Хотілось би коротко, але… Ні, насправді тут не про те, що сержант ДАІ Швець під час виконання свого службового обов’язку збиткувався над затриманим водієм, а українську мову обізвав незугарним словом. І навіть не про те, який ґвалт зчинили особи з міських структур.
«Спровокованому» зразу знайшли адвоката, блискавично швидко працевлаштували, а плакальники з місцевого телебачення і взагалі витягли «героя дня» на екран і гуртом обурювалися його «несправедливим» звільненням. Але чи про те треба було говорити?
Отже — знову про мову? А давайте про це з іншого боку. Скажімо, на вишні прищепили бруньку черешні, і по якімсь часі гілля справді зарясніло черешневими плодами. То що? Вишня стала черешнею? Притуліться до землі і почуєте, як з її глибин кричить і волає коріння: я — вишня!
А людина? Статистика засвідчує: населення України знає і розуміє, а добра його половина розмовляє російською мовою і вважає її рідною. І це природно, бо ми всі родом з Радянського Союзу, де російська була мовою міжнаціонального спілкування.
Але якщо ти Швець, Коновалюк чи Тимченко — твоє коріння твоїм же прізвищем кричить: ти українець!
Бо коріння — це аксіома, даність назавжди, яку не обдурити, не обійти. І тому тупцюватися на власному корінні аморально, а ганьбити і зневажати мову десятків мільйонів співвітчизників — зась!
«Возвысим степь, не унижая горы»! Це Олжас Сулейменов. Достукатись би його мудрості до наших швеців, «не помнящих родства», і не втягти б у ці дорослі проблеми малого Генку. Бо він для нашого російськомовного міста — свого роду унікум.
Чому місто російськомовне — знає кожен одесит, бо так розпорядилася її Величність Історія. І це теж даність, яку не відмінити ніякими указами. Як даністю став правопис самого слова «Одеса»: українською — з одним, а російською — з двома «с»: «Одесса».
Але чому унікум Генка? Уявіть собі звичайну вулицю у приватному секторі міста. І хоч вона коротша за кілометр, тут почуєш російську і молдовську, гагаузьку, білоруську і азербайджанську мови. Бо весь цей люд саме тут мешкає, приязниться і працює (навкіл багато різних підприємств).
Живуть на цій вулиці й українці. Але цікава, майже незбагненна річ: заговорить своєю молдованин, білорус чи азербайджанець — у перехожих ніякої реакції, бо так і повинно бути у національному розмаїтті. Та варто пролунати українській фразі, як хтось уже й озирнувся, мовляв, звідки такий вилупився?
Подібне сталося чарівного травневого надвечір’я на п’ятачку Інтернаціональної (це не її офіційне ймення: так охрестила вулицю громада). Додому з роботи повертався чоловік років сорока і раптом за спиною почув тоненьке дитяче:
— Діду, а йдіть-но сюди та відчиніть мені хату, бо ключ у дірочці не повертається.
«Дід» справді призупинився, здивований. Адже тут українську почуєш лиш вряди-годи, та й то від дорослих роботяг. А щоб з дитячих вуст? Од цього горобенятка?
Хлопчина років десяти довірливо простягав ключа, а у грудях чоловіка щось тенькнуло –– і захотілося приголубити дитину. Нагадалося далеке призабуте…
— Чий же ти будеш? Щось не примічав тут тебе.
— А ми з села. Знімаємо хату діда Івана, а мама на роботі.
Вже не просто тенькнуло, а защеміло: «Чуєш, рибонько? Вже ходить сон коло вікон, отже, спатоньки, синку, спатоньки…» Далекий голос молодої мами…
Так і заприязнилися дорослий і малий, і що цікаво: між ними зразу узвичаїлася мовчазна угода: спілкувалися тільки українською, хоча старший був російськомовний.
Ще кілька разів по тому «дід» відчиняв Генці двері і залюбки слухав. Про бабусю, що у селі. Про те, як ще геть недавно «я ото наб’ю травою от-такезну торбину і тягну додому свиням (а хочете, я і вашим курям нарву трави?)». Про те, як духмяно пахне навесні сільська вулиця — молоком, різнотрав’ям, свіжоспеченим хлібом («або збігаю до магазина і куплю вам хліба?»). Золота душа, Генка з Інтернаціональної, щедра і чиста.
Восени він пішов до російськомовної школи, бо української в районі не було. Отже, зустрічалися рідше, хоча радість залишалася обопільною.
І тільки одного разу Генку ніби підмінили. Був якийсь відчужений, набичений і по-дорослому офіційний. Зле карбував кожне слово:
— Вон та собака, видите, бегает? — вчера набросилась на маленького щенка. И если бы не я…
«Дід» спинився од несподіванки, як і того, вже далекого травневого дня. Господи, які собаки, яке щеня, коли Генка, вчорашній унікум, що саме чистісінькою українською полонив чоловіка, витягнув з глибин прожитих літ пам’ять про власне коріння, — той самий Генка несподівано заговорив російською?!
І справа була навіть не у тій двомовності, бо скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина. У Генчиних словах боліло щось недомовлене.
— Тебе побили? — обережно запитав чоловік.
Хлопець мовчки заперечив: ні. Боліло щось інше.
— Тебе образили?
Знову мовчання, затим гірке дитяче:
— А вам би не образливо: «Біла ворона»?
— Он воно що… Невже мама?
— Вітчим. Та і в школі…
Ось до такої життєвої драми дожився малий. Виявляється, од вітчима тільки і чує: «Щоб прижитися у місті — не виділяйся, будь, як усі. І щонайперше — розмовляй винятково російською». Бо українська, мовляв, не модна, сільська. З нею ти тут ніколи не станеш своїм.
А у школі від однолітків: «селюк», «біла ворона», «деревня».
Важко і боляче в десять років збагнути, чому твоя з колиски рідна мова у когось викликає осуд. Чому маєш соромитися її? А чому не соромиться наша «українка», коли на уроці замість «троянда» — говорить «роза», замість «треба» — говорить «надо»? Що, її погано вчили?!
Хлопець піднімає погляд на свого старшого друга і вже зовсім по-дорослому запитує:
— І хіба може бути мова не модною, якщо вона державна?
От і знову ми повернулися до витоків нашої розповіді — про співучу і солов’їну, про державну, але «не модну», «не престижну».
А тим часом поруч з нами на теренах двадцятирічної Незалежності вже виросло одне і піднімається нове покоління (разом із Генкою).
Люди добрі, можновладці і пересічні, отямтесь й усвідомте власну відповідальність перед ними! Не ламайте їх через коліно. Дайте розвиватися у гармонії з власним корінням і національним розмаїттям — чужого навчаючись, свого не цураючись. На жаль, ця Тарасова мудрість достукалася не до кожного серця.
Чому ж безпорадно промовчав тоді старший Генчин друг? Бо й сам свого часу пройшов ту гірку школу. І цей «ключ» виявився для нього непідйомним.
Майя Фідчунова.
P.S. Особисто у мене два коріння: російське й українське. Болять обидва — і коли нам, українцям, ніби дрімучим невігласам, перекладають давно близьку російську, і коли зухвало паплюжать українську.
Не сваріть «Одесу» з «Одессой»!
