У Ярославській в’язниці давали
прогулянку на 15 хвилин. Кілька кроків крихітним закапелком, оточеним звідусіль
тюремними мурами, у один бік, кілька – у протилежний. Кватирку в «одиночці»
прочиняли на 10 хвилин: декілька хапливих вдихів-видихів — і знову густа,
непроникна задуха, від якої в людини
в’яне тіло і згасають усі почуття. Звідси засуджена Тулуб З.П. писала
листи до начальника тюрми. Не про поліпшення умов тримання, а щоб передали 50 рублів
для кота Лірика, бо він без м’яса не проживе…
Зінаїда Павлівна Тулуб народилася в сім’ї відомого правника і поета. Мати
майбутньої письменниці, Єлизавета Василівна, досконало володіла французькою,
час від часу друкувала у пресі цілком
пристойні переклади. Дідусь Олександр був учителем у 2-й київській гімназії,
входив до Кирило-Мефодіївського
братства.
В гостинному домі Тулубів не раз бували Олександр Купрін,
Іван Бунін. З остапнній Зінаїдиного батька пов’язувала дружба, а дівчина, подейкували,
була таємно закохана в письменника,на 20 років за неї старшого.
1913 р.
Зінаїда закінчила жіночу
гімназію й історико-філологічний
факультет Київських Вищих жіночих курсів. Захистила дисертацію на тему: «Взгляды Н. В. Гоголя на проблемы
искусства в свете западноевропейских и русских философских теорий первой
половины XIX века»; отримала запрошення працювати у
Свято-Володимирському університеті, готуючись до професури.
Вірші писала російською, друкувалась у «Киевских вестях», журналах «Киевская мысль», «Вестник Европы».
Українська Революція підхопила молоду літераторку на свої могутні крила і
розбудила усвідомлення: вона – українка.
У тяжкі
20-і роки Зінаїда заробляє на прожиття лекціями для військових, веде літературну
секцію в Київському фотокомітеті, навіть працює в міському бюджетному відділі.
1934 р.
починається робота над Книгою цілого її
життя – історичним романом «Людолови». Головна героїня — Роксолана (Настя Лісовська). Власне, З.Тулуб першою створила
оповідь-легенду про Султан-Хуррем.
Численні твори про неї (а їх понад 50) з’являться пізніше…
Перша книга епопеї
мала шалений успіх. На початку 1937-го вийшов друком другий том «Людоловів». Українці
читали й перечитували роман, передавали з рук до рук. Настя-Роксолана, яскрава,
потужна особистість, яка в боротьбі з надзвичайно складними життєвими обставинами
вийшла переможницею, — могутньою
володаркою Високої Порти, — для багатьох людей стала прикладом незламності
духу. Роман взяв участь у Всесвітній виставці в Парижі. Письменниця мала
отримати нагороду. Але натомість авторка твору про героїчну українську
минувшину, котрий до того ж дивом з’явився у жахливий 1937-й, потрапила до
шерегу «ворогів радянської влади».
У травні 1937р. 46-річна Зінаїда, інтелектуалка зі
знанням семи мов, красуня з витонченими манерами, зважилася на заміжжя. І Доля
подарувала їй подружнє щастя. Цілий місяць…
4 липня Зінаїду Тулуб заарештували. Звинуватили у «активній
участі в «контрреволюційній організації «Виборчий
центр», яка займалася підривною діяльністю перед наступними виборами до Рад». Як і багато
інших подібних, цю організацію вигадали в ГПУ.
Згодом З.П.Тулуб згадуватиме:«Слідчий (Борис Хват,той
самий,що довів до смерті академіка М.Вавилова, — Ред.) сипав брутальною
лайкою та погрозами побоїв. Допити тривали дві-три доби
безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я майже непритомніла
(…), у мене почалися галюцинації… Думка про самогубство стала невідворотною, як єдиний порятунок від подальших
допитів, та засобів покінчити з собою не було. А слідчий Хват почав
застосовувати до мене гіпноз, наказуючи мені писати, що я в усьому зізнаюся.
Писав він при мені й ордери на арешт чоловіка та всіх моїх родичів…»
Громадянку Тулуб З.П. засудили до 10 років тюрми із
конфіскацією всього належного їй майна та поразкою в політичних правах на 5 років.
Після «одиночки» в нестерпній Ярославській тюрмі 1939 р.
Зінаїду Тулуб етапували на Колиму. А 1950-го
їй оголосили новий вирок: «…за належність до антирадянської
есеро-меншовицької організації зіслати на поселення до Кокчетавської області Казахської РСР»…
У липні 1954р. письменниця звернулася до Голови
Президії Верховної Ради СРСР К.Ворошилова: «…Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії,
права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені
залишилося недовго… Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від
життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?!»…
Її волання в радянській пустелі залишилося без відповіді.
Аж у 1956=му — як грім серед ясного неба: реабілітація. Військова
колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок
Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову
Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди
Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити «за
відсутністю складу злочину».
Позаду – 20 років неймовірних душевних і тілесних мук. 20
років, вирваних із людського буття. Попереду – життя на волі. Цілих 8 років…
Попри
хвороби,письменниця намагалася працювати – затято, ніби надолужуючи втрачені
для творчості кращі роки, ніби передбачаючи
своє нетривке перебування у цьому світі. Написала роман про Тараса
Шевченка – «В степу безкраїм за Уралом». Роботу над автобіграфічною книгою «Моє
життя» завершити не встигла.
У часи «відлиги» роман «Людолови» знову читали й
перечитували. Він укотре нагадував, що боротьба за своє, українське, ніколи не
буває марною.
Нині, навпевне, нам так само варто його перечитати.
Олена Бондаренко,
Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»