Другий тиждень після Великодня називається «поминальним», або Хоминим (Фоминим) тижнем. Починається він Хоминою неділею — на честь апостола Хоми (Фоми) — невіруючого, який не повірив, що Христос воскрес до тих пір, поки не побачив особисто. Через це існує ще й інша церковна назва цього дня — Антипасха.
Наші предки цей тиждень називали ще Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець. На Поділлі й Волині він називається «Гробки», «могилки», на Лівобережжі — «бабський Великдень», на Херсонщині — «поминки». По всій Україні поширена церковна назва «проводи».
У стародавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю») називався цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. Весняні обряди були ще більш багаті й різноманітні за змістом, ніж новорічні.
Люди вірили, що покійники радіють, коли їх поминають добрим словом живі родичі та ще й приходять до них на їхні могили. А тому у ці дні біля поховань проводилися братчини (спільні обіди). Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця відзначалася лише один день — на другу неділю після Пасхи.
У наш час для Проводів немає якогось одного, чітко визначеного дня. Люди ідуть на кладовища у ті дні, які колись призначали священики у певній місцевості. Таким днем може бути будь-який день поминального тижня.
На Київщині напередодні Проводів колись прибирали у своїх домівках, мили, білили, прали; готувались, як до великого свята: пекли книші, виготовляли сир, масло, варили й фарбували яйця.
За тиждень до Проводів упорядковували на кладовищах могили, сіяли квіти та саджали дерева. Зокрема, на материнських могилах на Херсонщині сіяли чебрець («материнка» або «пахуча материнка») або любисток. Братські могили та ті, що вже не мали своїх опікунів серед живих, впорядковувала молодь. На козацьких могилах дівчата садили калину та клали вінки з квітів.
У призначений для Проводів день увесь народ із хоругвами, хрестами, церковним хором і священиками йшов на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляли спільну панахиду, молилися за спасіння душ померлих, а потім справляли тут же на могилах обід — тризну.
На Волині, поминаючи покійних, з ними христосувалися — котили по могилі крашанки й примовляли: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й соли з'їсти!» Після закінчення тризни зверталися знову по померлих: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і раді».
Спільні тризни колись часто переходили у веселі забави з піснями та хороводами, в яких брала участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, від чого й походить назва цього свята — «бабські проводи».
Навський Великдень
На Київщині, Житомирщині, Поділлі та Лівобережжі існує звичай відзначати «Навський Великдень» (від давньоруського Навь – покійник).
Згідно з народним повір'ям, Бог тричі на рік відпускає померлих із «потойбічного світу»: перший раз у Навський Великдень, другий — коли квітують жита, і третій — на Спаса.
Навський Великдень ще називають Брахманським і у різних регіонах відзначають у різний час: на Київщині у «чистий четвер», на Житомирщині у «пресвітлий четвер» (перший четвер після Великодня), на Херсонщині на двадцять п’ятий день після Пасхи, а на Полтавщині у десяту п'ятницю після Великодня. Тут лушпиння з крашанок збирають і після Великодня несуть до річки та кидають на воду, щоб вона понесла його десь далеко до рахманів і коли воно до них допливе, тоді і має бути Рахманський Великдень.
Існує повір'я, що в ніч на Навський Великдень покійники сходяться до церкви на всенощну; співають, моляться, а потім розговляються тими дарами, що були принесені їм у день Проводів.
Також колись вірили, що цього дня покійники не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать живу людину, то душать до смерті. І для того, щоб мерці не задушили, потрібно обливатися водою, бо вони бояться мокрого. А якщо цього дня облити водою відьму, гадали у давнину на Поділлі, то вона не зможе затримувати дощів, і літо буде врожайним. Цього дня гріх працювати.
Аліна Астахова, «Рідна країна»
