Від редакції: Роковини перепоховання Тараса Шевченка – знакова дата для кожної української людини. Це не лише день, коли ми віддаємо шану нашому Генієві, Пророку і духовному Батькові нації. Це день нашої національної гідності, символ опору тиранії й боротьби за незалежність України. Впродовж усього радянського панування будь-які громадські шевченківські заходи 22 травня були під забороною, а їхні організатори та учасники зазнавали переслідувань, утисків, перебували під пильною «увагою» каральних органів. Спогади учасників тих вікопомних подій залишаються безцінними: вони зміцнюють і підносять віру в Україну.
Автор спогадів, уривки з яких пропонуємо вашій увазі – Микола Григорович Плахотнюк, лікар, правозахисник, політв’язень радянського режиму. У 1960-і роки – член Клубу творчої молоді. Ще зі студентських років Микола брав активну участь у патріотичних заходах 22 травня. У 1972-76р.р. перебував на примусовому «лікуванні» у каральних спецпсихлікарнях. Після підписання відкритого листа на захист заарештованого поета-дисидента Івана Сокульського як «антирадянщик» був засуджений до 4 років ув’язнення. Заснував і до останніх своїх днів (5 лютого 2015р.) очолював київський Музей шістдесятництва. Автор книги спогадів «Коловорот». Разом із дружиною Валентиною Чорновіл – сестрою В’ячеслава Чорновола – Микола Плахотнюк доклав великих зусиль до збереження пам’яті про український Рух Опору 1960-х — 80-х років.
Двадцять друге травня (зі спогадів Миколи Плахотнюка)
«…22 травня 1967 року. Теплий, сонячний день. Коли я прийшов до пам'ятника Шевченкові, то побачив, що зібралося людей значно більше, ніж у попередні роки. Пагорб, на якому височить пам'ятник Тарасові, суціль покритий квітами. Палахкотіли півонії й тюльпани, сині й блакитні півники та розкішні гілки розквітлого бузку. Окремою плямою клали червоні кетяги калини. Вона червоніла на зеленому пагорбі, де вивищувався Кобзар.
А люди все підходили і підходили. І клали квіти. Поступово утворилася гора квітів. Хтось порівняв кількість з покладеними до пам'ятника Леніну в день його народження.
Вождь світового пролетаріяту відчутно програвав, хоч, як відомо, квіти за рахунок держави наввипередки несли парткоми всіх рівнів і установ та організацій Києва.
Ми ж приносили квіти оберемками без будь-якої принуки. Очевидно, з цієї причини доглядачі скверу старались якнайшвидше їх прибрати.
Розпочався імпровізований літературний вечір. Один за одним виходять студенти і, не називаючи себе, читають вірші Т. Шевченка, Василя Симоненка. Володимира Сосюри, Володимира Самійленка.
На східцях постаменту – студент театрального інституту Володимир Коляда. Він талановито прочитав кілька поезій класиків української літератури. Завершує поезією В. Сосюри «Юнакові». Коли він прочитав: «Дивись, ідуть сини Росії», у цю мить, прорізавши натовп, міліція почала хапати людей. Зненацька. І запихати у міліцейську машину. Люди побачили, що в машину запхали чотирьох.
На якусь хвилю натовп заціпенів, але в наступну мить вибухнуло громове і гнівне скандування: «Ганьба!» І публіка, міцно взявшись за руки, рушила лавиною на міліцію. А вона, очевидно, не чекала одностайної реакції. Обличчя міліціонерів видавали їхню розгубленість. І ніхто з них уже не зважувався хапати нові жертви, а всі швиденько сіли в машини й поїхали геть.
Відтискуючи міліцію, люди, які зібралися біля пам'ятника Шевченкові, вийшли на майдан, що навпроти університету, перекрили проїжджу частину вулиці Володимирської. На короткий час зупинився транспорт. Майдан вирував протестом. В одному кутку студенти співали «Шалійте, шалійте, скажені кати!», в іншому – «Хай нас по тюрмах саджають», а ще в іншому – «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав»...
Поволі пал гніву почав спадати – і всі повернулися до пам`ятника.
Вирішили закликати присутніх піти до ЦК КПУ і вимагати звільнення заарештованих і покарання винних у розправі.
Таким чином, я опинився на східцях пагорба і звернувся до публіки приблизно так: «Сьогодні у Москві розпочав роботу черговий з'їзд письменників СРСР. Сьогодні в Києві вшановували пам'ять найбільшого українського письменника Тараса Шевченка. І сьогодні в Києві над тими, хто прийшов ушанувати пам'ять Кобзаря, вчинено дику розправу. Міліцією схоплено чотирьох наших товаришів. Ми прийшли сюди з квітами і чистими помислами. Закликаю всіх піти до будинку ЦК КПУ з вимогою звільнити заарештованих і покарати винних у скоєнні розправи...»
Я повідомив маршрут.
Досить хутко колона вишикувалась і рушила.
У перших лавах колони йшли Оксана Мешко, артистка Тетяна Іванівна Цимбал, Валентина Драбата, Олександр Сергієнко.
У колоні йшли також мої друзі Василь Здоровило, Георгій Веремійчик, Варвара Пономаренко.
Кілька разів нас намагалися перепинити, розсіяти. Ми долали кордони міліції й так званих народних дружинників. На розі бульвару Шевченка і вулиці Володимирської був утворений щільний кордон міліції. Колона зупинилася. Почалися, так би мовити, переговори. Але вийшла досі нам не відома студентка в білій блузці й вольовим голосом звернулася до колони: «Про що ми говоримо? Чи ви не бачили, як вони з нами розмовляють? За мною!» І повела за собою колону, обминаючи кордон.
Ім'я цієї відважної студентки я досі не знаю…
Були спроби мене витягнути з колони, мовляв, вийди на хвилинку, хочемо поговорити. Але товариші щільно тримали мене.
На Банковій, тодішній Орджонікідзе, назустріч нам вийшли поливальні машини, спрямовуючи на колону потужні струмені води, але колона не злякалася і не розсіялася.
За 50 метрів до будинку ЦК КПУ на нас чекав у кілька лав кордон міліції.
Ми підійшли впритул і зупинилися. Стояли мовчки.
До нас один за одним прибували посадові особи міста, та ми сказали, що вони нас не влаштовують. Хочемо говорити з першим секретарем ЦК КПУ.
Нарешті о першій годині ночі до нас вийшли міністр внутрішніх справ Іван Головченко й пан Калаш, кагебіст з ідеології. Це саме він був куратором Івана Світличного під час першого слідства у 1965 р. та після звільнення.
На одностайну вимогу демонстрантів міністр Головченко пообіцяв за півгодини привезти заарештованих до Поштамту.
Справді, схоплених біля пам`ятника Шевченкові привезли до Поштамту о 1-й год. 30 хв. Ними виявилися Ігор Луговий. Ротштейн, поет Віктор Могильний, студент театрального інституту Володимир Коляда.
Українська громадськість прореагувала на події 22 травня 1967 року Заявою Генеральному секретареві ЦК КПРС т.Брежнєву, першому секретареві ЦК КПУ т.Шелесту, міністрові охорони громадського порядку т.Головченкові.
Заява закінчувалася так:
«Ми вимагаємо: 1. Щоб були покарані ті чини міліції, які дали розпорядження про напад на невинних громадян. 2. Щоб ті чини міліції принесли публічне вибачення людям. 3. Щоб були гарантії, що надалі люди, які збиратимуться до монумента Кобзареві вшановувати його пам'ять, не зазнавали утисків і переслідування.»
Під заявою підписи шістдесяти чотирьох громадян.
«Заяву до Брежнєва» поштою не відсилали, а возив її у Москву Григорії Криворучко.
Він розповідав, що укранські письменники на з'їзді вже знали про події в Києві 22 травня.
А повідомили їх про це з Києва телеграмами Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк і я. Михайлина Коцюбинська і Євген Сверстюк телеграфували в журнал «Новый мир», а я – Олесю Гончару у Президію з'їзду письменників.
Олесь Сергієнко дописав на заяві, що публічне вибаення властей чекатимемо 11 червня 1967 р. біля пам'ятника Шевченкові.
Розповідали, що при ЦК КПУ та при Верховній Раді була створена комісія з розслідування цієї справи.
За кілька днів після 22 травня до мене на роботу в облтубсанаторій, що в Димері, приїхало двоє: секретар Києво-Святошинського райкому партії з ідеологічних питань тов. Заруцький М. С. та головний хірург МОЗ України І.Денисюк. Він пояснив, що очолює комісію по розслідуванню випадку, який стався 22 травня.
Під час розмови виявилося, що їх не стільки цікаить, що сталося 22 травня, як те, чи не збираюся я піти 11 червня до пам'ятника Шевченкові.
Я відповів, що піду. Після цього почалися погрози. Заруцький пообіцяв зібрати людей усього району, які публічно засудять мене і видворять із своєї території…
У 1970 р. на перерві під час репетиції «Гомону» до мене підійшов студент університету Микола Матусевич. Він запропонував мені пристати до заходу, який полягає в наступному. За кожним членом «Гомону» або просто за кожним із наших знайомих повинен бути закріплений день, у який ця людина має покласти кошик квітів. «Щоб кожен день коло Тараса були свіжі живі квіти», – сказав Микола.
Звичайно, ідея була цікавою і виконати її не було важко. Так, на пропозицію Миколи Матусевича, коло пам'ятника Шевченку не в'янули квіти. А згодом Микола Матусевич став одним із засновників правозахисної організації «Українська Гельсінська група», за що звідав тюрем, таборів і заслання в Сибіру…
1971 рік. За два тижні до 22 травня почалися виклики тих, хто може піти до пам'ятника Шевченку.
КҐБ передало в парткоми установ і закладів, де працювали чи навчалися хористи, списки. А там їх уже «проробляли». Отже, КҐБ і парткоми робили одну й ту ж роботу.
Цього разу я прийшов пізніше. Мені розповіли, що Анатолій Лупиніс (я вперше почув не ім'я) прочитав два своїх вірші. За кілька днів після цього він був заарештований. Арешт його сфабрикований, оскільки у справі почалися обшуки і допити багатьох студентів. Згодом наші стежки перехрещувались у в'язницях.
22 травня завжди можна було побачити Бориса Антоненка-Давидовича, Віру Нечипорівну і Євгена Романовича Чередниченків, Івана Макаровича Гончара, Євгена Сверстюка, Леопольда Ященка і Ліду Орел, Галину Возну, Віктора Малинка, Валерія Марченка, Марію Стеф'юк, Ніну та Євгена Обертасів. Хіба всіх перелічиш?
То був час реакції, але й час відважних.
І ось нарешті біли пам'ятника Шевченку вперше замайоріли 1989 року синьо-жовті знамена, які разом із образами несли люди, щоб віддати у черговий раз шану Великому Сину українського народу Тарасові Григоровичу Шевченку.»
За публікацією в газеті «Час» 15 і 22 травня 1997 р. (у скороченому вигляді).
Картина В. Болдирєва "Зустріч гробу Шевченка в Києві"
_____________
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
