chrome firefox opera safari iexplorer

3 травня народився Микола Яковченко — блазень із трагічною долею

03 травня 2021 о 14:12

Як пригадувала дружина драматурга Олександра Корнійчука, Марина Захаренко-Корнійчук, Микола Яковченко пристрасно мріяв зіграти… Отелло. Напам’ять цитував чималі фрагменти з шекспірівської трагедії, траплялося, скаржився, що жоден режисер не бачить його в ролі мавра, і щовечора під дружній регіт виходив до публіки… Филимоном Филимоновичем Довгоносиком у комедії «В степах України».

Микола Яковченко, один із найяскравіших постатей українського театру і кіно 1930—1970-х років, народився 3 травня 1900 року в Прилуках. Чарлі Чаплін – так називав його Сергій Параджанов і порівнював із французькими акторами Фернанделем та Жаном Габеном. Сам же артист називав себе – “блазнем із сірими очима”.

У культовому кінофільмі «За двома зайцями» в ролі Сірка

Народився майбутній актор у міщанській родині. Батько торгував рибою, мати була домогосподаркою, виховувала дітей, у сім’ї окрім Миколи було ще четверо. Найтеплішими спогадами дитинства були про бабуню, яку він дуже любив. Текля Корнієвна, так звали стареньку, частенько називала його “гицалом”, бо малий був шибеником.

У 1912 році Микола вступив у Прилуках до вищого училища. Успішністю не переймався, вчителі мали багато клопоту із ним та його вибриками. Через свою неуважність і галабурництво мав лише задовільні оцінки з предметів, тому не вступив до Першої чоловічої класичної гімназії. Закінчення курсу вищого початкового училища відповідало чотирикласній гімназійній освіті. Тому Микола Федорович завжди жартував щодо своєї освіти: “чотири класи й калідор”. І той “калідор” – міська єврейська гімназія – не надихнула до науки. Сюди Микола Яковченко вступив 1916 року. “Відмінно” мав лише з Закону Божого та поведінки, хоча мови – латину, німецьку та французьку – вивчав охоче.

Із самого малку хлопець захоплювався лицедійством, але у патріархальній родині це не шанувалося. А він навіть спів у церковному хорі сприймав як малий вихід на сцену. Його голос був незвичайним і виділявся поміж інших хористів. Перевтілення, як дар Божий, привів його до аматорського театру. Коли йому виповнилося 18 років, він вперше взяв участь у театральній постановці. Його талант розгледіла Євгенія Базилевська, колишня актриса трупи Миколи Садовського, яка і створила в Прилуках театр аматорів. Із цього аматорського гуртка Микола перейшов до постійної трупи Пилипа Хмари, яка у 1919 році була перетворена на українську – до того вона була російською.

Під час навчання у другому Прилуцькому училищі. 1912—1916 р.р.

Після перших оплесків прилуцьких глядачів для Миколи зрозумів, що назад вертати не можна. Бурхливі і лихі 1920-ті повели звилистими дорогами війни від рідного міста до Чернігова, Черкас, Сімферополя, Дніпропетровська. У 1927 році ці мандри привели Миколу до драматичного театру імені Івана Франка у Києві. Це стало першою ступінню до сходження на олімп слави. Він отримав роль у виставі “Сон літньої ночі”, і після цього розпочалася активна кар’єра юного актора. Микола Яковченко пристрасно грав одну роль за іншою, поринаючи з головою в улюблену справу.

У 1931 році Миколу Яковченка було запрошено до Харківського театру революції. Окрім того, 31-річний актор одружився з Тетяною Марківною. Вона була молодшою від нього на 10 років і мала безліч залицяльників, але серце своє віддала Миколі. Через рік у них народилася донька Іринка. Попри всі труднощі (пара навіть свого дому не мала і мешкала по готелях) особисте щастя давало акторові натхнення.

Після спектаклю “Підступність та кохання” Микола отримав запрошення від Леся Курбаса до Харківського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Блискучі виступи та тихе родинне життя здавалося неможливим і неймовірним: тоталітаризм, всевидюче “недремне око” НКВС, яке чигало всюди, особливо пристально приділяючи увагу людям публічним. Та доля схильно поставилася до Яковченка, його оминули сталінські лещата. Проте зробити перерву у кар’єрі все-таки довелося.

1939-го під час загального військового обов’язкуактор потрапив до війська, де був учасником Радянсько-фінської війни (30 листопада 1939-13 березня 1940).

Після фронту у 40-му Микола Федорович потрапив до Київського державного театру музичної комедії. З цим театром гастролював по містах. Одного разу під час таких поїздок випадково зустрівся з Олександром Корнійчуком. Драматург переконав його повернутися до театру Франка.

Друга світова застала театр Франка на гастролях у Москві. Родина Яковченків разом із іншими “франковцями” вирушила в евакуацію до Тамбова. Ще пізніше перебралися до Семипалатинська. І тут одразу розпочалася робота на сцені місцевого казахського театру, виїзди до фронтовиків та місцевого населення. Невдовзі, після переїзду, Микола Яковченко вирушив на фронт, залишивши дружину з доньками в евакуації.

1944 року повернувся з родиною до Києва. За рік до цього йому присвоїли звання – Заслужений артист. До народного ще лишалося 27 років.

У 1946 році померла від саркоми (раку грудей) кохана дружина, зоставивши на руках у чоловіка двох доньок: Юноні було 9 років, а Ірині 14 років. Втрата дружини призвела до прилюбності оковитою. Його часто можна було зустріти в ресторанчику “Театральний”, не соромлячись і не комплексуючи, брав гітару і відправлявся куди-небудь з концертом, де збирав аншлаг із перехожих. Своїм колегам заприсягався кинути згубну звичку, та слова не дотримував. Його колега Марина Герасименко розповідала:

“Яковченко більше не одружився і, давайте називати речі своїми іменами, запив по-чорному. Сім’я жила впроголодь. Молодшу дочку забрала до себе директриса школи, в якій дівчинка вчилася, маючи намір через якийсь час її удочерити. Але Юна рвалася до батька. Одного разу прибігла додому і побачила його сплячим на голому матраці. Замість ковдри він сховався під пальто. Опалення тоді було пічним, але піч виявилася вся в тріщинах. І дівчинка, роздобувши десь глину – замазала. Так Юна потім тягнула свою сім’ю, доглядаючи і за батьком, і за старшою сестрою, яка довго хворіла”.

У 1950 році актор з театром гастролює по містам Польщі, це турне підірвало здоров’я актора і він потрапив на лікарняне ліжко Львівської психоневрологічки. Після чергового “зриву” ледь не залишився без роботи. Та вмовивши Олександра Корнійчука, лишився у театрі.

«Алкоголь – то знеболюване, що дозволяє перенести операцію під назвою життя», — казав Микола Яковченко...

Тема оковитої проходила «червоною стрічкою» через його життя. Шалена популярність актора: 250 ролей у театрі, 60 кіноролей – мала зворотний бік. Улюбленець мільйонів обслуговувався у борг.

Отож, частенько траплялося, що заповітних трьох рублів і 62-х копійок на півлітру у Миколи Федоровича було катма. Тоді часом після вистави він із друзяками ставав під балконом будинку по вулиці Ольгинській, 2/1, поряд із театром, і волав:

— Ірусю! Ірусю, чуєш?.. Викинь шістдесят дві копійки!

— Тату, вони ж бо розсиплються!

— А ти, доцю, їх у троячку загорни.

"Талант не проп’єш” і його, обдарованого театрального діяча, часто запрошували на кінозйомки, Яковченко постає перед глядачем у ролі Кіндрата Перепелиці “Максим Перепелиця”, Прокопа Сірка “За двома зайцями”, Пацюка “Вечори на хуторі біля Диканьки”, Свирида “Вій” , діда Максима “Між високих хлібів”.

За амплуа Яковченко був яскраво виражений комік. Одна його поява на сцені викликала посмішку. Сам він зауважував:

“Мені мої колеги дуже заздрять. Вони цілий вечір грають головні ролі, мучаться, потіють і не мають такого успіху, як я. А мені досить вийти на сцену, і відразу всі кричать: “Браво!”.

Грав актор чи жив, граючи? Як пригадував народний артист України Олексій Петухов:

«Микола Федорович ніколи не переставав грати: він грав на сцені, за кулісами, грав у коридорі, в буфеті, у сквері, в купе, коли їхали на гастролі. Йому вистачало пари очей, і він одразу починав грати, щось розповідав, якісь історії про себе, про колег. І це захоплювало. Весь час він створював навколо себе тепло, радість, життя і свято».

Київські театрали солодко пригадують “Антігону” в постановці грузинського режисера Дмитра Алексідзе, яка багато років не сходила зі сцени Київського державного академічного драматичного театру імені Івана Франка. У 1967 р. так стали зорі, що на українську сцену у грецькій трагедії вийшла знана грецька прима Аспазія Папатанасіу. Аби подякувати високій гості, належало виявити національну гостинність; тодішній директор театру Ігор Дмитрович Безгін сушив над цим голову.

Вшановувати гастролерку несподівано зголосився сміхотворець Микола Яковченко. Із серйозним виглядом Довгоносик усіх часів і народів вийшов на сцену і без шпаргалки заговорив… грецькою мовою, яку півсторіччя тому вчив у Прилуцькій єврейській гімназії. 

І серйозний вираз обличчя, уважність і шана, що їх випромінювала вся постава Аспазії Папатанасіу, свідчили: це не чергова хохма, а глибока обізнаність на давньогрецькій класиці. Мимохіть Микола Яковченко демонстрував, що він здатен набагато більше, ніж бриля солом’яного заломлювати.

Що цікаво, за контрактом, у 1966—1967 рр. грецька прима зіграла не одну класичну п’єсу в трьох радянських театрах: у Московському академічному театрі імені Володимира Маяковського, Тбіліському академічному театрі імені Коте Марджанішвілі та Київському академічному драматичному театрі імені Івана Франка. І лише у столиці України колега звернувся до високої гості її рідною мовою...

1968-го голос Миколи Яковченка зазвучав по радіо в гумористичній передачі “Від суботи до суботи” і став її візитівкою.

У 1970 році акторові присвоїли почесне звання – Народний артист Української РСР. Останньою роботою на екрані стала головна роль (що стала єдиною драматичною роллю актора) – Трохима Івановича Бесараба – у стрічці “Дід лівого крайнього”.

Помер 11 вересня 1974 року. Вночі стався напад апендициту, але жодна лікарня не взяла народного артиста. Коли ж він потрапив на операційний стіл, було пізно, розвинувся черевний перитоніт. Останніми словами актора було: “Клоун іде на манеж”. Похований актор у Києві на Байковому кладовищі.

Долі дочок склалися трагічно: у 1970 році від лейкозу померла Ірина, а через 10 років онкологія забрала Юнону, їй було 43.

На схилі років найближчим приятелем Яковченко став пес Фан-Фан. У парі з собакою Яковченко влаштовував вистави прямо на київських вулицях, незмінно збираючи захоплену дітвору. У 2000 році до 100-річчя від дня народження артиста Миколі Яковченку встановлений пам’ятник в центрі Києва – навпроти театру Івана Франка. Біля його ніг сидить улюблена собака.

Підготовлено за матеріалами з циклу «КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ» та відкритих джерел

8 травня

Інші дати
Микола Козловський
1921 –  український майстер фотографічних справ. Лауреат Шевченківської премії за фотоальбом «Києве мій».  
Розгорнути
Народився Данило Лідер
(1917, с. Вікторівка, Росія - 2002) - художник театру, педагог. Народний художник України. Серед найвідоміших робіт: оформлення вистав "Ярослав Мудрий" І. Кочерги, "Король Лір" В. Шекспіра, "Дядя Ваня" А. Чехова, "Візит старої дами" Ф. Дюрренматта, "Тев'є-Тевель" за Шолом Алейхемом.
Розгорнути
Народилася Надія Кибальчич
(1878, с. Ясногород Житомирської обл. - 1914) - українська письменниця, перекладачка. Автор книжок "Поезії", "Дитячі оповідання", "Малий Ніно", "Спогади кота Сивка" та ін.
Розгорнути
Народився Василь Вовк-Карачевський
(1834, с. Дуболучівка Чернігівської обл. - 1893) - український громадсько-культурний діяч, публіцист, перекладач, Автор публіцистичних сатей, історичних досліджень ("Канів і його коротка історія"), перекладів праць М. Костомарова, М. Дашкевича, В. Антоновича.
Розгорнути