювати, боротись, любити і стояти на сторожі.
Коли я пишу ці рядки, у Мінську триває багатотисячний Марш нової Білорусі.
І до мого серця линуть слова Зянона Пазьняка, мовлені ним зараз, у буремні дні серпня 2020-го (переклад українською мій, — О.Б.):
«…Готуймося до боротьби і жертовності… Ми повинні бути сильними і згуртованими… Переможемо тільки тоді, коли буде Білорусь у серці. Коли будуть ідеали, заради яких ми зможемо піти на офіру. Коли наша мова лунатиме у наших душах. І наші пісні, наша культура, наша велика історія, наш біло-червоно-білий стяг і наша «Пагоня». Нехай це вічно буде з нами! І тоді ми переможемо».
А вам, дорогі українці та українки, не здається, що ці слова – і для нас? Вам не здається, що він ближчає — час боротьби і жертовності? Тож маємо бути сильними і згуртованими. І переможемо — з Україною в серці, з ідеалами, заради яких не страшно піти на жертву і з якими варто і треба жити.
Жыве Беларусь.
Слава Україні.
Олена Бондаренко
