Про ВЕЛИКУ українку і європейку Лесю УКРАЇНКУ:
«Та й осоружна ся мені Москва».
Сьогодні, в день народження Лесі УКРАЇНКИ, подаю статтю про неї із моєї нової книжки «АБЕТКА ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ».
Леся Українка, як і Тарас Шевченко, стала мішенню для російсько-радянської пропаганди більшовицько-комуністичної ідеології. Особливо активно почали переписувати її життя і творчість під «пролетарську діячку» з 1939 року. Саме тоді на могилі Лесі на Байковому цвинтарі в Києві встановили надгробний бронзовий пам’ятник на гранітному постаменті, де розмістили напис із газети «Правда»:
«Леся Украинка, стоя близко к освободительному движению вообще и пролетарскому в частности, отдавала ему все силы, сеяла разумное, доброе, вечное».
А в 1941 році Театру російської драми в Києві присвоїли ім’я Лесі Українки, яка за життя написала 22 драматичні твори й жодного російською мовою!
Пропагандистська робота з перетворення Лесі Українки на прихильницю російської літератури та комуністичної ідеології була настільки потужною та результативною, що лише після бомбардування Києва путінською росією 24 лютого 2022 року з назви театру її імені в центрі української столиці прибрали словосполучення «російської драми».
Натомість Леся Українка все своє життя прагнула довести, що Україна та росія лише географічні сусіди й мусять жити окремо. Кожне своє повернення з Європи в російську імперію вона сприймала як приїзд у «тюремне життя». Ба більше, навіть прагнула зректися російського громадянства:
«Готова б хоча в абіссінське (Ефіопія) горожанство перейти, аби не бути російською підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріше за національне нещастя)».
Російська імперська політика супроти України теж не шанувала погляди та творчість Лесі Українки. Так, у січні 1907 року Лесю, її сестру Ольгу й інших українських діячів арештували. Вона із сестрою провели ніч у камері, де, до речі, свого часу сидів і Борис Грінченко. Показовою в реальному ставленні російської імперії та СРСР до Лесі Українки є доля її відомої п’єси «Бояриня». Цей твір написаний у 1910 році під час лікування в Єгипті, а опублікований уже після смерті авторки в 1914 році. Цікаво, що вперше театральна постановка «Боярині» у виконанні трупи Миколи Садовського відбулася в Кам’янець-Подільському під час перебування там Уряду Директорії УНР. На прем’єрі в 1919 році було все керівництво тодішньої України на чолі із Симоном Петлюрою. Натомість як у російській імперії, так і в Радянському Союзі цей твір Лесі Українки заборонили. Коротко кажучи, заборонена «Бояриня» Лесі Українки – це оповідь про принципову відмінність у культурі, ментальності й побуті двох різних народів – українського та російського. Зауважимо лише, що, якби «Бояриню» нині прочитав путін та його «московські посіпаки» (так Леся Українка називає у своїй пʼєсі тих, хто перекинувся на службу російській імперії), вони теж спробували б її заборонити. Бо головна героїня твору чітко й однозначно висловлює своє світоглядне кредо: «Та й осоружна ся мені Москва». І осоружна вона їй у всьому, бо «в Україні й місяць ясніше світить, ніж сонце у Росії». Цією українською культурною інакшістю та унікальністю переймалася велика українка й на фольклорній і етнографічній ниві.
Заслуговує на повагу спільна праця Лесі з її чоловіком Климентом Квіткою над пошуком і записом українських кобзарів. Леся Українка анонімно стала одним із головних меценатів експедиції для записів на фонограф народних пісень у виконанні українських кобзарів, для чого виділила 300 рублів. Остаточно цей проєкт був зреалізований під керівництвом відомого композитора й етнографа Філарета Колесси.
Але найголовнішою творчою місією «великої європеянки української літератури», як назвав Лесю Українку Михайло Драй-Хмара, було завдання ознайомити українську громаду із класикою світової літератури. Вона ж, як відомо, крім рідної української знала понад десяток мов. Як згадує її сестра Ольга Косач-Кривинюк: «Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що, мабуть, нема такого звуку, якого вона не могла б виговорити. Вона писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування в Єгипті почала вивчати іспанську мову».
Свою перекладацьку діяльність 13-річна Леся розпочала із своїм братом Михайлом перекладом на українську «Вечорниць на хуторі під Диканькою» Миколи Гоголя. Першим друкованим поетичним перекладом уже 16-річної Лесі Українки став фрагмент поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод». Згодом переклала Гомера із старогрецької, «Каїна» Байрона та «Макбета» Шекспіра. Загалом перекладацький доробок письменниці сягнув понад 1 100 сторінок 8-го тому повного академічного зібрання творів у 14 томах. Він містив уривки з «Рігведи» та Біблії, творів Гомера, Данте й Шекспіра, поезію Байрона, Гейне та Гюго, оповідання Гоголя, драми Метерлінка і Гауптмана, наукові й публіцистичні статті Драгоманова, Верна… Власне в більшості випадків мова йде саме про ті твори, які молода Леся Українка, співпрацюючи з гуртком «Плеяда», склала як першочерговий список перекладів класики світової літератури задля утвердження рівноправності української літератури. Нагадаємо, що в цей список вона внесла твори Байрона, Петрарки, Гете, Гюго, Шекспіра, Флобера, Шиллера, Сервантеса, Скотта… Вона виходила з амбітної мети – необхідності «модернізувати українську літературу» та витягти її за межі «літератури для хатнього вжитку».
Як учениця свого знаменитого дядька Михайла Драгоманова, вона активно працювала на ниві європеїзації української молоді й інформувала його в листах, що «серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм: вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою». Ба більше, вона вважала, що вже минув час для романтичного періоду українофільства та народництва й настав час нової модерної української літератури.
Проте згадана вище європейська місія Лесі Українки не заважала їй бути патріоткою свого народу та свого краю. Чого лишень вартий знаменитий, повчальний і вкрай актуальний твір великої українки «І ти колись боролась, мов Ізраїль…», написаний в 1904 році.
"І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні»…
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?І
І доки рідний край Єгиптом буде?
Микола Томенко
