Цього дня, у 1913 році, в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871—1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка.
В Сурамі родина Косачів – мати Олена Пчілка, її менша дочка Ісидора (Дора), вмираюча Леся та її чоловік – Климент Квітка, поселилися на маленькій дачі з балконом. Лесі спочатку трохи покращало, вона виходила за допомогою Дори на балкон, трохи стояла, а потім напівлягала у шезлонг і довгенько лежала, дивлячись на широкий краєвид – гори, вкриті лісом, і долину, куди збігались гірські потоки. Невдовзі їй різко погіршало. Вона не могла вже їсти, ледве змушувала себе щось випити.
«Увесь цей час у мами й у мене, — розповідає сестра поетеси, — надія змінялась відчаєм…Мучило почуття нашої безпорадності – на очах гине рідна, дорога людина, а ми безсилі врятувати. Тим більше, що й сама Леся це розуміла. Вона не втрачала свідомості, думка її була ясна. Ото тільки часом марила вночі».
На світанку 1 серпня 1913 року Леся Українка відійшла у вічність. Тіло покійної потягом доправили до Києва, 8 серпня відбулись похорони.
Поліція остерігалася, щоб похорон не вилився в українську маніфестацію, як попереднього року, коли хоронили Миколу Лисенка. Заборонила траурній процесії заспівати «Вічну пам’ять», виголошувати промови на Байковому.
«Такого знущання наше громадянство над собою ще не зазнавало. Ховали Грінченка, ховали Лисенка – й промови не заборонялися. Невже тіло слабкої жінки завдало урядові такого страху?», — риторично запитувала львівська газета «Діло».
