io.ua

Народився Дмитро Дорошенко  8 квітня 1882 місті Вільнюс, Литва. Що зробив для країни український діяч та чого на уроках історії нам не розповідали? 

"Познайомили мене якось із одним жидівським підприємцем, – описує Дмитро Донцов епізод у своїх спогадах про Київ 1918 року. – В бігу розмови запитався він мене, «чи довго буде Україна». Я не зрозумів докладно й запитався, про що йому ходить? Тоді він заявив, що має намір накручувати фільм «Мазепа», тому й поставив мені те питання. «Бо, самі понімаєте, коли Україна буде тільки коротко, то імпреза не оплатиться».

У таких непевних політичних умовах довелося працювати Дмитрові Дорошенку, міністрові закордонних справ Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського. Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав «визволення з-­під опіки союзників, німців та австро­угорців, а поки що – використовувати їх вплив і оружну допомогу для об'єднання всієї української території». Уточнював, що цього можна досягнути лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування власних збройних сил. Але це не вдалося ні Грушев­ському, ні Скоропадському, ні Петлюрі. Тобто, політикам, ­значнішим за Дорошенка. Та йому й не дуже довіряли. Недарма офіційно його посада звалась навіть не «міністр», а «управляючий міністерством» – фактично виконувач обов'язків. ­Дмитро Дорошенко провів у міністерському кріслі півроку, і після того більш ніж половину життя жив за кордоном.

Міністром закордонних справ Української Держави ­Павло Скоропадський призначив Дмитра Дорошенка в травні 1918 року. Якийсь час склад уряду не затверджували, і ­гетьман ніяк не міг вирішити, хто очолить зовнішньополітичне ­відомство. Сам Скоропадський у «Спогадах», написаних одразу по скиненні з гетьманства, визнає, що просто не мав іншої кандидатури: «Министр иностранных дел, Дмитрий ­Дорошенко, был не совсем подходящим. Его никто не признавал. И украинцы, и великороссы его одинаково не любили. К сожалению, у меня первое время некем было его ­заменить. ­Да, впрочем, это и неважно было: почти все время Гетманства внешняя политика находилась в моих руках, руках Палтова (заступника Дорошенка. – „Країна“) и отчасти Лизогуба (прем'єра. – „Країна“). Дорошенко вел только галицийскую политику. У него было много друзей во Львове, и он постоянно возился с этими украинскими делами. Он был ярым украинцем, но несколько смягченного типа, в смысле шовинизма. Собственного мнения он не имел, руководился, главным образом, тем, что скажут о нем в украинских кругах. Но так как он попал в кабинет, где шире ­смотрели на вопрос строительства государства, нежели на это смотрели наши украинцы, то он в кругах последних тоже не был правоверным и от него отказывались. Он так, кажется, и сидел до конца между двумя стульями».

Гетьман, тоді ще затятий федераліст, мав підстави не ­любити Дорошенка. Під час офіційного візиту міністра до Берліна, на зламі жовтня–листопада 1918­го, один із німецьких політиків запитав його думку про перспективи самостійності та федерації для України.

– Ідея федерації не чужа в українській історії, тільки ­спроби федерації досі не були для України щасливі, – відповів Дорошенко. І додав – всупереч офіційній позиції гетьмана та його уряду. – Тепер для нас питання федерації не є актуальним. А що буде далі – побачимо.

Це було за декілька днів до появи 14 листопада 1918-­го гетьманської грамоти про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж Дмитро Дорошенко довідався про свою відставку. Закінчує Павло Скоропадський характеристику свого міністра так: «Я всегда считал, что на пост министра иностранных дел нужно человека, несравненно более широко образованного. Один уже факт полнейшего незнания языков сильно вредил ему». Та вже за сотню сторінок гетьман пише: «Внешнюю политику, собственно говоря, вел я вместе с Дорошенко и Палтовым».

Олександр Палтов – колишній камергер і царський урядовець – був «сірим кардиналом» у гетьманському ­уряді. У спогадах Дмитро Донцов, який за Гетьманату очолював Українську телеграфічну агенцію – державне інформагентство, описує прикметний епізод – дипломатичний раут у червні 1918 року: "На прийняттю трапився зі мною комічний інцидент. На другім кінці стола, коло Мумма (посол Німеччини в Українській Державі. – «Країна») і австрійців, – вставали й говорили промови. На моїм кінці, маючи цікавих співрозмовців, я, зайнятий ними й добрим вином, не звертав уваги на промовців, серед яких був і Дорошенко. Коли посол Мумм попросив мене перекласти по­німецьки промову, щойно виголошену по­українськи Дорошенком, я мусив встати і заімпровізувати переклад промови, якої я не слухав, але яку в тих обставинах повинен був би виголосити міністер заграничних справ. Хутко по тім Палтов підійшов до мене і з веселим обличчям шепнув: «Галупчік, Ви вєліколєпно пєрєвєлі!» Очевидно, Дорошенко й не здогадувався, який вплив у міністерстві закордонних справ мав його заступник. Бо сам згодом писав: «Палтов не тільки мені не заважав, але навпаки, був дуже корисним: це була дуже розумна, здібна й енергійна людина, яка вміла знайтися в усяких обставинах і поводилась із великим тактом».

Визнавав, що «зовсім не був гетьманцем», коли в травні 1918­го прийняв від Скоропадського міністерський портфель. Але зробив це, бо був упевнений, що «традиція української національної державності мусить піддержуватися в кожній, хоча б, може, й переходовій, тимчасовій формі державності». І вже потім, коли "придивився до державної праці гетьмана і тих перспектив, які вона одкривала для нашої національної справи, зробився, дійсно, «гетьманцем». ­Дорошенко схилився до того, що «гетьманство було і єсть найбільш відпо­відною формою організації самостійної української держави».

Справжнім «гетьманцем-державником» він став уже на еміграції, під впливом найвідомішого ідеолога українського монархізму – В'ячеслава Липинського. Дорошенко, як міністр закордонних справ, призначив того послом у Відні. У 1920–1921 роках обидва брали активну участь у становленні Українського союзу хліборобів-­державників – гетьманського руху на еміграції. У 1920­х разом видавали журнал «Хліборобська Україна»: головний редактор – Липинський, завідувач відділу хроніки й бібліографії – Дорошенко.

Чи Дмитро Дорошенко, фаховий історик, був добрим політиком?

«Єдинонеділимці», які перечікували російську більшовицьку бурю в гетьманському оточенні, пишуть, що – ні. Приміром, один із них залишив такий пасаж: «Министром иностранных дел был назначен украинец Д.И. Дорошенко, замечательный главным образом своей красивой наружностью…» А Василь Зіньківський – міністр сповідань у кабінеті прем'єр­міністра Федора Лизогуба – згадував, що Дорошенка уявляв людиною не дуже розумною в питаннях політики, але «себе на уме», «сдержанным и скрытным, честолюбивым, основательным и солидным, но непобедимо провинциальным». І гріх його такий: «Словесная „незалежність“ Украины его больше волновала, чем трезвый учет реальных будущих отношений Украины и России».

З українського табору йому теж не сипали компліментами. Михайло Грушевський, політичний противник Дмитра ­Дорошенка, характеризував його як «амбітну, владолюбну та шанолюбну людину». Той у відповідь називав Грушевського «тяжким чоловіком». Володимир Винниченко, коли дізнався, що Дорошенко опинився серед міністрів Скоропадського, нарік його «зрадником і мерзавцем». Однопартійці, очевидно, думали так само – після призначення міністром його виключили з Української партії соціалістів-­федералістів навіть без попередження. А для самого Дмитра Дорошенка була важлива не форма, а зміст: «Є Українська Держава, і я служу їй, а не тій чи іншій партії».

Зрештою, Дорошенко не був безпомічним урядовцем. Саме він добився ратифікації Берестейського миру й саме при ньому Україну визнали близько 30 держав світу.

Не бракувало йому й рішучості, як­от у серпні 1918 року із приєднанням до України Криму. Місцевий крайовий уряд із колишніх царських чиновників на чолі з генералом Матвієм Сулькевичем опирався визнавати над собою владу гетьмана Скоропадського. Відмовився приймати урядові телеграми українською. «Не було потреби воювати з Кримом. Досить було проголосити економічну блокаду півострова, – пише Дорошенко у другому томі своїх „Споминів“. – Я настояв у Раді міністрів на проголошенні „митної війни“; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію, за виїмком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю фруктів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для фруктів, стружок, опилок для упаковання. Все те звичайно привозилось з України, але тепер довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування фруктів, дров для сушки – і всього цього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садовників зробилося катастрофічним».

Результат: за місяць, у середині вересня, до Києва прибула кримська делегація для переговорів про об'єднання з Українською Державою. Блокаду зняли – українські зерно й цукор знову попливли на півострів. «До нас переходила фактична влада над Кримом, – пише Дорошенко. – Але з цього всього Українська Держава не встигла скористати. Вже наближалась хуртовина, що змела її саму з лиця землі»

«Справжній український аристократ і чомусь соціял-демократ»

У роду були два гетьмани

Одружився за кілька місяців після знайомства