Ірина Вільде (Дарина Полотнюк, у дівоцтві Макогон) народилася в м. Чернівці, в родині письменника і народного вчителя, нащадка старовинного шляхетського роду Дмитра Макогона.
Крім Дарини, в родині росло двоє синів. Орест брав участь в УВО — Українській військовій організації (нелегальній революційно-політичній структурі, створеній 1920 р. старшинським складом армії Січових Стрільців та УГА), емігрував до Німеччини. Богдан входив до складу дивізії «Галичина», емігрував до США.
У 1923 р., через переслідування батька румунською владою, родина нелегально перейшла кордон і оселилася на тодішній польській території — у Станиславові (нині Івано-Франківськ).
У цьому затишному прикарпатському місті Дарина отримала середню освіту, працювала у приватній гімназії. 19-річною написала своє перше оповідання «Марічка».
Від 1928 р. навчалась у Львівському університеті на гуманітарному факультеті — разом з поетом Богданом-Ігорем Антоничем. На цей час припадає знайомство Дарини зі студентом Львівської Політехніки Євгеном Полотнюком, який згодом став її чоловіком.
1930 р. залишила навчання (за однією з версій – її не допустили до складання іспитів на сесії, закидаючи участь в УВО; за іншою – виключили з університету під час пацифікації – репресивних заходів проти українського населення, до яких вдалася польська влада).
Дарина повертається до Станіславова, працює в гімназії вчителькою, друкується в українських часописах.
У 1932-39 рр. мешкає в Коломиї, працює в редакції журналу «Жіноча доля», зокрема, редагує щомісячний додаток «Світ молоді». Відбуваються зміни і в особистому житті панни Макогон – вона бере шлюб із Євгеном Полотнюком.
1934 р. написала першу повість «Вікна наростіж», яка була видана через 5 років. А 1935 р. львівський часопис «Нова хата» друкує повість «Метелики на шпильках» — уперше за підписом «Ірина Вільде».
У 1936 р. повісті Вільде «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти» були відзначені найпрестижнішою українською нагородою Галичини — другою премією (перша не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені І. Франка.
Слід сказати, багато хто дивувався, ба навіть декотрі обурювалися: чому відзначені твори, в яких начебто і не йдеться про піднесення національної ідеї? Й це тоді, коли виходять друком роман «Роксоляна» Р.Назарука, роман-трилогія «Мазепа» Б.Лепкого, інші патріотично наснажені твори!
У пресі розгорнулася ціла дискусія: одні щиро захоплювалися європейським стилем авторки та смаком до життя, що прозирав зі сторінок повістей, інші звинувачували її в безідейності. Сама ж Вільде у відкритому листі запропонувала колегам-літераторам припинити скиглення і додавати читачам більше оптимізму своїми творами.
Власне, самі читачі одразу помітили й полюбили твори Вільде, адже вона говорила людям про їхнє ж таки, близьке й зрозуміле, життя — зі щоденними клопотами, радощами й переживанням; доводила, що боротися за життя, любити його, смакувати ним – прекрасно.
Цього ж, 1936-го, вийшла друком збірка оповідань Вільде «Химерне серце». Письменниця розпочала роботу над романом «Сестри Річинські».
Молоду письменницю щиро підтримали Ольга Кобилянська, Андрій Чайковський, Микола Рудницький та інші відомі письменники.Згодом Ірина Вільде затоваришувала з Максимом Рильським.
Від 1944 р. і вже назавжди І.Вільде оселилася у Львові. Співпрацювала з газетою «Правда України», обиралася депутаткою Львівських міської та обласної рад, Верховної Ради УРСР. Протягом тривалого часу очолювала Львівську обласну письменницьку організацію.
Померла письменниця 30 жовтня 1982 р. Похована на Личаківському цвинтарі.
Сучасники згадували, що Ірина Вільде була нестримною, рвучкою, нескореною, здатною відстояти свою позицію. Мабуть, тому обрала собі псевдонім «Vilde», що з німецької означає «дика».
Ще відомо, що пані Вільде була надзвичайно гостинною (одного разу навіть приймала у своїй оселі цілий хор імені Верьовки!). Любила жартувати, змагатися у співанні коломийок, влаштовувати костюмовані вечори.
Саме її можна вважати «хрещеною мамою» загальновідомої кулінарної книги Дарії Цвєк: у гімназії Дарина дружила з її сестрою, гостювала в їхньому домі, не раз куштувала кулінарні шедеври Дарії, тож і запропонувала видати книгу рецептів для українських господинь.
Ірина Вільде підтримувала нині знаних письменників на початку їхнього творчого шляху: Дмитра Павличка, Романа Лубківського, Романа Іваничука.
Не боялася писати Сталіну листи на захист української мови, а пізніше — захищати українських дисидентів-правозахисників у численних зверненнях до владців.
Ніколи не вдавалася до хвали – ні письмово, ні усно – на адресу компартії чи колишніх та діючих владців.
У 1965 р. за роман «Сестри Річинські» Ірина Вільде отримала премію ім.Тараса Шевченка. Головні дійові особи роману, над яким авторка працювала понад 20 років – п’ятеро сестер, дуже різних за характерами, життєвими цілями й долями. Вони розраховують тільки на себе й домагаються мети, не зважаючи ні на що.
Часом письменниці дорікали, що пише на «жіночі», «родинні», «приземлені» теми. Відповідь на такі закиди вона дала чітку й однозначну: промовляючи на Українському жіночому конгресі у Станіславовві 1937 р., проголосила своєрідну світоглядну формулу своєї творчості: «Через родину — до могутності нації».
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
