...Не перевелись ще у нас в Україні славні чоловіки, справжні козаки. Упевнитися в цьому можна лише на одну секунду кинувши оком на Василя Миколайовича Шкляра. Людину, яка з десятка престижних літературних премій, найбільше пишається такою нагородою, як „Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів”.
Він вийнятковий. Вийняткова його приємна усмішка, міцна статура, волосся, яке взялося попелом віків, поважні зморшки, глибокий погляд – ось він, наш козак, наша гордість.
Він прийшов, аби врятувати наш народ від страшних борців за руйнування розумових звивин українців, які у своїх творах намагаються в точності відобразити кожен статевий акт із кожним своїм живим і неживим партнером, використати таку кількість ненормативної лексики та запозичених слів, щоб звичайному українському словечку було ніде просунутись.
Не треба нам ваш янкі Брюс Уїліс, який врятує нашу Землю від астероїду. Нам треба Василь Шкляр, який рятуватиме нас від нас самих. І він може це зробити й робить. Бере суспільство за барки й втряхує їм у мозок якісну та змістовну літературу .
Українські ж журналісти невпинно борються з нашим спасителем. Починаючи з того, що сиплять нам на голови критичні статті про те, що вмерла наша творча інтелігенція: всі вони нероби та боягузи; а потім щедро поливають мозок сірчаними сенсаціями про кожну нову випущену книгу солістки ВІАгри.
Шановні журналісти, чи ви подуріли, говорячи, що „ці люди не можуть бути духовним проводом повноцінної нації” („Розум, честь і совість?” І. Лосєв). Говоріть за себе та солісток ВІАгри. Ви, шановні, забуваєтесь – країна завжди має духовних провідників, інше питання – куди вони поведуть суспільство. Задача журналістів обирати серед них гідних та підносити їх читачам на тарілочці з синім обідком та вершками.
А що ми бачимо, – ну не цікаво українським акулам пера популяризувати філософську чи патріотичну прозу – вони обирають тему статевих зносин. Вони верещать на весь світ про твори в яких обов’язково має бути секс, якщо не в середині, то зовні (в назві „Польві дослідження...” чи на обкладинці „Сьомга”).
Так от, шановні журналісти, остання книга „Нікуб (Кров кажана)” Василя Миколайовича перенасичена вашою улюбленою тематикою, але так якісно перенаситити роман відвертою еротикою не вдавалося жодному українському авторові, подивимось чи зможе вас задовольнити справжня та красива еротична література, від людини, яка дуже прискіпливо ставиться до деталей та подробиць.
Єва Харрінгтон
