Найважливіша форма приєднання до нації – це передусім вибір на користь її мови, культури та історії. Але первинним є визнання своєї належності до цієї нації та держави, хоча деякий час людина може залишатися поза мовним полем нації.
Поміж слухачів українського радіо «Культура» є додзвонювач, який щоразу представляється так: «Добрий день! Петро, етнічний націоналіст».Це, звісно, оксюморон. Якщо націоналіст, то не етнічний, а якщо етнічний, то не націоналіст. Нація й етнос – це дуже близькі та взаємопов’язані поняття, але все ж таки різні. І політичне самовизначення «націоналіст» походить від нації, а не від етносу. А той, для кого така форма і рівень розвитку народу, як етнос, є важливішими від нації, повинен називати себе етністом. Бодай для того, щоб не сприяти плутанині в дуже важливій сфері.
Етнос – це специфічна, дещо біологізована спільнота людей, пов’язаних кровним походженням. Це слово перекладається з давньогрецької як «порода». Отже, етнос – люди певної породи. До нього важко, якщо взагалі можливо, приєднатися, у ньому треба народитися.
Нація – явище з виразнішою соціально-духовною складовою. За видатним українським політичним мислителем Іваном Лисяком-Рудницьким, це явище суб’єктивної сфери, це «колектив людей, що хочуть бути державою», «існування нації спирається на свідому волю її членів». Як він уважає, народ або етнічний колектив – то основа, «підбудова», на якій формується нація (у вигляді «надбудови»).
Цікава думка й дотепне спостереження містяться у висловлюванні Фьодора Достоєвского: «У народі ще немає нації, але в нації є і народ». Етнос у своїй тривалій історії або перетворюється на націю як вищу форму свого існування, або приречений тихо скніти і сконати, зійшовши з історичного кону, чи ще певний час животіти в якійсь резервації. Для переходу від етносу до нації потрібно пережити глибокі трансформації, таку собі соціалізацію етносу. Як справедливо зазначав грузинський філософ Мераб Мамардашвілі: «Нація – це етнос, у тілі котрого попрацювала конституція».
Нація, як потужний потік, захоплює маленькі етнічні струмки, з яких і народжується її велика річка. Так сформувалися майже всі великі європейські нації, так французька нація робила французів із нефранцузів (провансальців, гасконців, нормандців, бургундців, корсиканців – згадаймо чи не найзнаменитішого француза Наполеоне Буонапарте, хоча за мовою і культурою корсиканці ближчі до італійців, аніж до французів), іспанська нація робила іспанців із неіспанців (арабів, маврів, нащадків кельтів і германців), польська – поляків із неполяків (кашубів, литовців, білорусів, українців – одним із найактивніших промоутерів антиукраїнської постанови польського Сейму щодо волинських подій був депутат із «питомо польським» прізвищем… Стефанюк).
Нація – значно складніше і ширше явище, ніж етнос, на базі якого вона формується. Як писав Макс Вебер: «Немає сумнівів у тому, що «національна» належність не потребує такої основи як кровна спорідненість. Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває іноземним».
Близькою до думки Вебера була й опінія ідеолога українського націоналізму Льва Ребета: «Не сама раса чи спільне походження, а віра, тобто саме психологічне наставляння грає головну ролю. Значить на ділі не расу і не походження, а соціально-психологічні стани треба вважати націєтворчими чинниками».
До нації можна свідомо і добровільно приєднатися, зробивши особистий вільний вибір. Прикладів такого вибору в історії людства багато. Фінський народ створив незалежну державу під проводом барона Карла Ґустава Еміля Маннергейма, людини шведсько-голландського походження, який мав певні проблеми з фінською мовою і якому «істинні фіни» постійно докоряли через його етнічне коріння. Але сьогодні для цілої фінської нації це хрестоматійний національний герой, батько нації Суомі. Докоряли литовським походженням Юзефові Пілсудському, близький родич якого був, як кажуть, генералом армії незалежної Литви. У Британії декого дратувало єврейство знаменитого прем’єр-міністра імперії Бенджаміна Дізраелі, за якого Британія сягнула апогею своєї могутності. Давня добра вікторіанська Англія, про яку й досі з ностальгією згадують на островах за Ла-Маншем, – це часи Дізраелі. Ті люди «неправильного» походження були послідовними фінськими, польськими та британськими націоналістами чи патріотами, кому вже як подобається…
Після утворення Медінат Ісраель (Держави Ізраїль) там почалася дискусія, що мала практичне значення: кого можна вважати євреєм? Для релігійних євреїв тут немає проблеми, є зведення юдейського релігійного права «Галаха», у якому чітко зазначено, що все вирішує етнічна належність матері. Однак творці Ізраїлю, сіоністи, були переважно людьми світськими і знали, що в нацистській Німеччині з її Нюрнберзькими расовими законами могли постраждати й ті громадяни, які не могли похвалитися чистотою свого єврейства (діти від змішаних шлюбів). Це також треба було врахувати. Зрештою, коли дискусія зайшла в глухий кут, один із видатних діячів Ізраїлю, кажуть, що то був Давид Бен-Ґуріон, сказав: «Євреєм є кожен, хто сам уважає себе євреєм».
Методологічно ця думка збігається з опінією Льва Ребета: «Таки свідомість і воля вирішують справу постання нації. Таку думку можна підтвердити ще прикладом формування американської нації. Відомо, що американці походженням, расою, культурою, мовою, традицією не відрізняються від свого англосаксонського кореня. Тільки окрема політична воля, воля жити самостійним життям, і перетяла існуючі вузли зв’язків… У кожному, одначе, випадку, навіть у випадку т. зв. національно несвідомої, але етнографічно ясно визначеної людини, свідомість і воля вивершує її приналежність: людина є тим, чим є і чим хоче бути».
В умовах сучасної України думки Бен-Ґуріона і Ребета можуть бути переформатовані так: «Українцем є кожен, хто хоче ним бути».
Адже є чимало випадків, коли, маючи всі етнічні підстави бути українцем, особа не хоче ним бути. Хто може змусити її самовизначитися як українець? А тим більше жити і діяти як українець? Є протилежні випадки, коли людина без етнічних підстав з власної волі стає українцем і бере на себе відповідальність за українську націю і державу, не відділяючи своєї особистої долі від їхньої долі.
Ще наочнішими є ситуації, коли йдеться про вибір національної належності осіб із сімей, що мають змішане етнічне походження. Так, один із синів польсько-русинської франкомовної римо-католицької родини Івана Шептицького і Софії Фредро став очільником Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм Шептицьким, інший – переконаним польським націоналістом, генерал-лейтенантом Війська Польського та військовим міністром Другої Речі Посполитої Станіславом Шептицьким.
Найважливіша форма приєднання до нації – це передусім вибір на користь її мови, культури та історії. Але первинним є визнання своєї належності до цієї нації та держави, хоча деякий час людина може залишатися поза мовним полем нації.
Скандально відомий в Україні, а тепер уже й за її межами Олександр Володарський, уродженець Луганська, «уславлений» тим, що на знак протесту проти Верховної Ради влаштував під її стінами разом із подругою перформанс у костюмах Адама і Єви, а потім висунув гасло: «Смерть нації! Слава ворогам!», в інтерв’ю одній київській газеті так іронічно охарактеризував частину своїх земляків: «Вони моляться на Львів як на ідеал і є принципово україномовними, навіть коли не володіють українською». Однак головний вибір ці жителі Луганська вже зробили.
Сьогодні українська нація переживає великий націєтворчий процес історичного формування і перетворення, тому ще зарано підходити до неї з вимогами, доречними для зрілої, давно сформованої сталої нації. Тому помиляються деякі галицькі письменники, заявляючи, що українцем можна вважати лише того, хто є носієм української мови і мислить українською. Знаю деяких українок, які, коли пишуть італійською, думають італійською, коли пишуть польською, думають польською, але ні італійками, ні польками від того не стали, бо є українками. Якщо взяти 78% населення України, що під час всеукраїнського перепису 2001 року визнали себе етнічними українцями, то за «новопосталим критерієм окремих галицьких інтелектуалів «повноцінних» українців набереться заледве 50%. А це означає, що Україна з держави етнічної української більшості перетворюється на державу двох рівновеликих етнокультурних громад. Але наслідки цього можуть бути надзвичайно небезпечні, цілком катастрофічні для Української держави, вони можуть підривати її єдність і цілісність. Проте відповідальне державницьке мислення аж ніяк не належить до чеснот відомої групи галицьких літераторів. Тут ми бачимо класичний вияв етнізму, спрямованого на консервацію, а не на розвиток і поширення українського, це певний рецидив резерваційного думання, психологія гетто тощо.
Як сказав авторові один український літературознавець і критик, який потім стане ідейним «противсіхом»: «Якщо в нинішній Україні не можуть бути забезпечені права україномовних, то нехай нам дадуть якусь мовно-культурну резервацію і визнають нас етнічною меншиною». Юрій Щербак у романі «Час смертохристів» із сумною іронією описав такі цілком, на жаль, можливі в майбутньому українські гетто і назвав їх «зонами етнічної консолідації», скорочено ЗЕК. Вузький етнізм – це те, що Микола Шлемкевич називав Vita minima, шлях животіння і жалюгідно-безперспективного виживання, відмова від потужних національних візій і програм, бажання сховатися десь на маргінесі й зберегти якісь клаптики та уламки етнічного хіба що для майбутніх відвідувачів музеїв. І це страх перед Vita mаxima, перед боротьбою за докорінну зміну ситуації.
