wikipedia.org
22 березня 1842-го народився український композитор, піаніст, хоровий диригент Микола Лисенко. Він вважається засновником української національної музики.
Саме Микола Лисенко написав музику до хорового твору, який став духовним гімном України – «Боже, великий, єдиний». Один із перших інтерпретував Кобзар Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер (серед них «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда») і сотень інших музичних творів.
Видане у 1950—1959 роках 20-томне зібрання не вмістило всієї спадщини композитора.
Миколу Лисенка називали гетьманом, сонцем і батьком української музики.
Ми зібрали цікаві факти про композитора.
Читати навчив Фет
Мати Лисенка походила з козацького роду Булюбашів. Її предок — турок, який утік на Січ. Материному дядькові, Миколі Булюбашу, належало село Гриньки, де й народився майбутній композитор. У дворі дядька Булюбаша стояло дві старовинні козацькі гармати, з яких салютували по святах. У цьому середовищі всі добре знали одне одного, близькі сусіди часто ставали родичами.
Батько Миколи Лисенка командував ескадроном у кірасирському полку, що стояв у Кременчуцькому повіті. У тому полку служив російський поет Афанасій Фет.
"Перше виховання нашого композитора було поведене на аристократичний лад: чиста французька мова, вишукані манери, танці, уміння невимушено триматися у вітальні—ось що вимагалось від дитини … Відомий поет Фет навіть дорікав матері Лисенка, що вона вчила сина спершу азбуки французької, і взявся сам учити його російської. Через те, що на уроках Фет змушував свого учня писати букви олівцем, останній став приставати до офіцерів з проханням дати олівця, за що й прозвали його в полку «Карандашиком», — згадував Михайло Старицький
Ті самі офіцери навчили його триматися в сідлі. У нього рано проявився музичний слух: коли полковий оркестр фальшивив, малий тікав, затуливши вуха. Мати добре грала на фортепіано, і він з нею — у чотири руки.
Волів краще говорити французькою, ніж російською
Удома батько розмовляв українською. А мати, хоч із Полтавщини родом, випускниця петербурзького Смольного інституту, мову забула, не могла вимовити «паляниця». Було, що вони з Миколою розмовляли тільки французькою, бо він не хотів по-російськи. Згодом, як став знаменитий, мати, на догоду йому, переходила на українську, але так невміло, що Лисенко сміявся:
«Мама, не терзайте Украину!»
Вперше закохався на пару із Старицьким
Про перше кохання Миколи Лисенка залишив спогади письменник Михайло Старицький. Хлопець рано осиротів і виріс у сім'ї свого дядька Віталія Романовича Лисенка — батька Миколи. Останній доводився йому троюрідним братом.
На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька але, писав Старицький, «русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше». Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло — вірші. І потім співатиме їхній витвір, бо має добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:
Дай хоть единое лобзанье
За наш сердечный мадригал!
Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах — червоний комір із золотим шиттям — подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама — господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.
У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться, - зізнавався потім Старицький, — бо кокетка сказала: «Досить! Більше — якщо заслужите!» Але лишила їх ночувати на хуторі — щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали — ділилися враженнями та планами на завтра. «Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось», — пише Михайло Старицький.
Його слухалася Леся Українка
Коли й Лисенки, і Старицькі жили в Києві, старі сусідські зв'язки підтримували й тут. Оселилися в районі, де сходяться вулиці Тарасівська та Маріїнсько-Благовіщенська — нинішня Саксаганського. Поруч жила родина Косачів. Ларису Косач - Лесю Українку — вчила грати на фортепіано Ольга, перша дружина Лисенка. А він сам ще раніше тримав вінець при вінчанні Лесиної матері, в літературі відомої під псевдонімом Олена Пчілка.
Пчілка переповідає таку історію з часів, коли в українській культурі вже набирав сили модернізм. Якось композитор попросив Лесю Українку написати вірш до його кантати на смерть Тараса Шевченка. Леся не терпіла писати вірші «з нагоди», а тут Лисенко — патріарх. Та ще й вимагав, щоб вірш починався словами «Вмер батько наш та й покинув нас».
«Коли то вже було!» — сказала Леся.
Микола Віталійович дуже серйозно відповів, що ця втрата не має строку давності. І Леся таки почала вірш саме з того рядка — хоч будь-кому іншому відмовила б.
Вибрав Україну замість Європи і Росії
Після навчання на природничому відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету, за рік перевівся до Київського. Отримав ступінь кандидата природничих наук, але заробляв як учитель музики. У 1867-му почав учитися як піаніст у Лейпцизькій консерваторії, яка вважалась однією з найкращих у Європі. За навчання платив 80 талярів на рік. При тім голландська сорочка коштувала 2 таляри, пляшка бургундського — 1 таляр, двокімнатне житло — 9 талярів на місяць, а прокат рояля — 4 таляри на місяць.
Завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за два роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва, сказано: «Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене, виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів».
Лисенкові, як піаністові, пророкували блискуче майбутнє в Німеччині, але він поїхав в Україну.
У 1874 році вступає до Петербурзької консерваторії у клас до всесвітньо визнаного у цій галузі майстра М. Римського-Корсакова, який скінчив у 1876.
«…Заняття у Римського-Корсакова збільшили його музичну ерудицію і розкрили перед ним нові таємниці звукових композицій. Петербуржці навіть пропонували Лисенкові посаду капельмейстера у приватній опері з перспективою переходу на імператорську сцену … Але Лисенка тягла додому туга за батьківщиною», — згадує Старицький.
З першою дружиною прожив 12 років
Батьки Ольги О'Коннор — першої дружини композитора — поміщики шотландсько-французького походження. Жили неподалік Лисенків — у Миколаївці, нині Фрунзівка Глобинського району на Полтавщині. У ній молодята й вінчалися в липні 1868 року.«Ольга была… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отъезда за границу в Консерваторию. Тоскуя по родине, я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации, я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился», — згадував Лисенко 1908-го.
Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати «винних». А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки. Вважають, що романс «Коли розлучаються двоє» на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О'Коннор.
Загалом першій дружині присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…»
Друга – народила 7 дітей
Другою його дружиною стала знову Ольга — з чернігівського роду Липських (1860—1900). Вона хотіла в нього вчитися грі на фортепіано — для вступу до консерваторії. Він поселив ученицю в своєму домі на Хрещатику, 41 — навпроти нинішнього ЦУМу. Цей дім не зберігся. До консерваторії вона так і не вступила. Народила Лисенкові сімох дітей. Вижило 5. Померла 1900-го при народженні останнього — Тараса. Лисенко казав, що хлопець дуже схожий на матір, особливо — очима. Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними. Але Ольга О'Коннор — вінчана дружина — надала всі необхідні свідчення та документи, щоб Микола Віталійович міг «усиновити» своїх дітей.
Другій дружині не присвятив жодного твору.
Останнє кохання — молодша на 44 роки інститутка
На схилі літ він мав іще один роман — із молодшою на 44 роки Інною Андріанопольською. Побачив її в Інституті шляхетних дівчат: Вона там училася, а він викладав музику. Стосунки розвивалися переважно епістолярно. Листування спершу йшло через класну даму мадам Журавську. «Я человек немолодой, но не хочу сказать, что стар душой, духом, убеждениями, деятельностью, я не сдаюсь и не сдамся, пока хоть одна капля крови проходит через мое сердце», — писав Лисенко Інні.
Вони жили невінчані.
Хоровою справою займався все життя
У 1902-му починається подорож Україною хору Лисенка — 36 хористів і двох солістів (всього таких було 4). У грудні 1903-го урочисте святкування 35-ліття творчої діяльності Лисенка в Києві тривало три дні. Потім, за участі композитора, продовжилося у Львові. Наступного року на кошти, зібрані до його ювілею, Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу, що мала програму вищого навчального закладу. Під школу винайняв особняк професора Івана Сікорського, батька авіаконструктора Ігоря Сікорського, на вул. Підвальній, 1, сучасний Ярославів Вал. Будинок не зберігся. Школа після смерті Лисенка носила його ім'я, потім на її основі утворені Київську консерваторію та Київський театральний інститут.
Поховали на 5 день
Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професорТриштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. А вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи — і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку. Згодом він зійшов і лице покійника стало суворе. Похований на п'ятий день — чекали, доки з'їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Коли процесія йшла Васильківською повз театр Садовського, нинішня Оперета, оркестр театру заграв Жалобний марш Лисенка.
Український педагог Софія Русова згадувала його так:
«Був типової мистецької вдачі. Він любив музику, любив Україну. І це останнє почуття перемагало перше. Він поставив собі метою служити українській музиці, і через те писав лише на українські тексти і не згоджувався на їх переклад московською мовою. Через те його опери не ставилися на російській сцені і, не маючи необхідної на ті часи російської апробації, лежали в теці композитора аж до самої його смерті або виставлялися на українській сцені з далеко невідповідними силами й незнавцями музики».
