Їдучи в Черкаси відкривати пам’ятник великому поету Василеві Симоненку, я всю дорогу вельми хвилювався.
Згадував живого Василя, його стару матусю Ганну Федорівну, наших спільних незабутніх однокурсників: видатного поліглота і письменника Анатоля Перепадю, Героя України патріота-журналіста Івана Сподаренка, хрестоматійного прозаїка Віктора Близнеця, організатора інституту журналістики Анатолія Москаленка…
В пам’яті зринали ось оці Сосюрині рядки:
І душа, мов ставок золотий,
Тільки спогадів хвилі по ній.
Коли у сімдесяті роки про минулого століття мужня і талановита творчість Симоненка пробивала грізні мури компартійної цензури , мудра мати нашого поета в одному з листів до мене написала, ніби провістила: «Як був мій Вася маленьким, то належав тільки матері, а тепер Василь Андрійович Симоненко належить усій Україні». Золоті материнські слова!
Як ніхто в письменницькій громаді, вона перша зрозуміла синове безсмертя. Тільки важко, боляче і страшно його чисте та правдиве Слово тарувало шлях до читача, до України.
Ось чому у багатьох листах, які я передав музею Симоненка в його рідній школі у селі Тарандинці Лубенського району на Полтавщині, бабуся Ганнуся висловлює вдячність вірним і незламним друзям свого сина: Борису Олійнику, Володимиру Біленку, Олесю Луцію, Петру Засенку та нашій однокурсниці Тамарі Коломієць. « Особа дяка і низький уклін вашому батьку Олесю Гончару».
Я від себе ще додав би сюди славного поета й побратима перших шістдесятників Івана Світличного, академіка Івана Дзюбу, авторитетну Михайлину Коцюбинську, черкаських журналістів Лілю Шитову та Ігоря Осадчого.
В різні роки світлий образ легендарного поета бережуть, несуть між люди мої друзі – Симоненкознавці. Серед них – відомий політолог і розумний літератор та історик, заступник голови українського парламенту Микола Томенко, автор кінофільму «Життєвими стежками Василя Симоненка», вчителька української мови і літератури Немішаївської школи №2 Аліна Приймаченко, директор шкільного музею Василь Григорович Бут, заступник директора національного академічного інституту літератури Сергій Гальченко, відомий поет Володимир Коломієць , поет-пісняр Микола Луків, столичний Клуб бібліотекарів та поважна професура Інституту філології.
Всіх згадав я поіменно, коли клав осінні хризантеми на святі могилі сина і матері. Вже багато років вони поруч спочивають на Черкаськім цвинтарі. Нині їх єднає спільний поетичний заповіт:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В той туманний ранок із-за хмар пробилось, виглянуло сонце – ніби на моє замовлення. « Десь на дні мого серця» /Тичина!/засвітились Симоненкові слова:»
Здрастуй , сонце, і здрастуй , вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб і з вами жити
Під шаленством весняних злив.
Певна річ, поет воскрес правдивим, невмирущим українським словом. «Майже двадцять років черкащани ждали цього дня і сперечалися: на якому місці спорудити пам’ятник поету, де узяти кошти? Та головне: як створити образ «витязя української поезії?».
Саме із такими запитаннями до багатолюдної святкової громади черкащан звернувся голова обласної держадміністрації Сергій Тулуб. Разом з головою міста Сергієм Одаричем та новообраним головою обласної ради паном Черняком вони благословили поетичне свято.
І коли з-під покривала виплив перед нами гарний і натхненний образ юного поета, то в гурті студентів я почув сердечний, щирий вигук: «Який же Симоненко молодий! Наш ровесник…»
Я з великою приємністю на святі Симоненка познайомився із творцями пам’ятника – скульптором Владиславом Димйоном та його колегами – архітекторами Миколою Упирем та Юрієм Калашником.
Їхню одержиму працю добре сприйняли освітяни Черкаського технологічного університету та працівники обласної бібліотеки імені Василя Симоненка. Вони побачили в зображенні поета і привітний погляд і нестримну вдачу.
Та були й критичні, несуттєві зауваження від старих і немічних людей, котрі і ще й досі заздрять світлій і великій славі справжнього народного ПОЕТА, називаючи при тому лиш себе «найбільшими і єдиними» друзями Симоненка.
Є і в мене до скульптури невеличке зауваження: у бронзі закарбовано багато поетичних слів. Чому? Адже пам’ятник не є літературною енциклопедією чи шкільним підручником. Із моєю думкою погодився кмітливий і цікавий скульптор. Треба написати лиш один Симоненків рядок:
« Я воскрес, щоб із вами жити!»
Насамкінець і ще одне – важливе, пам’ятне для мене. Ще напередодні Симоненкового свята я радо завітав до дружної родини Симоненків. Не всі знають, що в Черкасах є квартира, де живе поетова онука Мирослава, правнук поета маленький Гордій Симоненко та його бабуся Ніна. Дорогі і рідні мені люди.
Розум”яка Мирославка, котра вже назавжди повернулася з Америки до рідної матусі, добре знає і шанує славну творчість свого дідуся, допомагає видавництву «Смолоскип» впорядкувати найновішу книжку В.Симоненка для української школи.
А малий Гордійчик тільки вчиться говорити, ще не знає, чим йому Гордію – цілий вік гордитися. Але він своїми ноженятами крокує разом з нами в осінній темний вечір до того пам’ятного скверу. Там стоїть під охороною накритий покривалом, бронзовий, замріяний Василь – єдиний син своєї матері, нині вже дідусь і прадід.
Я трепетно беру на руки Василевого правнука – се «безсмертячко кирпате». Колись так називав свого Василька добрий і тямущий дід Щербань, «який не знав поганих слів».
Рости і ти, Гордійчику, великим!..
Микола Сом, письменник і вчитель
